Лікарня імені Мечникова стала форпостом боротьби за життя українських бійців. Протягом чотирьох років війни на Донбасі медики виконали 3 500 надскладних операцій, буквально вирвавши із лабет смерті понад 2 500 тяжко поранених захисників.

“Надзвичайно важко триматися, коли ти працюєш на межі життя та смерті. Але ми не зупиняємося і не опускаємо руки, адже знаємо, що окрім нас ніхто не допоможе бійцям. Іноді один воїн потребує до 15 операцій, щоб вижити”, – розповідає головний лікар Сергій Риженко.

“Окрім нас ніхто не допоможе бійцям”. Фото: “Український інтерес”/Маруся Лагута

“Найгарячіше” в лікарні було у серпні 2014 року. Саме тоді відбувалися масштабні бої за Іловайськ. Протягом місяця у шпиталь привезли майже тисячу бійців із важкими ураженнями голови, грудної клітини, живота. Пан Сергій згадує, що в реанімаційних відділеннях було спекотніше, аніж під серпневим сонцем опівдні.

“Навіть ніде було поставити інвалідний візок, кімнати та операційні були переповненими: першу допомогу військовим надавали прямо у коридорах. Лікарі не мали часу на перепочинок. Нейрохурірг Андрій Сірко 18 годин поспіль оперував поранених. Він просто переходив від одного захисника до іншого, не зупинявся на жодну хвилину”, – говорить пан Сергій.

“Найгарячіше” в лікарні було у серпні 2014 року. Фото: “Український інтерес”/Маруся Лагута

Лише позавчора з передової повернувся заступник головного лікаря Юрій Скребець. Із 2014 року всі свої законні відпустки медик проводить на фронті. Він – член добровольчого медичного батальйону “Госпітальєри”. Лікар має два поранення та контузію: перше – осколком у шию – отримав у 2015 році під Старогнатівкою, друге – у 2016, коли автівку “Госпітальєрів” обстріляли на виході з Авдіївської промзони. Попри це пан Юрій продовжує повертатися на фронт. Він переконаний, що рятувати українських бійців на передовій – його покликання.

“Лікар на фронті – це парамедик. Він має володіти навичками з тактичної медицини, допомоги на полі бою, під час обстрілів та евакуації. Ці знання та вміння потрібно натренувати до автоматизму. Щоб коли неймовірно страшно, коли навколо стріляють та розриваються снаряди, досконало виконувати свою роботу та рятувати життя”, – пояснює військовий медик.

Серед тих, кого вберегли у лікарні Мечникова, справжні герої – генерал-майор Ігор Гордійчук та полковник Петро Потєхін.

Про подвиги Ігоря Гордійчука знає чи не кожен українець. Він керував розвідниками, які 12 серпня 2014 року відбили у противника стратегічно-важливий пункт – Савур-Могилу. Дванадцять днів група Гордійчука боронила позицію: бійців постійно обстрілювали російські війська, а до найближчого українського підрозділу було 40 кілометрів. Коли воїни вирішили прориватися з пекла, їхню вантажівку обстріляли з мінометів. Частину бійців взяли у полон, а Ігоря Гордійчука залишили. Вороги подумали, що він уже мертвий.

За кілька днів ледь живого воїна доставили у лікарню Мечникова. Десятки днів він провів у реанімації, переніс численні операції, не міг рухатися, був паралізованим. За життя Ігоря лікарі боролися протягом двох місяців. Він вдячний медикам, що після надважкого поранення може не лише жити, а й служити рідній країні. Сьогодні пан Ігор є начальником військового ліцею імені Івана Богуна.

За життя Ігоря Гордійчука лікарі боролися протягом двох місяців. Фото: “Український інтерес”/Маруся Лагута

Під час реабілітації поряд із Ігорем Гордійчуком була його дружина Тетяна. Вона вчила чоловіка жити заново, разом із ним літала на лікування в США. Навіть сьогодні пані Тетяна не відходить від свого героя. Поки Ігор розповідає про себе, Тетяна міцно тримає його руку.

Дружина Тетяна міцно тримає за руку свого героя. Фото: “Український інтерес”/Маруся Лагута

Петро Потєхін – один із вісьмох відчайдушний бійців, які проривалися на допомогу групі Гордійчука. Біля Савур-Могили вони потрапили під потужний обстріл. Чергова атака ворога, і Петро Потєхін опритомнів уже в реанімації лікарні Мечникова. На плечі у нього був написаний порядковий номер – 295.

Полковник розповідає, що як тільки відкрив очі, то почав шукати свій мобільний телефон, адже в ньому зберігалася важлива військова інформація. Як виявилося, апарат майже вщент згорів. Буквально за півгодини волонтери, які постійно чергують у шпиталі, полагодили його. Петро зміг зателефонувати керівництву та розповісти, що трапилося на Савур-Могилі, де перебувають бійці та скільки їх залишилося.

Петро Потєхін – один із вісьмох відчайдушний бійців, які проривалися на допомогу групі Гордійчука. Фото: “Український інтерес”/Маруся Лагута

Справжнім “талісманом” лікарні Мечникова став Дмитро Краслянський. Хлопець був одним із тих, хто боронив Савур-Могилу та потрапив там під мінометний обстріл. У липні 2014 року Дмитро опинився у шпиталі з пораненнями голови, живота та обох ніг. Його шанси вижити дорівнювали нулю. “Мечниківці” оперували бійця понад 12 годин. Ще місяць його не ризикували виводити з коми.

Попри невтішні прогнози Дмитро вижив. Сьогодні він може повноцінно розмовляти, ходити та радіти кожному дню. Хлопець неймовірно вдячний лікарям. Діма зізнається, що хоче провести життя гідно, щоб ним пишалися його янголи-охоронці – лікарі-“мечниківці”.

А самі лікарі вірять, якщо змогли повернути з того світу навіть Діму, то Україна обов’язково переможе у війні.

Дмитро Краслянський – “талісман” лікарів-“мечниківців”. Фото: Український інтерес”/Маруся Лагута

Неймовірні історії між життям та смертю розповідала Маруся Лагута

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.