Український політикум перебуває в очікуванні близького виходу гострих баталій, які не припинялися точитися в кулуарах, на широкий загал. Кульмінацією весняного політичного напруження має стати 14 квітня, коли у Кабміну Володимира Гройсмана закінчиться річний імунітет від відставки, а для ухвалення в парламенті нової урядової програми на поточний рік може забракнути голосів. Оливи у вогонь підливають небезпідставні сумніви про наявність у Верховній Раді легітимної коаліції, що додає вагомої аргументації тим політичним силам, котрі вимагають перевиборів. Більше того, саме у середині квітня може з’явитися нова обставина для старту нової вимушеної коаліціади із подальшим переформатуванням як складу керівництва ВР, так і уряду. А у випадку її провалу влада вже готується до кількох “планів Б” – від “заморожування ситуації”, але з іншим прем’єром, до “випускання пари” шляхом походу на позачергові виборчі перегони на чолі із діючим головою Кабміну.

Болюче питання легітимності
Коли в січні цього року екс-нардеп Микола Томенко оголосив про намір звернутися в суд, аби змусити керівників Верховної Ради оприлюднити поіменний список членів діючої парламентської коаліції “Європейська Україна”, мало хто вірив в успіх цієї затії. Адже у цього політика вже був свіжий негативний досвід його апелювань до судової гілки влади – в липні 2016 року Вищий адмінсуд відмовив Томенку в задоволенні позову проти політичної партії “Блок Петра Порошенка “Солідарність”, чий з’їзд у березні 2016-го позбавив його депутатського мандата. Але на цьому тижні у всій цій, здавалося би, безнадійній історії із томенківськими судовими тяжбами крига несподівано скресла.

27 березня Окружний адмінсуд Києва ухвалив рішення витребувати в Апарату ВР інформацію, що відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях, про наявність сформованої коаліції, до складу якої увійшла більшість народних депутатів. Тож до наступного засідання суду у справі за позовом Томенка, призначеного на 12 квітня, парламентське керівництво має надати чомусь утаємничені досі дані про персональний склад правлячої коаліції, які одразу на судовому засіданні стануть надбанням української громадськості. Звичайно, для знавців політичної кухні це не стане сенсацією, але конкретна арифметика наявності або відсутності в нинішній ВР більшості стане неспростовним юридичним фактом. Що, відповідно, підтвердить або спростує коаліційну легітимність.

Навіть якщо суду будуть пред’явлені підписи 226-ти чи більше нинішніх коаліціантів, це аж ніяк не знімає остаточно проблему відповідності теперішнього існування парламентської більшості нормам українського законодавства. У 83-й статті Конституції чітко прописано, що коаліцію у Верховній Раді формують не окремі нардепи, а депутатські фракції. Станом на сьогодні парламентський загін БПП складається із 141 депутата, а “Народний фронт” має 81 мандат, разом – 222, тобто не більшість, а меншість. І крім цих двох фракцій жодна інша (а їх ще чотири – “Опозиційний блок”, “Самопоміч”, Радикальна партія та “Батьківщина”) досі не приєдналася до коаліції “Європейська Україна”. Між іншим, саме ці конституційні вимоги не дозволяють розраховувати на правове закриття цього питання через офіційне входження до більшості ВР депутатських груп “Воля народу” та “Відрождення”.

Яка альтернатива Ляшку
В принципі, на всі ці юридичні негаразди можна б було махнути рукою. Бо, по-перше, за відсутності коаліції президент не зобов’язаний, а лише має право розпускати парламент, про що останнім часом неодноразово підкреслює Петро Порошенко. А, по-друге, практика ключових голосувань в ВР показує поточну наявність хоч неофіційної, але все ж таки більшості за рахунок мандатів тих же екс-“регіоналів” з груп “Воля народу” та “Відрождення”, а також існування такої собі “підстраховки” з боку парламентаріїв від партії Олега Ляшка. Але є одне “але” – відсутність повноцінної парламентської коаліції ставить під сумнів легітимність всієї Верховної Ради. І не лише в уявленні представників українського громадського сектору та політичних опонентів влади, тобто тільки всередині країни, а й в очах наших західних партнерів.

Про відновлення широкої демократичної коаліції, яка була до минулорічної парламентської коаліції, говорити можна, але дуже складно. Перш за все, через поточну налаштованість “Самопомочі” та “Батьківщини” на сценарій перевиборів. Відтак, майже безальтернативними учасниками нової коаліціади виглядають “радикали” Ляшка, які, як подейкують, виторговують у БПП і НФ не лише ласі урядові крісла під своїх партійців, але й навіть спікерство для свого лідера. Власне, непомірні амбіції “ляшківців” ніби стають в даний момент на заваді процесу їхнього поповнення коаліції, що автоматично доведе її чисельність до 242 нардепів та призведе до остаточного зникнення будь-яких питань щодо її легітимності з актуального порядку денного. Пробною кулею в даному процесі стало підписання 20 лютого Ляшком разом з БПП та НФ Декларації єдності, яку багато-хто сприйняв за праобраз нової “коаліції на трьох”. Але пройшло вже більше місяця, а віз і нині там. Судячи з усього, “радикали” досі так і не наважилися ризикнути своїм електоральним рейтингом, котрий в разі перевиборів таки знадобиться, а у випадку офіційного приєднання до правлячої більшості неминуче обвалиться.

Тому єдиною альтернативою Ляшку є залучення до переформатованої коаліції знову ж таки або позафракційних депутатів, або деяких нардепів із вищезгаданих груп “Воля народу” та “Відрождення”. Але виключно шляхом їхнього вступу у коаліційні фракції – чи то в БПП, чи то до “Народного фронту”. Щоправда, такий варіант є дуже дорогим через необхідність домовлятися із окремими самодостатніми кандидатами на вступ в індивідуальному порядку. Є й ще одна банальна проблема – хто саме оперативно організовуватиме цей процес, а головне, гарантуватиме неофітам отримання обіцяних “дивідендів” і “ґешефтів”. Зважаючи хоча б на те, що сама по собі фракція БПП давно представляє собою геть не моноліт, а часом відкрито ворогуючі між собою “групи за інтересами”. Крім того, парламентський загін президентської політичної сили фактично обезголовлений після недавнього рішення Ігоря Гриніва піти з посади фракційного лідера.

Запасні варіанти влади
Намагання останнього спекатися свого головування у фракції БПП лише на перший погляд вкладаються у сакраментальну формулу “я втомився, я йду”. Гринів – один з найвідоміших в країні фахівців з виборчих кампаній, який, зрештою, був ключовим ковалем перемоги Порошенка на позачергових президентських виборах-2014 вже у першому турі. Виглядає так, що його політтехнологічні здібності знову більш затребувані Банковою, ніж таланти партфункціонера. Отже, команда Порошенка таким чином лише підтвердила свою підготовку до перевиборів, а публічне її несприйняття самої ідеї розпуску діючої ВР може бути звичайним елементом передвиборчої стратегії БПП. Тим більше що навряд чи в президентській партії не помічають негативної динаміки власних рейтингів, тому вигіднішим виглядає похід на вибори доти, доки електоральна популярність не досягла повного обнуління, як це, приміром, сталось із союзним “Народним фронтом”.

На сьогодні без голови є й сама партія “БПП “Солідарність”. Віталій Кличко оголосив про свою відставку з керівника партії ще у травні 2016 року, мотивуючи своє рішення законодавчою забороною суміщати посади голови державної адміністрації (а крім свого столичного мерства Кличко також є головою КМДА) і будь-які партійні регалії. Останнім часом в кулуарах стали активно подейкувати, що новим офіційним лідером “БПП “Солідарність” незабаром буде обрано нинішнього прем’єра Володимира Гройсмана. Але лише у тому випадку, якщо дійсно розпочнеться передвиборча кампанія. І тут буцімто розглядаються два варіанти: або входити в перегони з висоти прем’єрського польоту, або вже після того, як Гройсман з тих чи інших причин, тихо чи гучно, але таки піде з уряду.

При реалізації такого сценарію новим прем’єром, мовляв, має стати діючий генпрокурор Юрій Луценко, який буде покликаний “заморозити ситуацію” і непрямо сприяти президентській партії на виборах. Як варіант – Луценко-прем’єр під нову коаліцію, але вже без парламентських перевиборів. Чи відповідають дійсності всі ці кулуарні чутки про таємні багатоходівки, українці зможуть переконатися вже невдовзі. А саме 10 квітня, коли Вищий адмінсуд розпочне розгляд позову колишнього генпрокурора Віктора Шокіна щодо незаконного звільнення з посади очільника ГПУ. Бо у випадку судового поновлення Шокіна в головному кабінеті відомства на вулиці Різницький відпадає потреба у голосуванні Верховної Ради як за звільнення з генпрокурорського крісла Луценка, так і за призначення на його місце Шокіна.

Володимир Степаненко, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram