У 2021 році українці відзначають 30 років з дня відновлення політичної Незалежності спільноти. Відбувається аналіз досягнень і прорахунків українського державотворення за ці три десятки років. У цьому контексті доволі цікаво розглянути зроблені В’ячеславом Чорноволом підсумки 1-го та 5-го року існування новітньої української держави. Адже початковий етап становлення країни визначив траєкторію її розвитку в наступні періоди.

У 1991 році Україна опинилася на роздоріжжі вибору шляху розвитку та людини, що очолить цей процес. Тріумфальний референдум про незалежність засвідчив значні очікування людей, сподівання на позитивні зміни, великий кредит довіри до очільників відновлення самостійності. Запит суспільства, помножений на існуючий економічний та науково-технічний потенціал країни, давав солідні стартові можливості для трансформації пострадянської колонії в потужну європейську державу. Сприятливою для цього була зовнішньополітична ситуація, спричинена загибеллю радянської імперії, розпадом Варшавського військового блоку і, відповідно, вибудовуванням нової політичної системи на Європейському континенті, яка включала посткомуністичні країни Східної і Південно-Східної Європи.

Визначальний період для утвердження основ державного будівництва – перший рік Незалежності – не приніс бажаних результатів, а навпаки засвідчив упущення можливостей. Однак емоційне сприйняття факту існування незалежної України тоді ще заважало раціональному осмисленню дійсності. Багато хто щиро вірив словам старої-нової влади щодо розбудови самостійної України.

Чорновіл напередодні 24 серпня 1992 року опублікував велику аналітичну статтю “Перемога комуністичного путчу в Україні (До річниці Акта проголошення незалежності України)”, яка зробила гучний резонанс в Україні і поза її межами. Увагу багатьох привертала сама назва статті, яка ламала уявлення про владний Олімп України, представники якого у своїй більшості не оперували категорією розбудови національної держави, а створювали з України “авторитарний заповідник комуністичної партократія”, есенгівську (або російську) державу-провінцію. Причиною цього і поразкою молодої української демократії, яка не скористалася винятково сприятливими умовами після серпневого путчу та першогрудневого референдуму, було, на переконання Чорновола, те, що не забрали владу у комуністичної номенклатури. Демократичні сили не змогли зберегти єдності та зрозуміти, що з проголошенням незалежності необхідно боротися за наповнення її форми змістом. Натомість переважили явища “отаманщини” та “пристосуваньця-напівпатріота”, в якого ще з попередніх часів сформувалась роздвоєність серця, а не розрахунку.

Тому вже на перших всеукраїнських виборах президента України демократичні лідери не змогли об’єднатися навколо єдиної реальної кандидатури. Згодом не спромоглися створити дієвий демократичний фронт, що із своєю програмою державобудівництва, пресингував би чинного президента – колишнього чільного комуністичного діяча. Роз’єднаність демократії призвела до втрати впливу колишніх лідерів боротьби з радянським режимом на політичні процеси відновленої держави.

Для того, щоб конвертувати отриманий в результаті референдуму потенціал у реальні зміни, потрібно було, на думку Чорновола, розгорнути низку послідовних і системних дій. Не завадило б їхньому провадженню обрання президентом колишнього комуніста. Зрозуміло, що потрібно було його спрямовувати організованою політичною силою, якою мала б бути об’єднана демократична опозиція чи вибіркова опозиція. В’ячеслав Чорновіл вважав, що з комплексу заходів насамперед було б потрібно здійснити політичне перезавантаження владної верхівки. Провести не пізніше, ніж у першій половині 1992 року перевибори Верховної Ради і уряду як таких, що були сформовані в період бездержавності. Забезпечити проведення прямих виборів голів сіл, міст, селищ, областей та органів самоврядування. Відтак проводити швидкі економічні реформи, ввести національну валюту, створити митні кордони.

На короткий час (не більше року) поруч з обраними місцевими керівниками, В’ячеслав Чорновіл вбачав за потрібне запровадити інститут президентського представника як контролюючої інституції для дотримання виконання визначених програм державотворення і економічних реформ. Здійснити заходи з демонополізації і роздержавлення радіо, телебачення та забезпечити рівні умови і рівну державну підтримку незалежній пресі. Запровадити спеціальну програму, в якій без примусу, а методом субсидій і пільг стимулювати повернення до рідної мови, культури, історичних традицій громадян, особливо зросійщенних південних і східних регіонів України. Забезпечити створення боєздатності національної армії та інших силових структур. Спрямувати кадровий потенціал органів СБУ, прокуратури, міліції на боротьбу з мафією і корупцією, що захлиснула Україну. Застосувати карне покарання всім тим, хто здійснює антидержавну діяльність.

Ініціювати судовий процес щодо злочинів комуністичної партії в Україні (масових репресій та голодоморів, денаціоналізації, знищення релігії тощо). Хоча вважав за потрібне не допускати переслідування лише за сам факт членства в КПРС. Не йти на створення новоімперських структур на зразок СНД, а добиватися найшвидшого підписання рівноправних двосторонніх договорів як із Росією, так і з іншими країнами колишнього СРСР. Водночас В’ячеслав Чорновіл вважав недоцільним “розігрувати” антиросійську карту, а хотів апелювати безпосередньо до російських демократів.

Реалії першого року Незалежності, овіяні звичними для старої-нової влади бравурними фанфарами, були куди песимістичними. Після проголошення Незалежності залишили “уряд колоніальних часів і колоніальної психології, прем’єр якого за кілька тижнів до путчу ультимативно заявляв, що подасть у відставку, якщо не буде підписаний новий союзний договір”. Залишився старий склад Верховної Ради, обраної ще при існуванні СРСР. Тому не дивно, що представники старої командно-адміністративної системи були не здатні, або ж відверто блокували проведення реформ. Проблеми існували у формуванні національної армії, вищий офіцерський склад якої складали кадри, так би мовити “позичені у сусідів”, подібне було в МВС і СБУ. “На сторожі самостійності стояли ті самі жандарми і сексоти, які ще кілька років тому винюхували і люто карали найменший вияв самостійницької думки”. Щойно обраний президент Леонід Кравчук без консультацій з суспільством чи Верховною Радою підписав договір про створення новоімперських структур у вигляді СНД, а згодом йшов на чергові поступки Росії у Мінську, Дагомисі, Ялті. Укладалися угоди про спільний економічний, грошовий, міграційний, інформаційний, транспортний, військово-стратегічний простір тощо. Загострилася ситуація в Криму.

В’ячеслав Чорновіл влітку 1992 року наголошував, що над Україною нависла небезпека економічного краху і перетворення в напівколонію. У зубожілих і політично збайдужілих громадян, що стоять у чергах за хлібом і цукром або стовбичать зі скаргами в бюрократичних канцеляріях, було не легко викликати у переддень незалежності святковий настрій. Більше раділи розсіянні лихоліттям по світах українці, що могли безборонно приїхати в Україну і побачити її в маєві синьо-жовтих прапорів.

Влада на критику В’ячеслава Чорновола відреагувала контрзаходами, спрямованими на поглиблення розколу демократичних сил, дискредитацію очолюваного Чорноволом Народного Руху України та його особисто. Наприкінці серпня 1992 року у виступі на Всесвітньому форумі українців Леонід Кравчук заявив, що Чорновіл “виявився непридатним як будівник, б’ючи по владі, приносить у жертву незалежність України” і, відповідно, “сьогодні уже шкодить Україні”. Такі вислови щодо одного з лідерів антикомуністичної боротьби, співтворця відновленої Незалежності, другої людини за рейтингом народної довіри на президентських виборах 1991 року послужили додатковою підставою для критичного осмислення того, що відбувається в країні. З’являлося розуміння, що представники колишнього радянського істеблішменту комуністичну риторику і атрибутику замінили ненависними і паплюжними ними раніше українськими національними гаслами і символами заради збереження влади у своїх руках. У них, крім такої формальної косметичної заміни, не відбулося переосмислення сеансів їхнього життя, окреслених радянськими ідеологемами.

В п’яту річницю відновлення незалежності України В’ячеслав Чорновіл вкотре наголосив, що українські демократи зробили велику помилку, не пішовши шляхом інших посткомуністичних країн, зокрема таких як Польща, Чехія, Естонія, Латвія, Литва щодо відсторонення комуністичної партноменклатури від влади. Негативний досвід України був для нього підставою не погоджуватися з розмірковуваннями деяких політиків, що “легке перетворення комуніста в націоналіста, а вчорашнього ката в сьогоднішнього патріота – особливість нашої української ментальності й запорука стабільності незалежної України”.

Зміцнившись після потрясінь 1988-початку 1991 років, колишня партноменклатура впевнено почувалася в Україні. Зміна прізвища президента у 1994 році не вплинула на її становище. Святкування п’ятиріччя Незалежності нагадувало “всенародний огляд невмирущості бюрократії”. На трибуні урочистих зборів не знайшлося місця нікому, хто заради державності відбув концтабори і тюрми. Серед нагороджених не було членів Президії Верховної Ради та керівництва Львівської обласної ради, які активно виступали проти комуністичного путчу в серпні 1991 року. На вимогу реабілітувати борців за волю України, їм або їхнім родичам надходили на офіційному бланку з тризубом від прокуратури відмови з формулюванням “учасник націоналістичної банди”, “виступав проти радянської влади”.

В Україні на середину 1990-х років стара партноменклатура сформувала новий правлячий клас з неозначеними ідейними засадами, розбудовуючи власну квазіукраїнську державу. Чорновіл у 1996 році зазначав, що так звана “партія влади” устами своїх теоретиків з оточення президента пропонує нам модель неукраїнської України, безпартійного суспільства, в якому заправлятиме космополітична промислово-фінансова олігархія. Цей курс на неукраїнську Україну, за висловлюванням Чорновола, проявлявся у провінційному несмаку і національний безликості програм телебачення, бюджетному голодоморі національної культури і науки, тривалих невиплатах зарплат вчителям, лікарям, військовим тощо.

Розуміючи, що будується держава не з тими цінностями і сенсами, які уявлялись і повинні були б бути, Чорновіл все ж вважав за потрібне у 1996 році наголосити, що вже сам факт існування Української держави відіграє важливе значення. “Кожен рік працює на нас”. “Кожен новий рік утверджує нашу незалежність не тільки в політиці й економіці, а й найважливіше – у людській психології. Руйнуються старі стереотипи мислення”.

Коли в 1994 році йому було важко сказати щось більш-менш конкретне щодо перспектив України протягом найближчих років, то напередодні п’ятої річниці Незалежності він з упевненістю зазначав, що навіть за існуючої не найкращої влади з’явилися проблиски світла в кінці тунелю, які свідчать про те, що Україна вистоїть. П’ять років Незалежності хоч і є короткою миттю для історії людства, але вони становлять цілу епоху для Української держави. Тому саме ці складні роки відродження з історичного небуття великого європейського народу давали підстави Чорноволу сказати, що “ми знову є, ми будемо завжди”, що “незалежна Україна – це вже назавжди”.

Оптимізм В’ячеслава Чорновола основувався на успіхах національно-демократичних сил у протистоянні антидержавній діяльності лівих, проявах піднесенні українського виробництва з дна економічної прірви, уникненні соціального вибуху й міжнаціональних та міжрелігійних конфліктів, нормалізації ситуації в Криму, ухваленні Конституції. Спостерігалися позитивні зрушення на міжнародній арені. Як недоброзичливі сусіди, так і прихильники-скептики були змушені визнавати факт існування Української держави. Укладено низку важливих договорів із країнами, що висловлювали територіальні претензії до України, підписано договір про особливі стосунки з НАТО, відбувся вступ до Ради Європи.

Позитивні тенденції посилювали переконання Чорновола в тому, що українцям вдасться зібратися з силами і відстояти Україну в Українській державі. Для цього було потрібно змінити стандарти мислення і поведінки громадян щодо активізації своєї громадської і політичної активності, виробити вміння покладатися на самих себе, а не чекати, що хтось з Брюсселя чи Вашингтона за нас зробить нашу роботу. Найти аргументи, щоб переконати лідерів демократичного табору об’єднатися заради здобуття влади. Адже лише здобувши владу, можна зробити політичне перезавантаження, а відтак економічне та спрямувати країну на розбудову національної державності. В тодішніх умовах В’ячеслав Чорновіл вважав за потрібне об’єднатись з демократичним лідером для тиску на владу як в питанні побудови країни на основі національних цінностей, так і не допущені її “білорусизації”, і поступовому сповзанні у сіру зону впливу Росії. Останню Чорновіл вважав за потрібне шляхом відстоювання національних інтересів навчити розуміти Україну як незалежну державу.

Таким чином, В’ячеслав Чорновіл вже після першого року Незалежності чи не першим означив небезпеку того, що в Україні не усунутий від влади колишній парткомпартійний істеблішмент розгорнув побудову денаціоналізованої країни. Розпорошені демократичні сили виявилися неспроможними чинити дієвий спротив побудові неукраїнської України. Тому, на відміну від інших посткомуністичних країн, в Україні затягнувся процес трансформації суспільства, політичних і економічних реформ, відродження української культури, розширення вжитку української мови, відновлення національної історичної пам’яті, усунення амбівалентної свідомості, почуття меншовартості.

В країні повільно формувалося громадянське суспільство, місцеве самоврядування, натомість встановився значний вплив фінансово-промислових груп як на державу, так і на суспільство. Закріплення авторитарного стилю управління в країні згодом призвело до політичних протистоянь та революцій. Зовнішньополітичні позиції держави зазнавали іміджевих втрат через численні поступки вищого керівництва країни Російській Федерації. Прорахунки або небажання в силу якихось причин з перших років Незалежності вести рівноправний діалог із Росією призвели до початку російсько-української війни у 2014 році. Водночас, більшість інших посткомуністичних країн Європи, маючи у своєму розпорядженні подібний або набагато менший потенціал, змогли уникнути таких негативних тенденцій завдяки переформатуванню влади з початку відновлення повноцінної політичної Незалежності.