В’ячеслав Чорновіл був ефективним комунікатором як в альтернативному інформаційному просторі у радянський період, так і в офіційному за часи незалежності України. Можна віднести переконливість, аргументованість, донесення важливих смислів та ідей до авдиторії до ефективних комунікаційних навичок політика і журналіста.

Його публіцистичні виступи досліджували В. Деревінський, С. Лис, Л. Тарнашинська, О. Рарицький, О. Зарецький, Л. Василик, Н. Мирошкіна, Н. Сидоренко, Н. Дзьомба, О. Спанатій, О. Обертас, О. Коваленко, С. Гришина, акцентуючи увагу на демократичних принципах та націонал-патріотичних ідеалах.

Досвід журналіста, публіциста, редактора, згодом – публічної особи та лідера думок трансформується в текстах В. Чорновола, підготовлених до друку чи усного виступу. Зокрема А. Коваленко виділяє засоби харизматичної та загальної апелятивності: “перша – це апеляція до ідеалів, цінностей, інша – мовне оформлення, форма заклику тощо”.

Василь Деревінський розглядає громадсько-політичну діяльність В. Чорновола в історичній ретроспективі. Автор вважає важливим виступ Чорновола із доповіддю про принципи видання “Українського вісника” на пресконференції, що була організована пресклубом “Гласность” у Москві в 1987 році. Саме принциповість, ідеал свободи слова, пріоритетність прав людини, ідея незалежності України були незмінними константами від публіцистичних текстів до інформаційної політики редагованих Чорноволом видань “Український вісник”, “Час/Time”.

На думку С. Гришиної, редактор самвидавного часопису “Український вісник” В. Чорновіл акцентував увагу на ув’язненні представників української інтелігенції “для показу ідейних переконань згаданих митців слова”.

Своєю чергою, Л. Василик досліджує публіцистику Чорновола в контексті дисидентського руху. На думку автора, дисиденти формували духовну альтернативу тоталітарній системі СРСР, а нелегальний часопис “Український вісник” віддзеркалював національно-духовні пошуки української інтелігенції, питання самовизначення народу і розвитку України. Створення альтернативних комунікацій з метою транслювання дискурсу української незалежності та самостійності пов’язано із появою Народного руху України і товариства “Меморіал”.

В’ячеслав Чорновіл виступав в політичних дискурсах з радянською владою (наприклад, “Що і як обстоює Богдан Стенчук?”), відповідав на цькування в офіційній пресі на альтернативних майданчиках, зокрема зарубіжних. Був активним учасником УГС, тому виступав на правозахисні теми у самвидаві. Наступний перехід до офіційного інформаційного простору відбувся, коли Чорновіл дав інтерв’ю американській журналістці М. Коломієць за часи перебудови. У 1987 році поновив самвидав, випускав бюлетені, брав участь в організації мітингів. Під час нашого інтерв’ю журналістка М. Коломієць згадувала:

“Пам’ятаю, ми сиділи у квартирі Чорновола, а на дворі стояла машина, та спецслужби досліджували, про що говорили. Але Чорновіл казав: “Ми не боїмося цього, хочемо, щоб все, що ми думаємо, вийшло наверх”.

Рішучість до спілкування із закордонною журналісткою, прямування до правди та її розголосу, вихід на офіційні канали комунікації позитивно вплинуло на формування іміджу політика В. Чорновола. Зокрема, за словами М. Коломієць, по радянських телеканалах виходила програма “Інтерв’ю з-під поли”, друкувалися статті в радянській пресі на цю тему, зокрема під заголовком “Що хочуть панове?”: “Я хотіла, щоб про них дізналися в Америці, але інтерв’ю було висвітлено спочатку у Львові, потім – у Києві та Москві. Так дізналися про українських дисидентів”.

За спогадами Валентини Чорновіл, її брат “відновив журнал у 1980-х роках, у ті часи було налагоджено зв’язки з рухом в Польщі “Солідарність”. (…) Потім часопис став друкованим органом УГС”. “Український вісник” В. Чорновола набув статусу друкованого органу УГС та почав входити у публічний простір з приватно-публічного.

Для ефективної комунікації та активізації національного дискурсу в пресі, Чорновіл, наприклад, у праці “Лихо з розуму: портрети двадцяти злочинців” частіше вживав в тексті слова як український (312), національний (156) на противагу словам інтернаціональний (14), радянський – (150), підсилюючи націєтворчі смисли.

У справі КДБ “Блок” В. Чорновола називали “Невгамовним”. Під цим розуміли активну інформаційну і редакторську діяльність. Розповсюдження правдивої інформації з новими ідеями, цінностями, смислами було небезпечно в тоталітарній державі. Але саме комунікативний вимір його діяльності впливав на аудиторію: спочатку групову, згодом – масову.

У 1990 році В’ячеслав Чорновіл мав статус лідера думок, політика та редактора, який зокрема писав тексти до своєї редакторської колонки. Переконливість, аргументованість, досягнення комунікативної мети були притаманні йому як політику і журналісту. Цей період його комунікативного діяльності має перспективу дослідження.

Таким чином, В’ячеслав Чорновіл був ефективним комунікатором в альтернативному інформаційному просторі за радянський період у 1960–1980 роках. У часи перебудови він перейшов до офіційного інформаційного простору та мав вплив своїми текстами і виступами на громадськість у часи незалежності України, зокрема на сторінках газети “Час/Time”.

Вячеслав Чорновіл. Капці антикомунізму

Попередження Чорновола: Європа не наважилася робити плацдарм демократії в Україні

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram