На початку 1840-х років Міністерство внутрішніх справ Росії доручило своєму вищому чиновнику (В. Далю) написати спеціальну записку про вбивство євреями християн з ритуальними цілями. У 1844 році результат цієї роботи був опублікований в обмеженій кількості (десять примірників) для вищих представників влади під назвою: «Разыскание о убиении евреями христианских младенцев и употреблении крови их». В «Разыскании» стверджувалося, ніби євреям потрібна кров християн для ритуальних цілей. У 1878 році цей опус був виданий вже для масового читача в журналі «Гражданин» під заголовком: «Сведения о убийстве евреями христиан для добывания крови».

У «Разыскании» розглядалися різні судові випадки за звинуваченням євреїв у ритуальних убивствах, починаючи із середньовіччя. Особлива увага була приділена так званій «Велізькій справі». У місті Веліжі (тепер у Смоленській області в Росії) у 1823 був убитий хлопчик трьох з половиною років. Було звинувачено 40 євреїв. Справа тривала до 1835 року. Зрештою, всі євреї були виправдані. Але автор «Разыскания» стверджує, що велізька подія служить беззаперечним доказом вини євреїв у ритуальних злочинах: «Для положительного удостоверения, что обвинение это не есть клевета или вымысел, и что не одна пытка средних веков вымогала из жидов это ужасное сознание, остается разобрать несколько ближе одно из новейших дел этого рода — велижское, оно замечательно большими подробностями своими, многократно возобновленными разысканиями и ясностью всех улик».

Класик російської літератури Федір Достоєвський так надихнувся тим, що було подано в «Разысканиях», що включив це як епізод до свого роману «Братья Карамазовы» – його героїня Ліза говорить Альоші: «Вот у меня одна книга, я читала про какой-то где-то суд, и что жид четырехлетнему мальчику сначала все пальчики обрезал на обеих ручках, а потом распял на стене, прибил гвоздями и распял, а потом на суде сказал, что мальчик умер скоро, через четыре часа. Говорит: стонал, всё стонал, а тот стоял и на него любовался».

Як бачимо, сюжети російської пропаганди не міняються протягом століть. Історія із «розіп’ятим бандерівцями російськомовним хлопчиком» явно запозичена із антисемітських видань середини ХІХ століття. До того ж, це є ще одним підтвердження того, що образ українця в «російській патріотичній свідомості» зайняв те місце, яке півтора століття тому займав «образ жида», що, власне, відобразилося у відомому терміні «жидобандерівці».

Фейк російського телеканалу виявився настільки незграбним, що (чи не єдиний випадок протягом останніх років) керівництву каналу довелося його публічно спростовувати. Але зроблено це було в досить цікавий спосіб – було заявлено: «Хотя факты в сюжете не подтвердились, известно о множестве подобных случаев». Іншими словами, «якщо вам не сподобався цей фейк, ми зробимо багато інших, тим більше, що у нас є багато заготовок, зроблених ще в ХІХ столітті».

*У цьому матеріалі використані матеріали статті Гришина Д. В. Был ли Достоевский антисемитом? // Вестник Русского Христианского Движения. 1974. № 4 (114). С. 73–88.

Ідеологи війни, або Путін як продовжувач російської духовної традиції

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram