1917 року в Києві відбулася подія, що стала своєрідним прологом до збройної агресії проти України. Російські військові розстріляли ешелон Богданівського полку, який від’їжджав на німецько-австрійський фронт.

1-й Український імені Богдана Хмельницького козацький полк був першою і добровільною українською військовою частиною в російській армії, що постала на хвилі революційних подій 1917 року. Вона налічувала понад 3 тисячі солдатів і офіцерів під командуванням підполковника Юрія Капкана. Влітку 1917 року, за домовленістю між Українською Центральною Радою і Тимчасовим урядом Росії, полк вирішили відправити на Південно-Західний фронт, де тривали запеклі бої проти австро-угорських і німецьких військ. У такий спосіб російська влада прагнула вивести полк із Києва, щоб позбавити Центральну Раду військової підтримки, а заодно кинути його на найгарячіші ділянки фронту, де українці неминуче зазнали би тяжких втрат.

Перший батальйон полку виїхав на фронт безперешкодно. Ввечері 8 серпня 1917 року настала черга другого батальйону. Вояки завантажилися у потяг на станції Київ-2 (нині Київ-Деміївський) або, за іншими даними, на станції Київ-Товарний. Ешелон рушив, та швидкість руху була дуже повільною. Раптом почулися постріли. Як потім з’ясувалося, стріляли вояки 1-го гвардійського кірасирського полку (до революції – лейб-гвардії кірасирський Його Величності полк) і 17-го донського козацького полку, заздалегідь розставлені вздовж залізниці. Обстріл тривав протягом усього слідування ешелону через Київ – з Батиєвої гори, з вулиць Степанівської (нині Старовокзальна) і Жилянської, з Кадетського гаю. Командир 7-ї сотні українського полку Іван Островершенко згадував: “Вже перша жертва впала в моїй сотні: забитий українець-вояк на східцях вагону впав прямо на руки своєї матері, коли вона ще прощалась із ним, і на її руках в судорогах сконав… Кількість убитих і поранених у наших вагонах все збільшувалась. Потяг у дорозі не зупинявся і, як навмисне, посувався вперед дуже повільно”. Відкрити вогонь у відповідь богданівці не могли, оскільки їхня зброя була запломбована в останньому вагоні ешелону.

На станції Пост-Волинський, вже у цілковитій темряві, кірасири і донці зупинили ешелон і обстріляли перехресним кулеметним і рушничним вогнем. Після того українців почали виводити з вагонів і заарештовувати під вигуки: “Выходи из вагонов, кто живой! Мы вам дадим Украину – изменники России! Мы вам покажем автономию, хохлацкие морды! Мы били хохлов, и будем бить!”.

Це супроводжувалося побиттям, грабунком і навіть добиванням поранених. За свідченням сторонніх очевидців: “Один солдат з полку Богдана, мабуть поранений, лежав у картоплі… Але тут ішли два козаки, мабуть донці, бо з червоними лампасами на штанях, підбігли до нього і зарубали”.

За офіційними даними, тієї ночі загинули 16 богданівців, а 30 дістали поранення. Проте Іван Островершенко писав таке: “Треба мати на увазі, що це лише ті жертви, які… кірасири не встигли сховати перед слідчою комісією. Насправді ж цих жертов було багато, багато більше, щонайменше понад сто осіб. Тіла багатьох забитих невідомо де поділися. Уже згодом їх познаходили в картоплинні, нашвидку прикритими землею на горбі біля полустанку Пост Волинський… Вояків, відсепарувавши від старшин, кірасири загнали на горбок, недалеко за станцією Пост Волинський, і там вночі далі розстрілювали. З кімнати, де ми сиділи заарештовані, було чути постріли та крики”.

Наступного дня відбулося екстрене засідання комітету Української Центральної Ради. Майже ніхто не сумнівався, що вбивство богданівців організував начальник Київського військового округу полковник Костянтин Оберучев – до речі, представник російської “революційної демократії”, член партії есерів. Тому Центральна Рада висунула такі вимоги до військового міністра Росії та військового командування: 1) припинити вислання на фронт полку імені Богдана Хмельницького; 2) негайно вивести з Києва кірасирів і донців, замінити їх частинами з українців і кубанців, 3) негайно усунути Оберучева з посади, а нового начальника призначити за погодженням із Центральною Радою.

Розпочалося слідство. Але підсудними виявилися… богданівці, які, нібито, понапивалися, першими почали безладну стрілянину та завдали шкоди пасажирському вокзалу і мирним мешканцям. Наприклад, ротмістр кірасирів Петро фон Вік писав, що богданівці були “пьяны, буйствовали и грозили расправиться с чертями-кирасирами… О приближении эшелона дали вовремя знать доносившиеся еще издалека гвалт, пьяная ругань и дикое пение… Мимо пассажирской станции пронесся эшелон, обстреливавший здание вокзала. Поднялась страшная паника. Публика кинулась бежать кто куда, бросая свой багаж. Многое было сразу расхищено”.

Та нічого з цього довести не вдалося. Справу скоро закрили, не знайшовши винних. Годі й казати, що військове міністерство Росії не задовольнило жодну з вимог Центральної Ради. Богданівців невдовзі таки відправили на фронт, до Галичини. Полковий ад’ютант поручик Микола Ґалаґан згадував: “Ніхто з винуватців ганебного, зрадницького, безглуздого й підлого нападу на наших людей покараний не був”.

12 серпня шістнадцять загиблих українських воїнів були поховані у братській могилі на кладовищі Флорівського монастиря, що на Замковій горі (М. Ґалаґан, мабуть помилково, писав про похорон “жертв розлюченої московсько-шовіністичної солдатні” на Щекавицькому цвинтарі). Процесія за участі керівництва Центральної Ради пройшла через увесь Київ. 16 трун, укритих червоною китайкою, везли на волах, погоничі були одягнені в ошатне українське вбрання. Михайло Грушевський при цьому “відмітив ту ворожнечу, що нас чіпала включно до рішучості вистріляти “українську зграю”, як тільки підійдуть догідні обставини”.

Подія 8 серпня 1917 року засвідчила, що дуже багато росіян є принциповими противниками відродження української державності та українських національних збройних сил. Вибороти право і на перше, і на друге мирним шляхом було практично нереально.

Трагедія богданівців украй маловідома в сучасному українському суспільстві. Кладовище на Замковій горі зараз майже цілковито знищене, а їхня братська могила втрачена. На схилі гори встановлено Хрест Героїв Крут, а от богданівці досі залишаються забутими.

Тільки 2015 року на приміщенні кас залізничної станції Київ-Волинський було встановлено меморіальну дошку. На ній вигравірувано прапор Богданівського полку і напис: “Тут, на ст. Пост-Волинський, 26 липня 1917 р. від московських куль загинули вояки Богданівського полку – першого полку відновленої Української армії. Вічна пам’ять!”.

Читач запитає: чому 26 липня? На жаль, доводиться вкотре констатувати, що у нас триває плутанина з датами через перехід з юліанського на григоріанський календар (зі старого на новий стиль). Саме за старим стилем вказано дату на меморіальній дошці на станції Київ-Волинський. Але через те, що 1918 року відбувся перехід на новий стиль, річниця трагедії припадає не на 26 липня, а на 8 серпня.

Фото: swrailway.gov.ua

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram