Напевно, усі знають пам’ятник В’ячеславу Чорноволу у Києві. Стоїть він навпроти столичного стадіону “Динамо”. А яке значення мав спорт у житті В’ячеслава Максимовича? Наразі кілька шкіців до теми, яка потребує, безумовно, додаткового вивчення.

Характеризуючи В’ячеслава Чорновола, його соратник Ярослав Кендзьор згадує:

“Це був невгамовний чоловік. Він завжди був в епіцентрі всіх подій. Такий вулкан, який клекотів, який не міг п’ять хвилин спокійно посидіти на одному місці. Той, хто близько коло нього був, завжди дивувався – де у такого немогутнього атлета, звичайнісінького чоловіка після 15 років таборів – збиралося стільки сил, енергії, цього несамовитого бажання щось зробити для потреб української справи?”

Як згадують рідні, непосидою був В’ячеслав Чорновіл і в дитинстві. Зайняття різними спортивними видами, з яких надавав перевагу ігровим та легкій атлетиці, участь у шкільних та інших змаганнях. А ще – висока організованість і аскетизм, які виховував також, безумовно, і спорт.

“Я пам’ятаю у хаті ту кімнатку В’ячеслава, той тапчан твердий, на якому він спав. – пригадує сестра Чорновола Валентина. – Дуже добре пам’ятаю розклад на цілий тиждень, який висів зразу ж ліворуч. У нього було все сплановано – він займався спортом, бігав. Коли вступив до університету, то зовсім випадково, без підготовки, пішов на змагання зі спортивної ходьби і зайняв призове місце”.

Зайняття спортом допомагали, поза сумнівом, Чорноволу долати труднощі й випробування, які випали згодом на його долю. Ув’язнення, акції голодування, згодом активна пропагандистська й агітаційна діяльність, що передбачала постійні роз’їзди та участь у різноманітних акціях, потребували особливого фізичного гарту, уміння працювати на межі фізичних можливостей, переборюючи фізичну та й психологічну втому. У таборах, розповідав згодом, практикував йогу. Не забував про спорт і потім. Якось львівські журналісти запитали чи любить він спорт. Тоді Чорновіл запросив їх на ранкову пробіжку. Наступного дня, зодягнувши, пригадує прессекретар лідера Руху Дмитро Понамарчук, “пропагандистські” жовту майку і сині штани (це було за рік до проголошення незалежності України) Чорновіл бігав із десятком журналістів парком.

Вячеслав Максимович постійно перебував у русі, соратники дивувалися його працездатності, водночас ясності думок і вражаючій реакції, умінню все і до ладу робити з першого разу. Фактично усі документи Руху – відозви, заяви тощо, попри навантаження і постійний дефіцит часу, він, пригадує прес-секретар лідера Руху Дмитро Понамарчук, готував сам, зміст же інших опановував з першого прочитання, вносячи, за необхідності, правки.

Добре знаючи і відчуваючи народну любов до спорту, спортивних команд і спортсменів, В’ячеслав Чорновіл використовував це, як бачиться, у політичній роботі. Членами Руху за рекомендацією зокрема й самого Чорновола було багато відомих українських атлетів, серед них, скажімо, і видатний легкоатлет, дворазовий олімпійський чемпіон Валерій Борзов, який був народними депутатом України від НРУ5. Були і є нині рухівцями також інші відомі українські атлети. Про пропозицію Чорновола вступити до Руху згадує, зокрема, легендарний футболіст, а згодом і журналіст Андрій Біба. Сталося це на початках Незалежності під час спільного перегляду одного з футбольних матчів на стадіоні у Києві, куди Чорновіл прийшов як просто уболівальник.

Рухівські осередки культивували спорт, організовуючи спортивні команди і проводячи змагання. Було створено і футбольну збірну Руху. Одним з її матчів стала зустріч з командою українських журналістів у жовтні 1990 року на столичному стадіоні “Динамо”. Відбувся матч під гаслом “Від незалежного футболу – до незалежної України”, про що розповів спецвипуск газети “Молодь України” “Український футбол” та інші періодичні видання, які обстоювали ідею наразі незалежного чемпіонату України з футболу. Надалі журналістська команда, яка брала участь у численних змаганнях по всій Україні, виходила на поле неодмінно із синьо-жовтим прапором, подарованим саме рухівцями.

“Рухівський слід” і у власне проголошенні незалежної Федерації футболу України. Останнє засідання виконкому ФФУ УРСР і перше України відбулося у вересні 1991 року. Розпочалося ж воно з підняття національного прапора, який через делегатів від Львівської обласної федерації передав тоді народний депутат і кандидат у президенти України В’ячеслав Чорновіл. Підняли прапор над президією, для чого довелося, свідчать учасники історичного зібрання, зняти зі стіни барельєф В. Леніна. На пропозицію очільника футбольної федерації Віктора Банникова, що боротьба за національний чемпіонат надалі має йти під національними прапорами, ухвалили рішення – жовто-сині стяги повинні бути над усіма стадіонами, де виступають українські команди. Так рухався незалежний футбол.

Спорт постійно перебував у полі зору Чорновола. Спортивна тематика була належно представлена і на сторінках рухівських видань, в тому числі газети “Час/Taim”, яку редагував Чорновіл. Одним із провідних на шпальтах часопису був шаховий розділ, який загальновизнано став фахово найкращим з подібних в українських виданнях. Чорновіл переймався роботою відділу, усіляко підтримував його, вбачаючи в шахах потужний засіб інтелектуального розвитку. Уже після смерті лідера Руху численні шахові турніри, присвячені його імені, були організовані і відбуваються за участю рухівців по всій Україні, в тому числі також у стінах Українського парламенту.

Підтримував розвиток спорту В’ячеслав Чорновіл і в інших масмедіа, наголошуючи, пригадують газетярі, на тому, що у спорті політики інколи більше, аніж власне спорту. Неодноразово гостюючи в 1990-х роках в “Молоді України” та “Українському футболі”, де я тоді працював, В’ячеслав Максимович постійно цікавився питаннями пропагування фізичної культури серед українців, переймався проблемами становлення та розвитку українського спорту та й української спортивної преси.

З вдячністю згадую і пізнішу співпрацю з Чорноволом на мережевому радіо “Довіра”. Він був одним із тих, хто сприяв поїздці кореспондента радіо на зимові Олімпійські ігри в Нагано 1998 року, побажавши, щоб репортажі з далекої Японії були переможними для українського спорту.

Нині В’ячеслав Чорновіл вшанований також у спорті. Проводяться турніри і змагання його пам’яті, іменем Героя України називають стадіони у найбільших містах. І це справедливо. Адже Україна і українці мають гартуватися також фізично, бути сильними. Тому не випадковим, видається мені нині, є і гасло, запропоноване свого часу Чорноволом:

“Сила – в Русі!“.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram