28 вересня 1918 року в невеличкому селі Василівка Херсонської губернії (нині Кіровоградська область) народився Василь Олександрович Сухомлинський. Видатний педагог, який 35 років свого життя присвятив школі. Лавреат Державної премії імені Тараса Шевченка, заслужений вчитель України. Активно розвивав вітчизняну педагогіку XX століття. Людина з великим серцем, в якому жила безмежна любов до рідної землі, чуйність, людяність і патріотизм.

У родині Сухомлинських було четверо дітей, Василь – другий. Батько працював теслею, водночас був і вчителем праці, і сільським кореспондентом, а ще активним учасником місцевої самодіяльності. Мама, так само як і бабуся, була творчою натурою, яка цінувала народні традиції та дотримувалася їх у повсякденному житті. Вони позначилися на формуванні особистості майбутнього педагога. Але особливий та найбільший вплив на малого мав дід Омелян. Саме він навчив онука читати й прищепив любов до книги. По смерті заповів Василеві свою бібліотеку.

Початкову освіту Сухомлинський здобув у місцевій семирічці. Жага до навчання й природні здібності визначили його життєвий шлях. Але спочатку він не був пов’язаний із педагогікою.

Після закінчення школи вступив до медичного технікуму в Кременчузі. Але невдовзі покинув його та пішов на підготовчі курси. Закінчивши їх достроково – вступив до місцевого педінституту на факультет мови й літератури. Але через хворобу залишив навчання. Саме в цей період розпочинається його педагогічна практика. Сухоминському лише 17, а він уже викладає мову та літературу в місцевих початкових школах Онуфріївського району.

За рік Василь відновив навчання, але пішов на заочне відділення педагогічного інституту в Полтаві. У 1938-му здобув кваліфікацію викладача української мови та літератури не тільки початкової школи, а й середньої. Сухомлинський писав:

“Мені випало щастя два роки вчитися в Полтавському педагогічному інституті. Кажу – випало щастя, бо нас, двадцятирічних юнаків та дівчат, оточувала в інституті атмосфера творчої мислі, допитливості, жадоби знань. Я з гордістю називаю Полтавський педагогічний інститут своєю альма-матер”.

До німецько-радянської війни Сухомлинський працював вчителем у середній школі Онуфріївки, згодом – завучем. Але з початком бойових дій Василя призвали до війська. Пройшовши в Москві військово-політичні курси й отримавши звання молодшого політрука, був на фронт. Там двічі отримав поранення. Особливо важкою була травма руки, лікарі навіть хотіли її ампутувати, але Сухомлинський усе повторював, що руки чіпати не можна, бо він же вчитель. Хірурги двічі оперували його, і руку таки врятували. Після одужання комісували.

У червні 1942-го Василь став до вчителювання в невеличкому селі Удмурдїї, читав російську мову та літературу. І хоча життя було тяжким, там педагог познайомився з Ганною Дев’ятовою, і незабаром пара побралася. За два роки разом із дружиною повернувся до України, у свій рідний райцентр Онуфрієвку, яку тільки-но визволили від фашистів. По поверненні дізнався про смерть першої дружини та маленького сина, яких закатували в гестапо.

Чотири роки Сухомлинський пропрацював завідувачем районного відділу народної освіти. Там він займався нагальними питаннями щодо відбудови шкіл, харчування, допомоги сиротам. Та коли йому трапилася нагода повернутися до вчителювання, то він одразу перейшов до школи.

Із 1948-го й до кінця життя Василь Олександрович пропрацював у Павлишівській середній школі. Тут Сухомлинський здобув визнання як педагог і письменник-реаліст. У цьому навчальному закладі відстоював свої переконання, діяв так, як вважав за потрібне, часто всупереч офіційним вказівкам і планам. У нього на все була власна думка й свій підхід до викладання.

Особливої уваги приділяв організації навчального процесу. Його дисертація, яку він захистив у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка мала назву “Директор школи – керівник навчально-виховної роботи”. За десять років розробив власну педагогічну систему. У 1958-му присвоєно звання заслужений вчитель УРСР.

У 60-х Сухомлинський досяг розквіту в своїй педагогічній праці. Тоді з-під пера вийшло багато книг, статтей, художніх творів.

До найвідоміших і найґруновніших його праць увійшли:

  • “Духовний світ школяра”;
  • “Праця і моральне виховання”;
  • “Моральний ідеал молодого покоління”;
  • “Сто порад учителеві”;
  • “Листи до сина”;
  • “Батьківська педагогіка”;
  • “Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості”;
  • “Павлиська середня школа”;
  • “Серце віддаю дітям”.

Василь Олександрович сформулював етичні правила, щоб застерегти дітей від помилок. Адже досягши певного рівня моральності, дитина стає неспроможною вирізнити аморальну поведінку, найчастіше проявляючи її до слабших. Сухомлинський назвав ці правила Десять “не можна”:

  • не можна байдикувати, коли всі навколо працюють;
  • не можна сміятися зі старості та літніх людей;
  • не можна вступати в суперечку з шанованими й дорослими людьми, особливо з літніми;
  • не можна висловлювати невдоволення тим, що в тебе немає тієї чи іншої речі;
  • не можна допускати, щоб мати давала тобі те, чого вона не дає сама собі;
  • не можна робити те, що осуджують старші, – ні на очах у них, ні десь осторонь;
  • не можна залишати старшу літню людину на самоті; в житті людини настає той час, коли ніякої іншої радості, крім радості людського спілкування, в неї вже не може бути;
  • не можна збиратися в дорогу, не запитавши дозволу й поради старших;
  • не можна сідати обідати, не запросивши старшого;
  • не можна сидіти, коли стоїть доросла, літня людина, особливо жінка;
  • не можна очікувати, поки з тобою привітається старший, ти маєш перший привітати його, зустрічаючись, а прощаючись – побажати доброго здоров’я.

Роботу “Серце віддаю дітям” вперше надрукували в 1968 році в Німеччині. Її перевидали 50 разів і переклали 25 мовами світу. Але вдома авторові не вдавалося опублікувати книгу. Рукопис перекотиполем мандрував від одного видавництва до іншого, отримуючи негативні рецензії. А все через те, що автор лише на матеріалі природи розглядає питання естетичного й морального виховання учнів початкових класів, не згадує партію в рукописі, не пояснює для дітей сутність класової боротьби та сучасного імперіялізму. Коли книгу видали в Німеччині й вона стала популярною, Сухомлинського викликали до партії та оголосили догану. В ті роки суворо заборонялося видавати першодруки за кордоном. А місцевими друкарнями розійшовся наказ про видання книги “Серце віддаю дітям” у найкоротший термін. Так у 1969-му в видавництві “Радянська школа” з’явилася праця Василя Олександровича. У 1973 і 1974 роках вона отримала першу премію Педагогічного товариства УРСР і Державну премію УРСР.

Загалом у роботах Сухомлинського найголовнішим у вихованні є довіра дорослих і їхня повага до дітей, як до особистості. Навчання школярів – це насичений творчими відкриттями процес пізнання та самопізнання. Виховання дітей без покарання, де головуюча роль відводиться слову, а ще обмеження впливу колективу на особистість. З роками Василь Олександрович вводить у програму обов’язкову дисципліну – етнопедагогіку. Акцентує увагу на значенні рідної мови, поезії, казки, пісні. У 1965 році виходить друком “Слово рідної мови” і “Джерело невмирущої криниці” – у 1970-му

Василю Сухомлинському – 52 роки, у нього безліч ідей, задумів, мрій і творчих пошуків. Але доля має свої плани, його зірка, яка так яскраво спалахнула – згасла 2 вересня 1970 року.

Літературно-педагогічні здобутки Сухомлинського налічують багато робіт, які розійшлися по всьому світу. На початку XXI століття вийшло друком 65 його творів тиражем понад 15 мільйонів примірників, які перекладені на 59 мов.

Його ідеї вивчають і досліджують в Україні та інших країнах. У Німеччині в 1990 році створено Міжнародне товариство послідовників Сухомлинського. У 1998-му – Всекитайське товариство прихильників його імені. У Павлиській школі з 1975-го функціонує педагогічно-меморіальний музей видатного педагога.

“Людина народжується на світ не для того, щоб зникнути безвісною пилинкою. Людина народжується, щоб лишити по собі слід вічний”, – так говорив Василь Олександрович.

Ці слова стали пророчими. Завдяки своїй невтомній праці ім’я Сухомлинського назавжди увійшло до скарбниці вітчизняної педагогіки та національної духовної культури.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram