Український світогляд: як у молоді виховують патріотичну свідомість

Український світогляд: як у молоді виховують патріотичну свідомість. Фото: коловрат

“Патріот” – сьогодні досить неоднозначна характеристика. І до патріотизму, як явища, в Україні переважно ставляться з обережністю. Для дітей у школах США звична справа співи гімну перед початком занять, прапори у зірочку на будинках в приватному секторі, “американська мрія”, яка б вона не була і таке інше. Американці люблять свою країну за можливості, які вона дає.

А за що ми можемо любити неньку? Чим пишатися? Здається, психологи, які кажуть що любити потрібно не “за”, а “попри” – родом з України. І чому таки важливо розвивати у дітей та молоді почуття патріотизму? “Український інтерес” розібрався, який він, сучасний юний патріот.

Не було щастя…

Місто Суми. Початок червня 2013-го року. Захід для місцевих ЗМІ. Кілька організаторів юнацького наметово-практичного патріотичного табору “Коловрат” розповідають як складно табір виживає останні кілька років. Немає фінансування – півбіди. Гірше, що діти часом вважають патріотизм чимось застарілим і непотрібним. Про табір же ширяться чутки, що дітлахам псують психіку і примушують невідомо до чого, жахливо карають і, ой лишенько, змушують говорити українською.

Київ. Осінь 2013-го. Євромайдан. Українці починають усвідомлювати свою цінність, свою приналежність. Прокидається гордість, зникає меншовартість. Жовто-блакиті стрічки на наплічниках. Вишиванки. Українські стяги на балконах будинків всієї країни. Небесна сотня. Анексія Криму. АТО. Все це суттєво вплинуло на життя кожного українця. Рівень патріотизму досяг максимуму.

Що змінилось для “Коловрату”?

“Коловрат” ще з моменту заснування був місцем, де батьки могли показати дитині українську суть, замість форми. Мова, традиції, історія, тяглість боротьби – ми намагаємось посіяти ці зерна у серцях дітей, щоб вони після 12 днів на таборі могли проростати самостійно. Діти, як не дивно, не змінились після Революції Гідності, бо бачили її переважно з телеекранів або чули від батьків чи десь читали. Єдине, що змінилось – бажання пересічних батьків віддати сина чи доньку в українське середовище. Саме тому у 2014-му у нас ще була одна зміна, а у 2015-му – дві. Після “Коловрату” ми влаштували ще один табір для підлітків – “Сєвєр”. Охочих було вдосталь”, – розповідає одна з організаторів табору Олеся Горяйнова.

Олеся Горяйнова. Фото: facebook

Та, за її словами, найбільш разюча зміна після Революції пов’язана з людьми, які працювали у таборі. У 2014 році пішов воювати на Схід Олександр Бойко, який багато років організовував “Коловрат”. У липні, якраз під час таборування, його поранили. На щастя, все зажило і Сашко повернувся до інструкторства.

“2014 рік став останнім, коли бунчужним (людина, яка слідкує за дисципліною) був Роман Атаманюк. Його вклад у цей табір та виховання молоді дуже важко переоцінити. Тому з 2015-го “Коловрат” носить його ім‘я. На прикладах наших героїв ми вчимо таборовиків якостям справжнього не лише патріота, а і громадянина, і найперше – людини“, – підкреслює Олеся.

Щороку “Коловрат” збирає близько 60 дітей віком від 12 до 17 років. Діти 12 днів живуть у наметовому містечку, по черзі готують собі їжу – словом, отримують досвід туризму. Окрім цього, до табору приїздять цікаві спікери, діти грають у спортивні ігри, наприклад, регбі, ходять на байдарках, щодня слухають історичні гутірки (лекції) та багато іншого.

“Кожен день по своєму унікальний і несе певні цінності у вихованні патріотичної та націоналістичної свідомості. Систему виховання ми взяли з основ таборування ОУН. Так, дотримуючись низки нескладних правил, учасники самі виховують власну патріотичну свідомість”, – розповідає організатор табору Валерій П’ятаченко.

28 травня 2015 року Роман Атаманюк загинув, боронячи Україну в Російсько-Українській війні. Відтоді це юнацький наметово-практичний патріотичний табір “Коловрат” імені Романа Атаманюка.

Роман Атаманюк. Фото: kolovrat

Вже у 2016 році табір отримав Президентський грант. У 2017-18 його проводять за рахунок місцевого бюджету, бо перемогли у конкурсі проектів Управління молоді та спорту Сумської ОДА.

“Часто діти після табору переходять на українську мову, зокрема, змінюють мову ведення своїх сторінок у соціальних мережах. Це нас надихає працювати надалі і працювати краще”, – підсумовує Валерій.

Просвітництво чи виховання: чому не можна кожного наставити на “шлях істинний”?

Це лише один приклад, а подібних таборів в Україні десятки. Кожен має свої особливості, свою історію та своїх героїв. Але, як кажуть, не таборами єдиними. У 2016 році почала працювати громадська організація “Школа Медіа-патріотів”. Її мета – просвітництво: популяризація ідеї українського патріотичного інформаційного простору. Адже нині окрім збройної агресії триває й інформаційна війна.

Автор підручника Всеволод Зеленін з підручником. Фото: mediapatriot.uk

Торік організація видала навчально-методичний посібник “Основи міфодизайну”. Автор дуже швидко її написав. У підручнику зібрані ідеологеми, наприклад, “Американська мрія” чи ідея “руського міра”, їх підґрунтя. Описано, чому та як вони працюють.

“Тут йдеться про те, як з реальних історичних подій, що тривали на теренах України сформувати сильне бачення, яке б об’єднувало народ і давало йому віру в теперішнє та майбутнє нашої держави. А ми дійсно маємо реальні історичні факти, які підкреслюють силу нашого народу”, – говорить один з рецензентів книжки Андрій Рибалко.

Андрій Рибалко. Фото: Український інтерес / Антон Владиславський

Андрій – людина з активною громадською позицією, учасник подій на Майдані у 2013-14 роках. Нині він начальник відділу національно-патріотичного виховання в єдиному в Україні управлінні молодіжної політики та національно-патріотичного виховання, яке працює в Київській області. До речі, відділ фінансово долучився до друку підручника “Основи міфодизайну”.

29-річний Андрій працює з молоддю і має відповідальну місію: формувати український світогляд у юних українців. Каже, що усвідомлював себе патріотом змалку, бо в його родині ніколи не ностальгували за “радянщиною”.

“Історія моєї родини вона не з книг, а є реальним прикладом долі українського народу у ХХ столітті. Хтось був розкуркулений, хтось репресований, хтось помер в Голодомор. Тому сентиментів до радянського минулого у нашій родині ніколи не було. Натомість я з дитинства читав українську літературу, цікавився історією і мав дитячу мрію. Я хотів створити машину часу і повернутися у період 17-го століття, щоб попередити і не допустити помилки, які тоді зробила українська нація. З часом звісно я зрозумів, що це неможливо і потрібно творити історію тут і зараз”, – розповідає Андрій.

Саме ж явище патріотизм він визначає, як усвідомлення причетності до минулого своєї держави та народу, а також відповідальності за її майбутнє. Каже, що це поняття зібрало довкола себе безліч стереотипів.

Андрій Рибалко. Фото: Український інтерес / Антон Владиславський

“Зокрема, інколи молодь чомусь думає, що “от прийшов Андрій і буде розповідати, як ходити у вишиванці та голосніше від усіх кричати “Слава Україні!”. Але ж це форми, а не зміст. Утім такі форми мали місце і підсилювали бажання боротись за часів Революції Гідності”.

Під час роботи з молоддю намагається “не виховувати патріотичну свідомість”, а формувати український світогляд.

Там де буде український світогляд – там не буде війни. Чому зараз триває війна сході? Тому що ми програли війну в головах. Російський ідеологічний пропагандистський апарат дуже потужно працює. А у нас просування українського завжди лишалось на якомусь аматорському рівні. Були патріотичні організації, які займалися з молоддю, робили вишколи, але їх ніхто не підтримував. Навпаки – цим організаціям часто перешкоджали проводити табори. Переслідували активістів. Але після Майдану стало зрозуміло, що там де є чітка ідентифікація, з ким людина пов’язує своє минуле, своє сьогодення та майбутнє – туди не прийде ворог. А якщо й прийде, то зазнає серйозних втрат”, – стверджує Андрій.

Окрім цього, за його словами, необхідно формувати у людей не просто бажання жити в Україні, а й будувати країну для себе та майбутніх поколінь. Бо якщо молодь поїде за кордон – України не буде. Це невід’ємна складова. Реагує ж молодь на розмови про патріотизм по-різному.

“Нещодавно ми приїздили до Ржищева і зустрічались зі студентським самоврядуванням. Там один хлопчик каже мені: “Та ну, тема патріотизму нам не цікава. Розкажіть краще як заробити гроші”. Я говорю йому: “Окей. В цілому це теж про патріотизм. Я з радістю допоможу знайти тренерів, які розкажуть, як влаштувати якийсь соціальний бізнес”. Адже, якщо створювати соціально відповідальний бізнес, який буде корисний, забезпечить когось робочим місцем, а сам підприємець буде розвивати його та віритиме у його майбутнє тут, в Україні, – це про патріотизм. І це буде більш патріотично, ніж горланити “Слава Україні” і нічого водночас не робити”.

Андрій Рибалко. Фото: Український інтерес / Антон Владиславський

Управління молодіжної політики та національно-патріотичного виховання Київської ОДА працює за принципом делегування повноважень. Андрій на посаді керівника відділу з початку осені. Але вже із захопленням розповідає про роботу, плани та досягнення.

“Торік ми мали 250 тисяч гривень, які виділили для підтримки проектів національно-патріотичних громадських організацій. Кожна організація, яка потребувала фінансування, могла включити свій захід до нашого календарного плану. За документами, це був наш захід, тому гроші організаціям ми не перераховували, а самостійно покривали їх потреби”.

Наймасштабніша подія, за словами Андрія, – вишкіл у 169-й навчальному центрі Сухопутних військ ЗСУ, що відомий як Навчальний центр “Десна”. В Київській області є мережа військово-патріотичних клубів. 250 вихованців цих клубів протягом кількох днів перебували у військовій частині та змагалися у своїх навичках. Не кожен дорослий має такий досвід. А тут юнаки та дівчата кидали гранати, стріляли з різної бойової зброї тощо.

До речі, захід підтримали Міністерство оборони і Штаб Сухопутних військ. Адже це не екскурсія у військове містечко.

“Я бачив цю молодь. У їх очах горить вогонь і вони планують пов’язати своє майбутнє з військовою справою. Це великий плюс для наших Збройних сил, адже їм потрібні мотивовані та якісні кадри”.

У 2018-му в управлінні планують оголосити конкурс проектів. Хочуть профінансувати заходів на 1 мільйон гривень. Це краще, тому що організації самі отримають гроші і відповідають за їх використання та звітування. А управління буде перевіряти та контролювати.

Андрій Рибалко. Фото: Український інтерес / Антон Владиславський

Андрій вважає, що більш ефективно сіяти ідеї в голови лідерів думок. Адже охопити всіх неможливо.

“Треба визнати, що частина будь-якого суспільства байдужа до будь-яких ідей. Так само і молодь. Ми не можемо охопити усіх, хоча й намагаємось. Та наша робота буде більш ефективною, якщо ми зможемо прищепити ідею українського світогляду лідерам, чи так званим пассіонаріям (люди, які можуть накопичувати енергії та знань більше, ніж це їм потрібно, а потім спрямовувати цю енергію для видозміни оточуючого їх середовища – ред.). Якщо вони матимуть свідомо українське бачення, то суспільство також почне наслідувати їх ідеї”.

На питання, який же він – патріотичний український інтерес, молодий чиновник відповів:

“Український інтерес, на мою думку, полягає в тому, щоб від збереження України перейти до поширення України. Ну, наприклад, мені б хотілось, щоб “Пузата Хата” була по всьому світу, як Мак-Дональдс. Щоб український культурний, економічний чи будь-який інший продукт асоціювався із якістю. Щоб люди це впізнавали і Україна була серйозним гравцем на світовому ринку. І я вірю, що все так і буде”.

Патріотизм у школі. Примус чи цікавість?

Кожен може згадати хоча б одну типову класну годину, ще до Революції гідності, наприклад, про Другу світову чи аварію на Чорнобильській АЕС. Класні години типу “Який він українець”, “н-річчя незалежності”. Чомусь педагоги вважали, що дітям цікаво слухати монотонну лекцію 40 хвилин. Іноді діти отримували слова, які мали завчити напам’ять і виголосити виразно своїм однокласникам за вказівкою класного керівника.

Увесь спіч вчитель в кінці обов’язково пов’язував з патріотизмом і “ми маємо бути вдячні, що живемо під мирним небом”. Що зазвичай сприймалось, як даність та історичні факти. Зараз все дещо інакше. Воєнні події вже не далекі та історичні, вони – сьогодення.

Вчителька Жанна Володимирівна. Фото: Український інтерес

Шевченко Жанна Володимирівна – вчителька української мови та літератури, класний керівник 9-го класу у школі міста Сміла, Черкаської області. Жінка розповідає, що коли почався збройний конфлікт на Донбасі, вони розуміли, що суттєво допомогти середньостатистична районна школа неспроможна.

“Ми вирішили, що наше завдання – воювати на ідеологічному фронті. І перше, що ми зробили ще у 2014-му – запровадили виконання гімну перед початком кожного нового навчального тижня”, – каже пані Жанна.

Таку ідею, за її словами, учні сприйняли неоднозначно. Хтось від самого початку притискав руку до грудей і співав що є сили, а хтось байдуже ловив ґав. Зараз це вже справжня традиція. Діти звикли, почали інакше сприймати гімн. Пісня стала менш офіційною.

Окрім співів кожен тиждень починається з класної години. Пані Жанна розповідає, що на одна з останніх була присвячена героям. Формат: діти дітям. Учні самі готують інформацію та розповідають.

“Вони поділились на три групи. Одні розповідали про героїв Другої світової, інші про рятівників під час аварії на Чорнобильській АЕС і останні – про героїв сьогодення. Врешті-решт діти самі визначились з тим, хто ж такий герой. Думка дуже влучна, як на мене: герой робить те, що може зробити кожен, але роблять одиниці”.

Жанна Володимирівна каже, що перш ніж говорити з дітьми про патріотизм, розбиралась із поняттями самостійно. Каже, що раніше вважала патріотами тільки тих, хто лишається в Україні не зважаючи ні на що. Але тепер вирішила, що була не зовсім права:

“Є люди, які виїжджають за кордон і звідти допомагають своїй країні. Українська діаспора в світі одна з найбільших. Часто в своїй країні людина не може бути корисною, а звідти може. Водночас важливо просто працювати і робити щось корисне, не розраховуючи на подальшу винагороду”.

Чи цікаво взагалі дітям порушувати теми патріотизму, героїзму, любові до своєї країни – не завжди.

“Якби ми говорили про патріотизм щодня, перед кожним уроком співали гімн – це було б нав’язуванням та примусом. Але та форма, яку зараз пропонуємо дітям – лишає вибір все одно за ними. Якщо вже так хтось не хоче, то не прийде на перший урок. Ми все одно не достукаємось до кожного серця, але якщо вийде достукатись хоча б до кількох, в майбутньому вони можуть стати справжніми українськими лідерами-патріотами”, – підсумовує Жанна Володимирівна.

Ганна Веретенник, “Український інтерес”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.