Ідеологія в сучасному світі є стрижневим, системоутворюючим чинником суспільства. Без ідей демократії не могли б існувати Сполучені Штати Америки і Європейський Союз. Руйнування базової для суспільства, системоутворюючої ідеології призводить до його руйнування, а в деяких випадках і до зникнення держави, яка нею керується.

У 1961 році тодішній очільник Комуністичної партії Радянського Союзу Микита Хрущов заклав міну уповільненої дії під ідеологічну базу СРСР, заявивши на XXII з’їзді КПРС, що на початок 1980-х років в СРСР «в основному буде побудоване комуністичне суспільство».

Для того часу це виглядало як ефективний ідеологічний хід, оскільки дійсно вселило ентузіазм і надію в радянське суспільство (саме тоді у багатьох радянських містах з’явилися «вулиці Ентузіастів», одна з яких і досі існує в Києві). Але час ішов, настали 80-і роки, жодних ознак комуністичного суспільства не спостерігалося, люди переконалися, що велика ідея є великим обманом.

Відомий радянський філософ Евальд Ільєнков писав: «Нова людина не виникає. Відчуження і опредмечування стало не менше, а більше. Товарно-грошові відносини не випаровуються, і радянська державна власність так і не стає по-справжньому загальнонародною. Цінності не скасовують цін, а навпаки, підпорядковуються їм». І тому не дивно, що вже у середині 80-х років почалися процеси руйнування основ радянського ладу, а у 1991 році СРСР припинив своє існування.

На його основі виникло 15 незалежних держав, які досить істотно відрізняються між собою, у тому числі й за домінуючою ідеологією. Особливим виявився кейс Росії, політичне керівництво якої на початку 90-х років минулого століття проголосило курс на розвиток демократії і ринкової економіки, але не змогло впоратися з його реалізацією. Виявилося, що ідеї демократії, свободи та народовладдя не становлять особливої цінності для більшості громадян Росії. До того ж, без авторитарного контролю з боку федерального центру Росія взагалі опинилася перед загрозою виходу з її складу деяких територій.

Отже, забезпечити внутрішню стабільність в Росії на таких ідеологічних засадах виявилося неможливим. Так само як і неможливим виявилося повернення до суспільного устрою та комуністичної ідеології часів СРСР (та й політичній еліті Росії, вже на той час розбещеній перевагами, створеними для неї «олігархічним капіталізмом», не дуже цього хотілося).

Тобто Росія опинилася в ситуації «ідеологічного вакууму», який був заповнений ідеологією «російського світу» – вкрай недолугої конструкції, яка насправді є ідеологією російського націоналізму, але стидається себе відкрито так назвати. 

Основу цієї ідеології становить ностальгія за минулим, причому одночасно за Російською імперією і за Радянським Союзом (який цю імперію свого часу і поховав, і став її продовженням). Це, до речі, знайшло прояв і в державній символіці – дивного поєднання герба та прапора Російської імперії з гімном Радянського Союзу. А сурогатом національної ідеї стало повернення минулої величі – як імперської, так і радянської.

Спочатку путінська ідеологія існувала у двох формах. Перша – офіційно проголошувана ідеологія − ті ідеологічні постулати, якими послуговуються керівники держави, презентуючи себе на міжнародній арені, проголошуючи прихильність до загальнолюдських цінностей, свободи особистості, миру, побудови громадянського суспільства тощо. Усі в Росії, у тому числі прихильники чинної влади, чудово розуміли, що ці заяви є облудними, але вважали, що Путін, проголошуючи це, чинить мудро, оскільки «обеззброює» таким чином критиків російського режиму. Так само як і прихильники Гітлера свого часу знали ціну регулярним заявам Гітлера про те, що він, як ніхто, є прихильником миру в Європі та світі.

Друга форма – тіньова ідеологія, постулати якої проголошувалися такими діячами як Жириновський та легіон інших більш дрібних політиків та пропагандистів з заявами на кшталт «России нужен не президент, а царь!», «Россия − единственная страна, способная превратить Америку в ядерный пепел!». Ця тіньова ідеологія і визначала суспільні процеси в Росії. А протягом останніх років (особливо після окупації Криму та окремих районів Донецької та Луганської областей у 2014 році) стала поступово перетворюватися в офіційну.

Якщо ідеологи націонал-соціалізму свого часу говорили про “право крові і ґрунту”, ставлячи на перший план інтереси свого етносу і раси, то у 2014 році на засіданні Валдайського клубу Путін висловив схожу ідею:

“Кому-то можно вообще ни с чем не считаться, а нам защищать свои кровные интересы русскоязычного и русского населения в Крыму нельзя? Так не будет <…> Медведь ни у кого разрешения спрашивать не будет. Вообще, он, медведь, считается у нас хозяином тайги, и он не собирается − и я знаю это точно − куда-то переезжать в другие климатические зоны, ему там неуютно. Но тайги он своей никому не отдаст, я думаю, что это должно быть понятно”.

Подолання комплексу “національного приниження” стала основою ідеології, яку пропонує Росії Путін. Для подолання цього приниження всі засоби гарні. Подібно до націонал-соціалізму, російські ідеологи спираються на консервативну ідеологічну риторику й на консервативні політичні практики. Російський політик Андрій Савельєв (який одночасно є і політиком, і політологом, що видає свої книги під псевдонімом Андрій Кольєв) зазначає:

“Нас интересует <…> тот тип консерватизма, который в современной России имеет не только интеллектуальные, но и организационные формы. Этот тип консерватизма тесно связан с чувством национального унижения и порывом к восстановлению статуса России как великой державы. Здесь не только можно, но и нужно проводить аналогии с идеологией “консервативной революции”, имевшей широкое распространение в интеллектуальных кругах Веймарской Республики”.

Але недоліком такої ідеології є те, що вона не здатна дати росіянам привабливого образу майбутнього країни і визначити привабливі для них цілі (крім зовнішньої експансії), що має бути однією з головних функцій ідеології. Це знову-таки дозволяє говорити, що повноцінної ідеології в Росії немає.

Якщо агресивні дії Радянського Союзу на міжнародній арені були інструментом утвердження і поширення комуністичної ідеології, то в Росії все відбувається навпаки − за відсутності повноцінної ідеології сама по собі агресія стає ідейним стрижнем, на якому тримається російське суспільство, а вся ідеологія спрямовується на обґрунтування і виправдання агресії (у тому числі й необхідністю «боротьби за мир»). До речі, нещодавно російські пропагандисти договорилися до того, що саме «борьба за мир» (у тому числі шляхом війни) є «правильним» гаслом, тоді як використовуване супротивниками агресії проти України гасло «Нет войне!», виявляється, є «фашистським».

«Военная мощь», «новейшие образцы вооружения» перетворилися на самодостатні ідеологічні постулати, а місія суспільства починає сприйматися як така, що спрямована на їх обслуговування. У такій ситуація підтримання перманентного конфлікту (не має значення, з ким саме) стає нагальною потребою, без такого конфлікту вся життєдіяльність суспільства втрачає сенс, як втрачає сенс і життя членів суспільства. Романтизація війни, до речі, вважається однією з характерних ознак культури фашистського суспільства.

Якщо агресія стає самодостатньою та самоцінною, то її вже неможливо зупинити. Суспільство, «підсаджене» на агресію, подібно наркоману, потребує її у все більших масштабах. І про це потрібно пам’ятати всім, хто сподівається на мирне розв’язання конфліктів з Росією.

Окрім того, подібна ідеологія починає виконувати функції стигматизації інших людей і соціальних спільнот, а, отже, розпалювання ненависті. Як пише український філософ Володимир Єрмоленко, “гуманізація” самого себе стосовно іншого призводить до виправдання тяжких злочинів і нечуваного жахіття”. Дві тоталітарні ідеології ХХ століття – націонал-соціалізм і комунізм – виправдовували свої злочини саме гуманними мотивами та цілями. Тобто тут уже має місце ідеологічно індукована аморальність, така ідеологія породжує соціальні практики, які є запереченням гуманістичних принципів і стає джерелом розповсюдження цинізму в суспільстві.

Прагнення «відновлення втраченого СРСР», улюблена ідеологема Путіна про те, що «никакой исторической основы для представлений об отдельном от русского украинском народе не было и не могло быть, а выделение украинцев и белорусов как отдельных народов было результатом советской национальной политики», поєднане з «ідеологією агресії» як домінантні ідеологеми в Росії зробили напад Росії на Україну лише питанням часу, оскільки нічого іншого офіційна ідеологія Росії запропонувати російському суспільству не може.

Отже, ідея захоплення України стала для Росії системоутворюючим ідеологічним стрижнем, на якому зараз значною мірою тримається суспільно-політична система цієї країни. І невдача Росії у цій військовій кампанії може мати для російського політичного режиму той самий ефект, що і нереалізованість мети «побудови комуністичного суспільства» для СРСР.

Недаремно помічник Путіна і голова російської делегації на переговорах з Україною В. Мединський, який за 2 дні до нападу Росії на Україну заявляв, що «современное государство, которое мы привыкли называть Украиной, – исторический фантом, скроенный конкретными тактическими решениями конкретных политиков в конкретных обстоятельствах», вже через місяць після початку агресії, коли стало очевидно, що війна йде не за російським сценарієм, почав говорити про те, що “сейчас “на кону” находится “само существование России как русской цивилизации”.

Фото: Пам’ятник Володимиру у Києві, 28 березня 2022 року / Київська міська державна адміністрація – КМДА, Facebook

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram