Важко навіть повірити, але українському військовому пілотуванню нині виповнюється стільки ж, скільки першій революції – 104 роки. Станом на осінь 1917-го на теренах України дислокувалися 330 бойових літаків. Потенційно вся ця небесна армада Південно-Західного та Румунського фронтів (7 авіаційних дивізіонів, а в їхньому складі – понад 40 авіазагонів і до 250 літаків), Морської авіації Чорноморського флоту (понад 60 літаків) та Ескадра повітряних кораблів (16 важких бомбардувальників) мали стати осердям української воєнної авіації.

Командувач Повітряного флоту підполковник-авіатор Віктор Павленко

Уже 3 грудня 1917 року Центральна Рада справді офіційно утворила Повітряний флот. Його командувачем було призначено підполковника-авіатора Віктора Павленка. Йому підпорядкувались командувачі авіації та повітроплавання. Перший командувач завідував усіма справами пов’язаними з літаками. Другий – діяльністю повітроплавних частин, які на повітряних балонах, “ковбасах”, піднімалися на велику відстань над землею, здійснюючи розвідку та корегування артвогню.

Станом на початок січня 1918 року в реєстрах управління української авіації вже числилось 188 літаків 26 різних типів. Командування української авіації вживало також максимальних зусиль щодо збереження всіх матеріальних і кадрових ресурсів. Так сталося, що часи Української Держави стали єдиним в історії української авіації 1917-1920 років періодом мирної розбудови.

Велось планомірне формування бойових та допоміжних авіа- й повітроплавних підрозділів. Уживались заходи щодо комплектування їх технікою і особовим складом, розгорталося бойове навчання. Було утворено вісім корпусних авіаційних дивізіонів, понад 30 авіаційних та кілька повітроплавних загонів. Улітку 1918-го у вказаних підрозділах нараховувалось майже 200 літаків різних типів, зокрема важких бомбардувальників. Із 1918 року в повітряних баталіях із більшовиками також використовувались придбані літаки французького, австро-угорського, німецького виробництва. Крім літаків також використовували зв’язкові аеростати.

У структурі української авіації були наявні авіапідрозділи різного призначення, орієнтовані насамперед на безпосередню підтримку сухопутних військ та військово-морського флоту. Зокрема на здійснення фронтової розвідки, коригування артилерійського вогню, нанесення тактичних бомбоштурмових ударів та прикриття власних підрозділів від нападу з повітря.

Джамбулат Кануков — командир Літунського полку УГА/Українська Вікіпедія

Технічне оснащення вищевказаних підрозділів далеко не повністю відповідало вимогам часу. За окремими винятками, то були морально застарілі авіамашини, значна частина техніки була вкрай зношена в боях Першої світової, потребуючи заміни чи капремонту. Гострою була також проблема кількості та якості підготовлених фахівців, особливо пілотів-винищувачів та механіків-мотористів.

Стан аеростатів, кількість літаків, ангарів і решти авіаційного майна потребували кращого. Не всі з пілотів колишньої Російської імперії зголосили сісти за штурвали аеропланів із жовто-блакитною символікою. Узагалі саме по собі формування українських військово-повітряних сил у часи Центральної Ради відбувалося за надзвичайно складних умов. Наприклад, у політкерівництва країни була відсутня чітка концепція розвитку як збройних сил, так і військово-повітряних формувань. Та й вороги, зокрема, більшовики, почали з’являтися як гриби після дощу.

Найбільшої могутності укрповітрофлоту було досягнуто напередодні наступу українських армій на Київ-Одесу в серпні 1919 року. Коли в розпорядженні Директорії було, за деякими оцінками, до 26 літаків. Надалі сили авіації УНР поступово зменшувались. І восени 1920 року були зведені до єдиного авіазагону – 1-го Запорозького, який нараховував 3-5 літаків. Однак і цей мізерний у кількісному відношенні підрозділ брав активну участь в бойових діях до останніх днів боїв у листопаді 1920-го. Військово-повітряний флот Директорії УНР активно використовувався у війні за незалежність у 1919-1920 роках.

Стратегічний бомбардувальник Zeppelin-Staaken R.XIV P.70, переобладнаний під транспортний літак

Разом із розвідкою, бомбоштурмовими ударами з метою підтримки наземних військ, не менш важливим напрямком діяльності військово-повітряного флоту УНР було здійснення кур’єрських польотів для зв’язку із закордоном. Передбачалося створити цілу мережу регулярних авіаційних ліній, що з’єднали б Україну з іншими країнами.

І навіть після остаточної поразки у війні за незалежність та інтернування підрозділів армії Директорії в польських таборах, командування військово-повітряного флоту УНР та Симон Петлюра персонально вживали максимальних зусиль для збереження авіаційних підрозділів, сподіваючись на продовження боротьби в майбутньому.

Старшини 1-го Українського (Запорізького) аваційного загону. Стоять зліва направо: сотник О. Жаховський, сотник Берестовенко (?), ад’ютант 1-го Запорізького кінно-гайдамацького полку ім. К. Гордієнка сотник Гончарів, сотник В. Гвоздів, командир кінного дивізіону Чорних Запорожців сотник Римський-Корсаков, командир загону сотник О. Єгоров, поручик С. Чистоклєтов, сотник В. Олексієв/Українська Вікіпедія

При перших бойових діях із більшовиками, була змінена символіка російських літаків. Поверх російських кокард наносили українські у вигляді жовтого та синього кіл або стилізованих чорних тризубів на крилах. Хоча за часів Гетьманату означення бойової техніки здебільшого лишалося російським. У Збройних Силах Західно-Української Народної Республіки й Української Народної Республіки часів Директорії вже чітко виявлялося намагання стандартизувати військове означення. Хоч почасти й далі зберігалися між ними деякі відмінності.

В Українській Галицькій Армії за основу бралися барви національного прапора. Проте розміщення кольорів на кокардах, які наносили на колишні російські, австро-угорські й німецькі літаки, було прямо протилежним. Якщо в першому випадку це пояснюється тим, що жовтий колір залишається яскравим, коли лягає на білу основу. То в другому – на темнішому тлі камуфляжу чи підоснови вони краще читалися. У Наддніпрянській Армії більше використовувався Тризуб. Він міг бути звичайним або стилізованим.

Першим командувачем авіації вільної України став військовий льотчик підполковник В’ячеслав Баранов. На жаль, тут на Україну чигала чергова зрада. Пан Баранов вступив до лав армії УНР, реалізуючи план білогвардійських змовників, щоб вивезти колишнє авіаційне майно Південно-Західного фронту з України. Управління штабу української авіації розмістилося в Києві за адресою Хрещатик, 42.

Підполковнику Баранову мали підпорядковуватися всі авіаційні частини, що оголосили себе українізованими. Насамперед – чотири авіаційні парки: 1-й в Одесі, 3-й і 5-й у Києві, 6-й у Полтаві.

За часів гетьмана Павла Скоропадського Баранову вдалося зорганізувати вивезення з України до білогвардійських Донської і Добровольчої армій літаків та авіаційного матеріалу. Цей командувач-зрадник також сприяв дезертирству літунів на Дон.

Василь Янченко (ліворуч). Один з перших командирів української авіації

Зате помічником командувача української авіації був нащадок українського поета, прапорщик, військовий льотчик Левко Шевченко. Один із перших командирів української авіації.

ТАПУК – Крила України

6-й винищувальний авіаційний загін деякий час очолював льотчик Синицин. А згодом командиром загону став уславлений ас російської армії, уродженець Далекого Сходу з родини переселенців, що зголосився на службу до військ Центральної Ради – Василь Янченко.

Наприкінці грудня 1917 року загін перелетів до Києва і розташуватися у Святошині. Відразу по тому, за наказом командувача української авіації, 6-й винищувальний авіаційний загін було перейменовано на 1-й Український винищувальний авіаційний загін.

Іван Підкова: Я завжди діяв для добра та користі своєї Батьківщини

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram