Що важливіше: люди чи територія. Така схоластична дилема нав’язується українцям, коли йдеться про окуповані райони Донбасу. Це як у дитини питати кого вона більше любить – тата чи маму. Підтекст такого “вибору від лукавого” – люди чи територія, – полягає в тому, що повертати особливі райони Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) треба або з тим людським матеріялом, який нині там проживає та воює з українцями, або території мають повернутися якимось способом, озвучувати який ніхто з влади досі не наважується. Вочевидь, ідеться про певні обмеження громадянських прав людей з окупованих районів.

Ставити суспільство перед вибором між поверненням територіяльної цілісності або своїми громадянами можна лише на догоду антиукраїнським силам. Їхні пропагандистські вуха видно неозброєним оком, адже така “альтернатива” – територія чи люди – є спекулятивною. Кожна країна захищає власні національні інтереси та цінності, свою національну ідентичність. Якщо в ім’я збереження і захисту суверенітету та цінностей треба тимчасово утриматися від повернення окупованих сильнішим ворогом територій чи людей, то так і слід робити, відкинувши будь-які сумніви. Так робили країни, які зазнавали тактичної поразки, визнавали її, зберігали суверенітет, зміцнювали національну ідентичність і згодом ставали успішними (особливо, в порівнянні з противником), наприклад Фінляндія, Хорватія.

Таке розуміння національного інтересу спільне не лише для держав з титульною державотворчою нацією, а й для поліетнічних, що утворилися внаслідок колонізації нових територій або внаслідок розпаду старих імперій. Для них національний інтерес напряму корелюється з творенням модерної національної ідентичності. Адже вона, ця національна ідентичність, не є чимось схожим на старе етнічне “руб’я”, а навпаки, постійно оновлюється і рухається.

Як вирішувати питання повернення території та людей нам, українцям? Щодо територіяльної цілісності, то право України на свої землі, зокрема тимчасово окуповані Російською Федерацією, закріплене міжнародними договорами, а окупант українських територій перебуває під міжнародними санкціями. Після настання сприятливих міжнародних обставин та внутрішньо зміцнившись, Україна поверне собі окуповані території.

Щодо людей ситуація складніша, адже попри заяви про іноземну агресію, влада України так і не проголосила це у відповідний до міжнародного права спосіб. Не оголошений був і стан війни з агресором. Отже, відповідальність (і не лише морально-політична) за людей на окупованих територіях досі лежить на українській владі, а не лише на російських окупантах.

Для подальшого розв’язання проблеми війни на східному Донбасі новій українській владі слід спертися на базове розуміння ситуації з окупованими територіями та людьми.

Читайте також: “ДНР/ЛНР” як втілення “радянської мрії”

Пропоную підійти до даної проблеми з точки зору української національної ідентичності. В історичному ракурсі такий підхід запропонував професор Сергій Плохій в монографії “Походження слов’янських націй”. Науковець стверджує, що “думка про відсутність в українців власної національної ідентичності має глибоку традицію в російській історіографії. І саме вона спонукала мешканців Москви і Сибіру їхати на Донбас та розв’язувати там війну”. Плохій зауважує, що в Росії досі панує “імперіялістична ідея, згідно з якою російська нація – це не лише сьогоднішні росіяни, а також, і українці і білоруси”.

Парадокс полягає в тому, що московитам вдається ігнорувати той факт, що більшість сучасних країн утворилися на уламках колишніх імперій. А сучасні кордони держав “базуються на кордонах, які накреслили лінгвісти, етнографи XX століття. Так зростали сучасні нації, такі як Німеччина чи Італія. Українська історія – дуже європейська історія”, – стверджує історик.

Отже, війну Росії проти України слід розглядати як війну національних ідентичностей, які мають різну природу, ментальність, традиції, культуру та мову. Московсько-православна ідентичність, як називає її Олександр Савченко в книжці “Антиукраїнець”, заснована на цінностях, відмінних від української євроатлантичної ідентичності.

Так, головним мотивом для української культури є любов до свого краю, орієнтація на європейські цінності, тоді як домінантою російської культури є тема протиставлення усьому світу, ідея російської зверхності та агресії до всього чужого. У центрі духовного життя українців завжди була воля, свобода. Не даремно в усній народній творчості це найуживаніше слово й тема. Тоді як російська духовна традиція спрямована на виправдання власного рабства та залежності. Російська мова на 60-70% складається з неслов’янської лексики, а самі росіяни генетично не східні слов’яни, а фіни-угри-татари. Тоді як за результатами дослідження ДНК-проб українців встановлена концентрація гаплогруп хромосом, які вчені ідентифікують як успадковану від праслов’янських етносів, кельтів та скандинавів, тобто предків європейських націй.

Утім, не сама по собі глибина відмінності національних ідентичностей спричинила війну Росії проти України, а насильницьке нав’язування українцям непритаманних їм цінностей московсько-православної імперської ідентичності. Саме звідси походить неминучість конфлікту і “логічність” війни Росії проти України.

Чи можемо ми використати концепт “історичних ідентичностей” для мирного врегулювання? Так. Давайте спробуємо зробити це разом.

Чи доводилося вамчути так, як це чув я ще до війнив Криму та від донецьких: “у вас на Украінє”, “там в Українє” тощо, підкреслюючи власну окремішність? А тепер згадаємо телепередачі російських та телеканалів з ОРДЛО про виховання та освіту в школах Донецька й Луганська, послухаємо що і як говорять пересічні мешканці ОРДЛО про нас, українців, як ставляться до всього українського. Нам одразу стане зрозуміло, що п’ять років російської окупації і тридцять останніх років пропаганди “унікальності” та зверхності Донбасу зробили з його мешканців “народ” іншої національної ідентичності – московсько-православної. Звісно, такими стали далеко не всі. Ті, хто зберігав українську національну ідентичність стали вимушеними переселенцями, втікачами з Криму та східного Донбасу. Українськість зберігає і частина тих, хто змушений був залишитися на окупованих землях. Але це невелика частина наших громадян.

Більшість мешканців ОРДЛО давно втратили, а дехто і не мав відчуття причетності до України. Як і раніше: “Украіна нам должна”. Бойовики для них “нашимальчікі”. Це й не дивно чути від нащадків переселенців із російської глибинки та денаціоналізованих в СРСР укрАінцев. Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, 25,6% вважають їх “одним народом”. Отже, це підтверджу розмитість національної ідентичності частини мешканців ОРДЛО або самоідентифікацію не з українським народом, а з російським.

Тепер про окуповану територію. Чи є наша ситуація зі втратою територій якоюсь винятково унікальною? Ні. В Європі є приклад провінцій Ельзас і Лотарингія, які довгий час були окуповані Німеччиною, а потім повернуті Францією без всякої формули Штайнмаєра. Чехія повернула собі Судетську область, яку Франція та Великобританія “подарували” Гітлеру в Мюнхені в 1938 році. Хорватія на сім років “заморозила” війну з Сербією, але таки повернула втрачені території. Із 1945 року і до сьогодні Японія працює над поверненням відібраних Росією північно-курильських островів. І тепер вже навіть у Путіна немає сумнівів у тому, що Японія їх безсумнівно собі поверне. Ще й Сахалін, можливо, прихопить на додачу.

Сусідня Молдова не погодилася на аналогічний з мінськими угодами план федералізації та двомовності в обмін на повернення собі Придністров’я. Молдовани добре розуміють, що найменша поступка Росії, її мові, її культурі призведе до краху суверенної молдовської держави. Замирившись із Росією ціною ізоляції придністровської зони окупації, Молдова зберегла й наростила економічний потенціял, продовжує консолідовувати націю й має всі підстави сподіватися невдовзі повернути свої землі на лівому березі Дністра.

Нещодавно міністр закордонних справ України Вадим Пристайко обмовився про наявність резервного формату розв’язання проблеми ОРДЛО за кіпрським сценарієм. Нагадаю, що розділення Кіпру на грецьку та турецьку частини спричинилося одразу після здобуття Кіпром державної незалежності від Британської імперії у 1960 році. Греки-кіпріоти прагнули енозісу (воз’єднання з історичною батьківщиною) так само, як українці прагнуть євроатлантичної інтеграції. Турки-кіпріоти, яких було 18% населення острова, блокували цей процес на законних підставах – право вето мав віцепрезидент, якого обирали турки, та Верховний суд, який складався з судді-грека, судді-турка та нейтрального судді. Коли ж греки вирішили “продавити” енозіс через конституційні поправки, сталося “криваве Різдво 1963” і утворилася лінія розмежування між турецькою – північною, та грецькою – південною частинами острова. У 1974 році Туреччина ввела 30-тисячний військовий контингент і зайняла третину території острова.

У 2004 році ООН спробувала відновити єдність. Тодішній Генсек ООН Кофі Аннан запропонував план, яким туркам обіцялося членство в ЄС вже з 1 травня 2004 року та збереження турецької воєнної присутності на острові. Відбувся референдум і 65% турків підтримали “формулу” Аннана. Водночас 75% греків-кіпріотів виступили проти. Їх не влаштовували ні присутність турецьких військ, ні заборона грекам повернутися до своїх помешкань на своїй землі на півночі острова, що містила в собі “формула” Генсека ООН. Отже, різні національні ідентичності, – грецька та турецька, – і досі не можуть об’єднати Кіпр в єдину державу.

Достеменно не відомо, що саме мав на увазі міністр Пристайко, коли говорив про кіпрський варіант. Можливо, він згадував небезпеки “формули” Кофі Аннана, яка закріпляла турецьку військову присутність на “незалежному” Кіпрі і ставила хрест на енозісі, тобто на воз’єднанні греків-кіпріотів з Грецією. А, можливо, очільник українського МЗС переймався тим, що переговори з врегулювання Кіпрського конфлікту зайшли в глухий кут. Такий самий як і в Мінському процесі.

Світовий досвід свідчить, що втрачені території повернути можна, не втрачаючи власного суверенітету та національних цінностей. Слід лише розуміти, що йдеться про повернення НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ і щодо території, і відносно людей.

Позаду п’ять років війни та переговорів про мир у Женеві та Мінську, Берліні, Києві, Парижі та Вашингтоні. П’ять років намагання РФ захопити український національний простір московсько-православною ідентичністю. П’ять років невпинних спроб РФ розв’язати в Україні справжню громадянську війну і тим самим зняти з себе міжнародні санкції. Не даремно ж Путін вимагає місцевих виборів в ОРДЛО саме за законами України. Тоді, за його задумом, “законно обрані” місцеві ради східних районів Донецької та Луганської областей знайдуть привід розв’язати всередині України війну з “київською хунтою”.

Що тепер робити українському президенту? По-перше, усвідомити просту істину, що суверенна національна держава українського народу має захищати насамперед свою національну ідентичність. І в людському, і в територіяльному вимірі. По-друге, відчути небезпеку поширення московсько-православної ідентичності на території України та серед її громадян. По-третє, зробити заяву про асиметричну відповідь на безперервні обстріли українців російськими військами та колаборантами. Такою відповіддю може стати, наприклад, перерозподіл в проєкті держбюджету на 2020 рік частини фінансування зі статті РНБО на статтю Міністерства освіти та науки України. Зокрема, на Інститут ядерних досліджень НАН України та його ізохронний циклотрон У-240, електростатичний прискорювач та дослідницький ядерний реактор.

Четверте, що може зробити український президент, так це скористатися міжнародною ситуацією і оголосити про вихід України з Договору про ракети середньої та малої дальності. США це зробили раніше. І розмістити на підприємствах ВПК державне замовлення на ракетоносії середньої дальності та все, що з цим пов’язане. Як сказав Герой України, керівник “Укрспецекспорту” 2005-2010 років Сергій Бондарчук: “Такий серйозний крок відкриє Україні можливості повернутися у вищу лігу держав, які стояли у витоків космонавтики та ядерних досліджень. А згодом перетворить нас на “східно-европейський Ізраїль”.

Ну, і на останок п’яте – вимагати від західних союзників посилити санкції проти Росії як країни окупанта і агресора. Звісно, такі санкції мають бути посилені й самою українською владою. Адже боротьба за національну ідентичність людей і територій вимагає постійної активності з боку України.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram