Про Вільнюс можна прочитати багато цікавої і корисної інформації в Інтернеті, тому я розкажу про свої власні туристичні пригоди.

Мій політ був настільки непомітним, що куплена за євро кава навіть не встигла охолонути. Одна година і я вже в Європі. Відповівши на тисячу і одне питання представникам паспортного контролю, я вийшла з аеропорту. Аеропорт здається меншим, ніж Жуляни і абсолютно не модернізованим, як я очікувала. Чомусь я уявляла собі скло й хром, ліфти й ескалатори з датчиками руху. Ні, я спустилася звичайними сходами і вийшла в дерев’яні двері.

Хазяйка готелю приїхала за мною на машині особисто і була дуже рада тому, що я не тільки забронювала готель, щоб показати бронь на таможні, а дійсно буду її гостею. Дорогою до готелю вона говорила без упину, розповідаючи, що половина заброньованих номерів – це фікція для прикордонників. Я слухала зацікавлено та дивилась у вікно.

Не таким я уявляла собі Вільнюс. Ми їхали по трасі, а обабіч дороги стояли ліси – змішані та ялинові. Не столиця, а екозона, подумала я. Будинки здебільшого в три-чотири поверхи, не високі, їх не багато, стоять острівцями. Неначе ми не в місті, а поза ним. Буча, там, чи Ірпінь – саме такі в мене були асоціації.

Година драйву і нарешті ми зупинились перед готелем. Так, тут я зрозуміла, що все йде не за планом. На Букінгу я бронювала готель “кілька кілометрів від центру”. А зараз ми стояли в полі! Тобто це було схоже на сільську вулицю, де вздовж вузької дороги розташовані будинки, а за ними – поле. Якось мені не добре вже тоді стало, але хазяйка Людмила була такою привітною, що я побоялась її розстроїти. Вона ще й знижку непогану зробила, напевно бачила в мене по очах, що я вагаюсь, лишатися тут, чи тікати до цивілізації.

“Нічого, обживешся за тиждень. У нас тут гамірно, всі кімнати заселені. Чай та кава – безкоштовно без обмежень. Кухня обладнана, пральна машина, все для туристів”. Людмила була щаслива, що я оплатила тиждень проживання, і вирішила мене порадувати.

“А давай я тебе зараз в центр відвезу, ти погуляєш, а потім повернешся. Тут недалечко”.

Не те, щоб я хотіла гуляти, зараз я хотіла дістатися продуктового магазину і купити харчів хоча б на перший час. Я снідала в Києві, обідала кавою. Зараз четверта година, тож я маю шанс скупитися, повернутися до готелю і приготувати вечерю. Тому я погодилася.

Людмила довезла мене до будинку Сейму. Це вже зараз я розумію, що то був Сейм, тобто парламент Литовської Республіки. Тоді для мене це була просто площа. Хоча не просто. Це була площа, на якій о п’ятій вечора не було людей. Дивне відчуття тиші навкруги і трохи лячно від цієї тиші.

Мапа проїзду від центру додому була намальована Людмилою на папірці і вручена мені після поселення. Навігатор не працює, адже в телефоні українська сімка. Тож для пошуку продуктової крамниці все, що я маю – ноги, язик, намальована мапа та повний нуль орієнтування на місцевості.

Щоб бути ближче до готелю, я пішла туди, звідки мене привезла Людмила. Пройшла один квартал, другий. Не зустрівши на вулицях перехожих, вирішую зупинитись, щоб не зайти далеко не в той бік. І тут я вигадую лайхфак. Щоб мати більше можливостей зустріти людей, стаю на перехресті. У такий спосіб я можу або зупиняти людей, або машини. Але з кожною хвилиною відчуття липкого страху наростає. Я ніколи не думала, що в мене є страх тиші. Я не страждаю жодними фобіями. Згадую зараз натовпи людей у мегаполісах, я не відчувала дискомфорту в натовпі. А зараз така тиша, що хочеться плакати. Прошу себе триматися до останнього.

Аж ось, перехожий! Нарешті! Кремезний чолов’яга в костюмі і з букетом троянд. Я кидаюся до нього та прошу показати мені шлях, трясу в нього перед носом “мапою” і ледь не плачу. Чоловік зібрався, напружився, вивчив “мапу” і каже… що уявлення не має, куди мені йти. Але бачить, що мене кидати не можна, тож продовжує вивчати мапу далі в надії, що правильна ідея скоро прийде. Дістає смартфон, щоб забити маршрут. І тут я помічаю, що в нього долоні в крові. Від шипів троянд. Напевно я так забила йому баки, що він від нервів почав жмакати букет.

Стоїмо. Думаємо. Здається в когось зривається побачення, але нічого не поробиш, я литовця не відпускаю. Аж ось, нарешті до литовця прийшла ідея. Він підняв закривавленого пальця, показуючи, що зараз відбудеться диво. Далі витягає гаманця, звідти – двадцять євро і простягає їх мені.

“Мені не потрібні гроші”, – я витріщаюсь на двадцятку, потім на литовця і тут вже не стрималась – по щоках потекли сльози.

Окей, каже мій рятівник, будемо стояти та чекати ще когось.

“У вас побачення, напевно”, – зітхаю я.

“Напевно, хоча вже не факт”, – зітхає литовець.

“А я голодна, останній раз в Україні їла”, – вирішила ляпнути, щоб не мовчати.

“Жах якийсь”, – промовив литовець, жалкуючи, що пішов на побачення саме цією дорогою.

До речі, на відміну від Києва у Вільнюсі немає такої безлічі кав’ярень, пиріжкових, кіосків з різними горішками. На зупинках тут… зупинки! А їжа продається в магазинах. На цьому я і прокололась. Знала б раніше, везла би шматок сала з Києва.

Але нічого, перший день не рахується. Я знайшла все таки готель ближче до півночі, але це була вже інша історія моєї шаленої подорожі.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram