10 жовтня 1894 року в Катеринославі (нині місто Дніпро) народився український філософ, письменник, історик і культуролог Віктор Платонович Петров. Він стояв разом із Валер’яном Підмогильним у витоків формування нових літературних жанрів – інтелектуальний роман, а також романізована біографія.

Під час навчання в Київському університеті на історико-філологічному факультеті зарекомендував себе здібним студентом, тому за рішенням керівництва його залишили як професорського стипендіата при катедрі російської мови й письменництва.

Коли в 1920 році університет закрили, Віктор пішов працювати завідувачем семирічки в Каневському повіті. Згодом викладав у Баришівці. Саме там він завів дружбу із Миколою Зеровим (його розстріляли в кінці 30-х). Завдяки йому Петров увійшов до гурту неокласиків. До речі, Віктор після німецько-радянської війни, одружився з вдовою Зерова – Софією, яку покохав ще в 20-х. Саме вона зберегла архівні документи обох чоловіків, які в майбутньому проллють світло на життя видатних митців.

У 1928-му видавництво “Сяйво” видало перший роман Петрова під псевдонімом Віктор Домонтович “Дівчина з ведмедиком”. За рік вийшло ще два біографічні романи”Аліна і Костомаров” та “Романи Куліка”, але цього разу під власним ім’ям. Інші свої праці він підписував вигаданим прізвищем Віктор Бер. На жаль про Віктора Петрова, як про письменника відомо дуже мало, його літературні твори почали вивчатися після 1990 років.

Окрім письменницької діяльності, Віктор у 20-х був одним із найперспективніших молодих науковців Академії наук. Його діяльність мала відчутний вплив на низку гуманітарних дисциплін, серед яких: етнографія, антропологія, археологія, фольклористика. Свою роботу в академії він розпочав у 1921 році, а в 1927-му очолив Етнографічно-фольклорну комісію ВУАН. У той період під редакцією Петрова виходив “Етнографічний вісник”. Сам він провів дослідження й написав праці про: “Вірування в вихор і чорна хвороба”, “Міфологема сонця в українських народних віруваннях”, “Українські народні легенди про злих жінок”, “Українські народні легенди про неплідну матір та ненароджених дітей”.

У 1929 році Петров написав фундаментальне дослідження про життя та творчість Пантелеймона Куліша, за яке він отримав науковий ступінь доктора історії літератури.

Та найбільшим захопленням Петрова у передвоєнні роки була археологія. У період із 1939-го до 1940 року завідував відділом слов’яно-руської археології. Його профільним дослідженням стали поховання зарубинецької та черняхівської культур, які на рубежі XlX і XX століть відкрив відомий археолог Вікентій Хвойка. Відтоді Віктор Платонович занурився в глибини проблем етногенезу давніх слов’ян та присвятив цьому свою наукову діяльність.

З початком німецько-радянської війни, Петров, як новопризначений директор Інституту фольклору Академії наук УРСР, організував евакуацію інституту до Уфи, а сам залишився. Цей період біографії найзагадковіший. Ймовірно він працював на радянську розвідку. Є свідчення, що в той період, перебуваючи в окупованому німцями Харкові, носив німецький офіцерський мундир. Можливо саме це врятувало науковця від тодішніх репресій.

Із 1945 до 1949-го Петров жив у Мюнхені й професорував в Українському Вільному Університеті та Богословській (Православній) Академії. У той період Віктор Платонович користується неабиякою популярністю серед української діаспори. Його раптове зникнення в квітні 1949 року наробило галасу. Українська громада звинуватила спецслужби СРСР у викраденні та вбивстві Петрова.

Проте, Віктор Планович раптово з’явився в Інституті історії матеріальної культури АН СРСР у Москві. За п’ять років Петров повернувся до Києва й очолив відділ наукового архіву в Інституті археології, але всі його наукові звання, отримані до війни, анулювали. Та вчений вирішив не загострювати на цьому уваги й знову поринув в царину археології, відкривав нові пам’ятки, проводив археологічні розкопки й дослідження. Його статті активно публікувалися в історичних журналах та наукових вісниках.

Водночас займався розв’язанням проблеми етногенезу слов’ян. Енциклопедична обізнаність у галузях історії, етнографії, археології, антропології, лінгвістики дозволила вченому зробити власні висновки та відійти від існуючих теорій з цього питання. Завершальним етапом дослідження стала фундаментальна монографія “Етногенез слов’ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика”. Щоправда вийшла вона за три роки після смерті Петрова.

18 червня Віктор Платонович старанно вичитував свою монографію, вносив останні правки, але раптом олівець випав із рук й серце науковця зупинилося. 74-літній дослідник помер прямо за робочим столом у 1969 році.

Талановитий діяч прожив цікаве, складне й насичене життя. Одні моменти його біографії звичайні й прозорі, деякі оповиті таємницями. Учений залишив по собі чималу творчу спадщину, яка вміщує понад 200 наукових праць, філософські твори, роздуми, романи. Залишився незакінченим словник пруської мови. У 1988-1989 роках у Нью-Йорку видано тритомне зібрання творів Віктора Петрова-Домонтовича.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram