Зранку, прокинувшись, я потягнулася на зручному величезному ліжку. Згадала про заначку в сумці – жменю цукерок “Каракум” і зраділа. Сніданок буде!

Як ви зрозуміли, магазин вчора я так і не знайшла, але знайшла готель опівночі, чому дуже зраділа. Взагалі готелем його можна назвати з натяжкою. Звичайний двоповерховий будинок. Тож тихенько відчинивши двері, щоб нікого не розбудити, я пробралась у свій номер і заснула дуже швидко.

Зранку, знову ж щоб нікого не розбудити, я крадуся на кухню, роблю собі каву та заразом проводжу рекогносцировку. У принципі, тут мило. Дуже по-домашньому. Спускаюся на перший поверх: тут пральна машинка, сушка й вихід на терасу. На терасі дерев’яна лавка й, по суті, все. Ну, на басейн я і не розраховувала. Тут можна сидіти на лавці та дивитися на поле. Я ж казала – поле навкруги.

Пошвендявши готелем, я вирішила потихеньку збиратися в місто. Але якась тут підозріла тиша. Невже ніхто не встає о десятій ранку? Дивно, чутно навіть як вітер дме за вікном. Щоб розвіяти підозри, я пішла на кухню і відкрила загальний холодильник. Якщо людина живе в готелі, принаймні один йогурт вона сюди поставить. А номерів десять. Відкриваю холодильник і вчорашнє відчуття накриває мене – він пустий. Я тут сама! Я сама ночувала в будинку в полі! Ой, леле, я ж тут сторожую!

Так якось неприємно стало. Навіщо хазяйка казала, що тут повно гостей? Ну, як я могла так вляпатися? Неділя проживання в пустому будинку бозна-де. І ні ресепшина тобі, ні охорони. Я тут і ресепшн, і охорона, як виявилось.

Добре, подумаю про це ввечері, а зараз треба йти на зустріч пригодам, хоча мені іноді здається, що особисто мені безпечніше сидіти вдома, бо будь-який напрямок для мене – це шлях на зустріч пригодам.

Все, закрила двері готелю, попрощавшись із вайфаєм. Тепер тільки я, намальована мапа та Вільнюс!

“Вільнюс” – прочитала я на табличці після того як пройшла вже кілометр від готелю сільською дорогою. Назва міста була перекреслена. Ага, так я і думала – я у Вільнюській області, чи як воно тут зветься? У принципі, звідси навіть ближче, ніж з Борщагівки до Хрещатика, а в міжгалактичному масштабі взагалі проблем для розгляду немає.

Ще кілометр і я вже в автобусі. Купила у водія талон за один євро і прямую собі в центр.

Треба знайти вже будь який магазин з їжею. Я снідала вчора в Києві, і ця думка досі не дає мені спокою, а шлунок вже починає бастувати.

Автобус майже пустий, а мені не йметься, підсідаю до жінки, що сидить неподалік. Питаю “А де всі? Чому автобус порожній?”

Замість того, щоб послати мене під три чорти, жінка розповідає, що взагалі Вільнюс не багатолюдний. А ще багато чоловіків виїжджають з Литви на роботу в країни з розвиненішою економікою. Тож напівпустий автобус, якщо це не самий центр, а околиця, – норма.

Сиджу й думаю. Наші чоловіки їдуть на заробітки в Литву, їхні чоловіки їдуть на заробітки далі. Якийсь колообіг чоловіків у природі виходить. Раніше я вважала, що європейці працюють у себе вдома. Маю нове відкриття.

Площа Жверінас, куди мене привозить автобус, дуже проста та пуста. Але є там одна особливість – супермаркет! Нарешті їжа, а не кава з цукерками! “Ікі”, як я вже зрозуміла, – це наймасштабніша мережа супермаркетів, щось на кшталт нашого “Сільпо”. Тут є їжа, мило всіляке, посуду трохи. Я ходжу між прилавками, розглядаю продукти, намагаюся знайти щось заморське. Дивно, але тут немає нічого, що може здивувати. Ті ж самі продукти лише литовські. І навіть ціни плюс-мінус такі самі. Єдине, що я знайшла відмінне – мексиканські продукти, соуси, яких у Києві не бачила, тортійя. Але ж їсти треба вже зараз, тому треба купити щось таке, що можна вжити одразу після каси. Кулінарія! Беру дві котлети, хліб, кефір і колу. Виходить класичний сніданок інтуриста, а по чеку менше, ніж десять євро. Життя налагоджується!

Тож гуляю я Вільнюсом. В одній руці котлета, у другій – кефір. Ну, як при цьому познайомитися з привабливим мужчиною? Ніяк. Пережуй, а потім знайомся. Але нічого, я тут для власного відпочинку. Від усього, насамперед від київської метушні. Сьогодні зранку я потроху починаю звикати до тиші. Я вже не боюся пустих вулиць, хоча опівдні тут все таки є перехожі. Я не боюся заблукати, хтось та мене знайде. Я п’ю свій кефір і розглядаю будинки обабіч дороги. А вони цікаві, вони дуже схожі на довоєнні будинки з радянських кінофільмів. Різьблені фіранки ви в Києві точно не знайдете. Будинки дерев’яні, неначе казкові, вони роблять вулицю надзвичайно мальовничою. Такі будинки можна побачити тільки в Жверінас. Хоча подекуди з’явились нові господарі та замість дерев’яних зведені сучасні в стилі гай-тек, металево-скляні з пласкими дахами. Тож вулиця має дивний вигляд, неначе місце зустрічі минулого з майбутнім. А між ними сьогодення – це я з котлетою та кефіром.

У мене є список місць для відвідань. Але я не хочу сьогодні бігти туристичним маршрутом. Я хочу бродити вулицями Жверінаса, дихати новим повітрям, пити литовську каву і слухати загадкову балтійську тишу.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram