“Максим Перепелиця”. Я дуже любив цей фільм. І зараз із задоволенням дивлюся. І не тільки тому, що асоціюю його з дитинством (саме ж тоді вперше побачив). Він дуже добрий, світлий, сонячний. І хоч я розумію, що деякі речі в ньому до певної міри трохи штучні, одержувати насолоду від нього не перестаю.

Радянський художній фільм “Максим Перепелиця” знято далекого (ген-ген і не видно вже його) 1955 р. студією “Ленфільм”. Сценарій до фільму написав народжений у селі Кордишівка (Подільська губернія, УНР) радянський прозаїк, сценарист, драматург та військовий журналіст Іван Стаднюк, популярність якому принесли написані російською мовою книги про українське село та Другу світову війну, у якій йому довелося взяти участь.

Також його перу належать сценарії інших радянських фільмів: “Артист із Коханівки” (1961), “Ключі від неба” (1965), “Між високими хлібами” (1970), “Дипломати мимоволі” (1978, у співавт.), “Війна” (1990, т/ф, 6 с, у співавт.). Його працю у воєнний та мирний час відзначено низкою орденів та медалей, Державною премією СРСР.

Режисер фільму – Анатолій Граник. Цікаво, що пан Граник теж народився в Подільській губерниії, куди на 1918 р. входила Балта (нині Одеська область).

Іван Стаднюк, працюючи редактором видавництва “Воениздат”, показав свої оповідання (серед них – і про Максима Перепелицю) колезі. І той, після прочитання, порадив видавати тільки історії про Перепелицю. Стаднюк образився, але колега стояв на своєму. Так і вирішили. Книгу видали після благословіння найвищого начальства – Головного політичного управління.

Книгу почали хвалити у пресі. Але це був лише початок. Коли ж повість в оповіданнях помітили в редакції літературно-драматичного мовлення всесоюзного радіо, Стаднюку запропонували написати серію сценаріїв для радіоспектаклів, які планували підготувати за мотивами повісті. І результат перевершив усі сподівання. На той час телебачення ще не набуло значого поширення і радіо лишалося найпопулярнішим “технічним” ЗМІ. А це означало, що популярність “Максима Перепелиці” росла.

Одного разу додому до Стаднюка подзвонили і серйозний голос заявив, що це начальник сценарного відділу Ленінградської студії художніх фільмів Бєляев Володимир Сергійович. Стаднюк сприйняв це як жартівливу витівку друзів, які часто його розігрували по телефону. Однак настирливий співрозмовник переконав, що все серйозно, і запропонував створити з “Максима Перепелиці” кінокомедію. Це Стаднюка зацікавило. І вже зовсім скоро він опинився на кіностудії, де його познайомили з майбутнім режисером картини Анатолієм Граником.

Потім була поїздка в рідне село Стаднюка Кордишівку, щоб подивитися “натуру”. І коли невелика творча група впірнула у веселу та незвичну для столичних мешканців атмосферу сільського життя, режисер зрозумів, що історія про пустотливого, веселого і спритного хлопця з українського села, який в армії проходить процес перевиховання (це ж так уписувалося в канони радянського мистецтва, яке “мало належати народу”), міцно вкорінена в життя і матиме екранний успіх.

Основні сцени фільму знімали в селі Савинці Миргородського району Полтавської області. На той час там ще не було електрики, однак після приїзду “кіностудів” (так називали учасників знімальної групи “аборигени”) до села навідалося свято: там засяяли ліхтарі, зазвучали популярні тоді пісенні хіти. Селяни з насолодою спостерігали за знімальним процесом. Навіть з роботи втікали, а потім уночі виконували потрібну норму. А діти стовбичили від початку знімального дня й до його закінчення.

Харизматичного двадцятип’ятилітнього Леоніда Бикова, що виконував головну роль, полюбило все село. Ще й зараз там можна знайти бабусю, яка розкаже, як танцювала із молодою зіркою радянського кіно. Хату, де квартирував актор, купили кияни, але коли дізналися про цей штрих до її історії, вирішили в ній нічого не змінювати.

Мешканець села Василь Моклиця подружився з Биковим. Він розповів, яким був актор: “Пустотливий, веселий! Невеликого зросту. Штани короткі і підтяжка наперекосяк. Переслухати його було важко – скільки анекдотів знав! І дівчата з кіностудії йому проходу не давали. Тільки закінчувалися зйомки, біля двору Тетяни (у її хаті мешкав Биков – В. В.) десяток дівчат збиралося. Льоня то в кухні від них ховався, то до нас ночувати прибігав…”

Биков любив ласувати борщем, у Пслі для нього ловили рибу, а з ферми носили парне молоко. Він навіть хотів навчитися корову доїти. Але доярки пожартували, посадивши його біля видоєної корови. Як він, бідолашний не намагався, нічого так і не вийшло.

Микола Яковченко грав батька Максима Перепелиці – Кіндрата. Усі знали, що актор любить чарку перехилити. Тому керівництво знімальної групи попросило сім’ю, де жив Яковченко, стежити, щоб той не зловживав. І селяни з цією місією впоралися. Сцени армійського життя Максима знімали в селі Гусинці Бориспільського району Київської області (там розташована військова частина).

Цікаво, що український хлопець Максим Перепелиця, який до війська йшов із села Яблунівка, у відпустку додому приїжджає на залізничну станцію Ржевка, що в Ленінградській області. Саме напис “Ржевка” можна побачити у відповідному епізоді.

У прокаті фільм посів 13 місце. Його подивилося 27.85 млн глядачів. Проте одразу після виходу довкола фільму розпочався скандал. Річ у тому, що паралельно зняли фільм “Солдат Іван Бровкін” зі схожим сюжетом. Іван Стаднюк через пресу звинуватив сценариста “Івана Бровкіна” Георгія Мдівані у плагіаті (ніби той написав сценарій за його книгою). Мдівані вибачився перед Стаднюком, однак факту плагіату не визнав.

Саме у фільмі “Максим Перепелиця” на суд глядачів винесли пісню “В путь”. Після цього вона стала в армії надзвичайно популярною. Також у ньому вперше продемонстрували автомат Калашникова та самозарядний карабін Симонова, які до цього вже шість років перебували на озброєнні.

Цікаво, що Георгій Віцин зіграв діда Мусія – персонажа, на тридцять років старшого за себе. Але зробив він це так майстерно й органічно, що його не одразу й упізнали.

І ще. Одна річ мені постійно не давала спокою. Степан Левада. Перепелиця пішов до радянського війська разом з ним, своїм односельцем. І їм навіть пощастило опинитися разом в одному підрозділі. Так от Максим Перепелиця навіть будучи на службі, не цурається рідної мови та густо її вкраплює у своє російське мовлення, обов’язкове у війську та не тільки.

А Степан не такий. Той говорить виключно російською (хоч і з сильним акцентом). Він такий собі відданий і чесний служака, який одразу приймає правила гри нового оточення, нової сфери свого існування, повністю забуваючи себе вчорашнього. Коли він спілкувався з Максимом, своїм земляком, він не використав жодного українського слова.

А це 50-ті роки минулого століття. І русифікація України ще не сягнула свого апогею, як це було у 80-х. Але Степан (очевидно, за задумом авторів фільму) уособлював представника нової спільноти людей – “радянського народу”.

Пригадую, коли я опинився у Підмосков’ї, в радянському війську із Валерієм Кононенком, земляком моїм, то ми завжди переходили між собою на рідну мову. Хоч я пізніше теж, як і Левада, став командиром відділення. Але завжди пам’ятав, хто я і звідки. Це саме такі “степани левади” зараз віддано служать Росії і стріляють у бік своєї (колись) рідної землі та своїх одноплемінників.

Але найяскравіший у цьому розумінні персонаж, мабуть, Валентина Матвієнко, що народилася у місті Шепетівка (Хмельницька область), а стала радянським і російським політиком та дипломатом. З вересня 2011 року вона – голова Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації. Це саме під її керівництвом Рада Федерації законодавчо “благословила” введення російських військ на нашу територію.

За це та багато іншого ЄС застосував до Валентини Матвієнко відповідні санкції. Вона позбавлена права в’їжджати до країн Євросоюзу, також на його території заморожені всі її активи. А Шепетівська міська рада разом з громадою міста (рішення від 2 березня 2014 року) занесли Валю Матвієнко на дошку ганьби міста.

Пригадуєте, як у Шевченка? “Землячки з циновими ґудзиками”… Ось таке кіно і німці…

Леонід Биков: Допоки одні творять, інші витворяють

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram