Кожен письменник мріє про популярність. Він хоче, щоб його прочитали якомога більше людей. Щоб його послання людству дійшли до адресата. Водночас він прагне визнання. У цьому йому допомагають літературні премії. Присудження премії – це своєрідний знак якості, брендування імені автора літературних творів. Якщо тебе відзначили премією, отже, визнали, що в літературі ти щось таки зробив. І те “щось” дуже важливе для людства.

Як відомо, цьогоріч Нобелівську премію з літератури присуджено Казуо Ісігуро – британському письменнику японського походження. П’ятого жовтня Нобелівський комітет при Шведській Академії офіційно назвав його лауреатом. Відзначено британця за те, що він у “романах великої емоційної сили розкрив прірву під нашим ілюзорним почуттям зв’язку зі світом”…

Загальновідомо, що Нобелівська премія є однією з найпрестижніших міжнародних нагород. За “видатні наукові дослідження, революційні винаходи або значний внесок у культуру чи розвиток суспільства” її присуджують щорічно. Сума цієї нагороди залежить від прибутків Фундації Нобеля – приватної організації, яку, щоб розпоряджатися фінансами та здійснювати адміністрування Нобелівських премій, створено 29 червня 1900 р.

Премія носить ім’я “батька” динаміту, шведського бізнесмена, винахідника та благодійника Альфреда Бернарда Нобеля. Усю свою спадщину він заповів для фінансування цієї премії. Усі кошти, зароблені за рік його активами, мають бути поділені на 5 однакових частин між людьми, що за попередній рік зробили найбільший внесок у розвиток людства в різних галузях його діяльності.

Після смерті Нобеля (1896 р.) знадобилося 4 роки, щоб узгодити конкретні умови, виробити систему нагородження.

Вручати Нобелівську премію почали 1901 р. Так склалося традиційно, що лауреатів з фізики, хімії, медицини, літератури та економіки у Стокгольмі нагороджує шведський монарх. А Нобелівську премію миру (вона присуджується тому, хто “зробить найбільший або найкращий внесок у дружні стосунки між націями; у скасування або скорочення армій, що існують, та в проведення мирних з’їздів або агітацію за них”) в Осло у присутності членів королівської родини Норвегії 10 грудня (дата смерті Альфреда Нобеля) вручає голова Норвезького Нобелівського комітету.

“А яким тут боком Норвегія?”, – запитаєте ви? Річ у тому, що на момент смерті Нобеля (і за його життя) обидві держави входили до Сполученого королівства Швеції та Норвегії (існувало, починаючи з 1814 р). Воно виникло після завершення шведсько-норвезької війни (1814 р.), коли Швеція та Норвегія підписали союзну угоду. Згідно з нею Швеція визнавала “внутрішню самостійність” Норвегії. Своє існування об’єднане королівство припинило 1905 року, результатом цього стала повна незалежність Норвегії. У заповіті Нобеля зазначено, що цю премію має присуджувати комітет з п’яти членів, обраний Стортингом (норвезьким парламентом). Дослідники й досі не розуміють, чому місцем присудження премії миру Нобелем обрана саме Норвегія. Норвезький Нобелівський комітет припускає, що “батько динаміту” “міг вважати Норвегію придатнішою країною для вручення премії, оскільки вона історично не мала таких військових традицій, як Швеція”.

Літературна “Нобелівка” є найпрестижнішою у світі міжнародною премією в галузі літератури (вручається з 1901 р.). Відповідно до вимог Нобелевого заповіту людина, що претендує на цю премію, має створити “найвидатніші роботи в напрямку ідеалізму”. Спочатку розглядали тільки тексти, створені того року, що безпосередньо йшов перед роком, у який нагороджували. Однак цю норму змінили, щоб можна було брати до уваги також і ті твори, значення яких визнали зовсім недавно.

Присуджує літературну “Нобелівку” Шведська Академія, до складу якої входять 18 шведських письменників, учених та істориків. Імена номінантів засекречені на 50 років. Процедура підготовки до голосування доволі клопітка і тривала. Голосують члени Академії у жовтні. Кожен “академік” віддає секретарю картку, на якій записане ім’я номінанта. Переможця обирають абсолютною більшістю дійсних голосів. Коли такої більшості немає, голосування повторюють.

Першим лауреатом літературної “Нобелівки” став француз Рене Сюллі-Прюдом “за видатні літературні достоїнства, високий ідеалізм, художню досконалість і незвичайне поєднання душевності й таланту” (1901 р.). 7 разів
(1914, 1918, 1935, з 1940 до 1943) найвища світова літературна нагорода не присуджувалася. Чотири рази (1904, 1917, 1966 та 1974) протягом одного року надали дві премії. Двічі лауреати не прийняли заслужений приз: француз Жан-Поль Сартр (через “небажання бути чим-небуть зобов’язаним будь-якій соціальній інституції”) та представник Радянського Союзу Борис Пастернак (через суспільне цькування: в “Літературній газеті” 25 жовтня 1958 р. написали: “Його нагородили за те, що погодився виконувати роль наживки на іржавому гачку антирадянської пропаганди… Безславний кінець чекає воскреслого Юду, доктора Живаго, і його автора, долею якого буде народна зневага”). Один-єдиний раз премію присудили посмертно. Це сталося 1931 р. Лауреатом став шведський поет Ерік Аксел Карлфельдт (аргументація – “за його поезію”), який пропрацював 20 років членом Академії на посаді секретаря. Карлфельдта номінували двічі, однак він не погоджувався надавати премію самому собі (вважав це ніби “зловживанням службовим становищем”), також відмову мотивував тим, що він був відносно маловідомим за межами Швеції.

Загалом же, із 112 лауреатів найбільше достойників – від Франції (15), далі йдуть США (13), Велика Британія (11), по 8 – Швеція та Німеччина, 6 – Італія, 5 – Іспанія, 4 – Польща, по 3 – Данія, Ірландія, Норвегія, СРСР, по 2 – Греція, ПАР, Швейцарія і Японія. Решта 22 лауреати представляють (по одному) країни, які ще є, та які уже перестали існувати (Югославія і Чехословаччина).

Цікаво, що Іван Бунін (на час присудження йому премії – 1933 р. – був апатридом – особою без громадянства). Тому він трохи “псує статистику”, як і Чеслав Мілош, який одержав премію 1980 р., будучи біпатридом (мав паспорти Польщі та США). Іншого біпатрида – Маріо Варґаса Льйосу (2010) – традиційно визначають як нобелівського лауреата від Перу. А от Генрик Сенкевич записаний як лауреат від Польщі, хоч він був підданим Російської імперії (тоді польські землі входили до її складу).

Щодо мов лауреатських творів, тут статистика така: англійська (29), французька (14), німецька (13), іспанська (11), шведська (7), італійська і російська (6), польська (4), норвезька і данська (по 3), грецька, китайська, японська (2), арабська, бенгальська, іврит, ісландська, їдиш, окситанська, португальська, серобохорватська, турецька, угорська, фінська, чеська (1). Однак є три лауреати, що послугувалися у творчості найчастіше двома мовами (за моделлю англійська + інша). Це – Йосип Бродський (англійська та російська), Семюел Беккет (англійська і французька), Рабіндранат Тагор (англійська та бенгальська). Однак їх позиціонують у списках нобеліатів як таких, що творили відповідно російською, французькою і бенгалькою.

Тричі найпрестижнішу літературну премію світу одержували майстри слова з СРСР (мова творів – російська): 1) Борис Пастернак – “за значні досягнення в сучасній ліричній поезії, а також за продовження традицій великого російського епічного роману” (1958); 2) Михайло Шолохов – “за художню силу і цілісність епосу про донське козацтво в переломний для Росії час” (1965); 3) Олександр Солженіцин – “за його силу епічних оповідань, у яких він розвиває традиції російської літератури” (1970).

Два лауреати літературної “Нобелівки” народилися на території сучасної України. 1888 року в місті Бучач на Тернопільщині, у заможній та освіченій єврейській родині Чачкесів побачив світ Шмуель Йосиф Халеві Аґнон. 1966 року (разом із німецькою поетесою єврейського походження Неллі Закс, що представляла Швецію) премію авторові двох найвідоміших романів – “Весільний балдахін” і “Нічний гість” – присуджено “за глибоко оригінальну й майстерну прозу, навіяну єврейськими народними мотивами”.

Шмуель Йосиф Халеві Аґнон – це перший з івритомовних та їдишомовних письменників, що став лауреатом цієї високої відзнаки.

Зовсім недавно, 2015 року, з формулюванням “за поліфонічні тексти, що є монументом страждання і хоробрості в наш час” лауреатом Нобелівської премії з літератури визнали білоруську російськомовну письменницю Світлану Алексієвич, що народилась 1948 року в Станіславі (з 1962 року – Івано-Франківськ) у сім’ї білоруса та українки. Вперше за п’ятдесят років літературна “Нобелівка” вручена письменнику, що творить переважно документальну літературу; водночас уперше літературну премію присуджено професійному журналісту.

Народилася в Україні й низка літературних нобелівських номінантів, які, однак, з тієї чи іншої причини лауреатами так і не стали. Оскільки, як уже згадувалося, інформація про вибір лауреатів стає публічною лише через п’ять десятиліть після церемонії вручення, то про деякі кандидатури можна вести мову лише гіпотетично, однак:
1916 р. – Іван Франко
1963 р – Іван Багряний
1966 р – Павло Тичина
1970 р – Микола Бажан

1980 р – Улас Самчук
1985 р – Василь Стус
1991 р – Олесь Гончар
2012 р – Борис Олійник
2015 р – Ігор Калинець.

Письменник, голова Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький про наші шанси на “Нобелівку” каже таке: “Премія ця для нас ілюзорна, хоч ряд наших письменників уже належить світовій літературі, без перебільшення. Нам досі малозрозумілі механізми висування, тому все робимо суто “по-своєму” – по-українськи: уявляємо собі ідеальний, ідеалістичний варіант – ось є з’ява видатного твору, експерти його помічають, враховують і…

Ми не здаємо собі справи, що твір, який претендує на увагу експертів, має бути вже перекладеним і вже бути присутнім у європейському чи світовому просторі культури. Тому історія попередніх висунень українських письменників на Нобелівську премію печальна і повчальна.

Коли “Просвіта” років 10-15 тому висувала на цю премію Ліну Костенко, унікальну постать у літературі, то не знайшлося масиву перекладів її творів основними європейськими мовами, був переклад тільки італійською.

Із висуненням Василя Барки, “Жовтий князь” якого вже був перекладений і англійською, і французькою мовами, вийшло подібно – була мотивація, але участі держави в цьому не було. Колись Тодось Осьмачка висував себе на цю Нобелівську премію сам!.. У нас не існує сценаріїв літературної, культурної інтервенції в світ”.
Культуролог, критик і письменник Микола Рябчук розмірковує: “Це дуже гарне й болюче питання. Останні роки вся українська культура якось… трагікомічно побивається за цією премією. Тим більше, коли її отримують наші сусіди поляки. Або єгиптяни, африканці – представники найменших і найнепомітніших, здавалося б, країн. Зрештою, Ісландія має свого Нобелівського лауреата. Думаю, не треба цим аж так перейматися. Є на це об’єктивні обставини, через які нам у найближчі роки не світить Нобелівська премія. Не тому, що в нас слабша література, ніж в Ісландії чи Єгипті, чи навіть у Польщі. Просто тому, що Україна недавно з’явилася на картах світу і ще й досі належно не з’явилася у свідомості світовій”.

Журналіст Надія Степула щодо українських літературних “нобелівських” перспектив налаштована оптимістично: “І все ж в України є шанс колись мати “свого” лауреата Нобелівської премії з літератури. Бо не помічати цю літературу в світі вже неможливо”. І я вірю разом з нею. А ви?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram