Вірус війни: про що говорять українці

Йде дев’ятий рік війни, другий рік Великої війни. Роки, що минули, нас – усіх українців, незалежно від місця перебування, – змінили докорінно.

Ми всі дуже постаріли, стали більш практичними та цинічними, зрозуміли і відчули кожною своєю клітинкою справжній сенс знайомої з дитинства фрази “мирне небо над головою”. Усі ми втратили, хто родичів, хто друзів: дехто – вбитих в Україні, а хтось – живих у росії. Ми всі заражені вірусом війни, на все життя.

Отже, дещо про вірус, який вразив наш мозок. Усі ми час від часу чуємо (навіть маючи у вухах круті beats) уривки розмов інших людей. У транспорті, магазині, просто на вулиці. І, на жах, останній рік тема цих уривків практично не змінюється. Причому, незалежно від статі, віку, соціального статусу та мови спілкування. Будь-то школярі обох статей, матусі на дитячих майданчиках, працівники чи службовці.

Наведу декілька фраз і слів, випадково почутих на вулиці останніми місяцями. Стать зазначена точно, вік – це моє припущення, формулювання може дещо відрізнятися від оригіналу, проте цілком відповідає змісту, з “мінімальними редакційними правками” і без дописів (лише в перекладі).

Троє дівчаток, імовірно, 5-6 клас, йшли додому після школи: “… ракети “кінжал” летять з гіперзвуковою швидкістю …”.

Чоловік, приблизно 40+, йшов по вулиці в попутному напрямку зі мною, розмова з мамою по телефону: “… Погоджуйся, це остання можливість. Що тобі збирати? Поки волонтери приїдуть, збереш усе необхідне. Іншого шансу виїхати не буде… “.

Троє жінок, 45+, біля входу в супермаркет: “… підемо швидше, а то зараз буде тривога, і ми не встигнемо…”. (До речі, тривога пролунала буквально за 5 хвилин. Вони щось знали.)

Одна з матусь невизначеного віку на дитячому майданчику: “… розмовляла з мамою, вона каже, що обстріл буде ….”.

Троє хлопців, не старші 25 років, проходили назустріч повз: “… терорист стрєлков-гіркін …”.

Це лише крихта моментів життя інших людей.

Якщо раніше з випадково почутих фраз можна було дізнатися новини, про модні тенденції або стати свідком чиїхось почуттів, то тепер – лише війна. Тотальна всепоглинаюча війна і нічого іншого.

Звичайно, люди пристосувалися до роботи в умовах війни та відновили відвідування кафе та кінотеатрів, салонів краси, але і там розмови переважно на одну тему. Можливо тому, що чоловік перукарки воює у Бахмуті, і там же перебувають чоловіки деяких клієнток майстра манікюру або чиїсь діти там волонтерять…

Словом, ми всі там, якщо не фізично, то морально.

Репарації неможливі

Відкладені проблеми або Закордон нам не допоможе