Минув місяць відтоді, як я почала вести свій блог. Відверто кажучи, я не думала, що протримаюся навіть десять днів.

Я-от сьогодні прочитала, що вести колонку в газеті та бути блогером, для Америки – це найвищий пілотаж. А я? Я не збиралася ніколи бути блогером. Тож вибачайте, якщо я зайняла чиєсь місце. Так вийшло (задумливий смайлик).

Спеціально щодня читала всі коментарі під блогами. Це загартовувало мій характер. Просто мене раніше ніхто не критикував. Як і всі, я раніше спілкувалась лише з друзями і родичами. Ще читачі. Я спілкуюсь з читачами, які читають мої книжки. Потім вони мені пишуть відгуки – добрі й душевні.

А тут понеслась! І що найцікавіше, більшість критиків – чоловіки. Я навіть гадки не мала, ЩО саме про мене будуть писати. Пишуть, що легковажна. Ой, я вас прошу, у моєму віці це вже комплімент. Легковажність – це те, що не кожен може собі дозволити, це свобода від упереджень. Просто в кожного свої уявлення про упередження. Хто вважає, що я легковажна, спробуйте вивчити будь яку мову від рівня “повний нуль” до рівня “перекладач в газеті”. Повірте мені, серйознішої та організованішої людини ви не знайдете.

Далі гірше. Безвідповідальна мати. Так, я безвідповідальна мати, тому що не стирчу в батьківських чатах у Вайбері весь день і не консультуюсь, що задавали на домашку. І мої діти знають, що домашка – це їхні проблеми і їхні оцінки. Вони самі можуть вирішити такі нескладні комунікативні задачі, як спілкування з викладачами без моєї допомоги. І мені по барабану, на штори якого кольору ми складаємо гроші, або якого кольору будуть стіни в класі. Я не дизайнерка і в таких дискусіях участі не беру. Якщо всі інші вважають себе дизайнерами, я не проти, я просто мовчки здам гроші. А тоді поки йдуть довготривалі дебати про домашку, я мовчки заробляю гроші. А ще мої діти половину страв уже готують самі. Хочеш їсти – приготуй! Не бачу проблеми, я в їхньому віці вже суп варила. Тож я можу собі дозволити спитати “А що в нас на обід?” Уявляєте, яка я страшна мати?! І на останок: я рощу своїх дітей сама і відповідальність за них несу сама, і все, що заробляю, я витрачаю лише на них сама. Тож питань немає. Діти живі-здорові, пшеничку люблять, але в ступенях прожарювання стейків розбираються краще за інших.

Ще ось, сиджу просто зараз в коментах і аналізую. “Не заходить”. Ну, тут один варіант: якщо мені щось не заходить, я це не читаю. Але я жодного разу під жодною статтею не написала “Мені це не зайшло”. Може тому, що в мене настільки стала психіка, такі думки до мене просто “не заходять”? Тому що людина з адекватним відношенням до навколишнього світу проходить повз те, що її дратує або засмучує, або злить. Вона не зупинятиметься, щоб про це поговорити, розуміючи, що ці дебати будуть, скажімо, не зовсім етичними. Ось я, наприклад, беру книжку письменника, якого знаю. Читаю. Розумію, що мені зайшло й пишу йому. Пишу, щоб поділитися своїми емоціями, щоб надихнути, щоб підтримати. Перше правило гармонії Всесвіту – нам усім потрібна підтримка! А зовсім нещодавно прочитала книжку, яка мені не зайшла. Думала довго, що відповісти авторові. І написала, що… вона чудова! Знаєте чому? Друге правило гармонії Всесвіту – читай перше правило! Ми робимо дива тоді, коли нас надихають, а не тоді, коли інші самостверджуються за наш рахунок. Інші, які нічого не досягли, але навчились критикувати.

Здорова критика – це коли тобі вказують на росіянізми, на плагіат або на ще якісь технічні питання, які можна виправити.

А стосовно “заходить-не заходить”, мені Маркес з десятого разу зайшов, але ж я його дев’ять разів до цього прочитала. Тож не хвилюйтеся, просто те, що не заходить, перечитуйте щомісяця.

Пішли далі. Ну… обзивати куркою. Це не по-чоловічому, це навіть не образливо. Мені шкода тих чоловіків, які можуть сказати на жінку “курка” привселюдно. Це спроба образити. А образити може лише нещасна людина. Адже, коли людина щаслива, вона обійматиме весь світ, вона радітиме всьому навколо, це як бачити зорі в калюжах! Коли тобі погано, коли тебе хтось образив, або в тебе щось болить, або сім’я розпадається, ось тоді важко бачити зорі в калюжах. То ж за “курку” я не ображаюся. Скажу лише, що мені дуже хочеться, щоб ми всі були щасливішими, ніж ми є, і тоді “курки” пропадуть з нашого лексикону.

І наостанок “попсова стаття, але хай буде”. О, коментар від психолога, до речі. Це однозначно прихована заздрість. Попса – це те, що розраховане на широку аудиторію і те, що просто. Тобто “просто” і “примітивно” – це ж різні речі. Хочете закручене щось – читайте інших блогерів, у кожного свій стиль написання і свої теми. Моя донька дивиться блоги-розпакування. І ви не уявляєте, яка там кількість переглядів. Те, що для одного попса, можливо, для іншого саме те, що треба.

Усі, куди не плюнь, – політологи й спортивні коментатори, усі намагаються викрити попсу та відкоригувати статті чи блоги своїми коментами. А ви колись пробували ці статті й блоги писати? Ви колись пробували взагалі зробити щось, що приверне увагу хоча би сотні людей? А знаєте, скільки людей додаються мені в друзі на Фейсбук після кожного виходу нового блогу? Або які листи я щодня отримую в Месенджер? Це ті, хто не написав жодного коментаря і навіть лайка не поставив. Саме вони мене надихають щоразу, коли я кажу собі, що більше не писатиму блоги.

Тож, шановні, поважайте труд журналістів і блогерів, а якщо вам щось не заходить, пам’ятайте обидва правила гармонії Всесвіту: Нам Всім Потрібна Підтримка.

Обіймаю всіх, Ю. Матту.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram