Горор. Екранізація роману короля жахів Стівена Кінга “Воно” стала другим найкасовішим горором в історії прокату США. Зібравши за 17 днів з американських глядачів 266,3 мільйонів доларів, стрічка поступилася лише “Шостому відчуттю”. В Україні ж “Воно” за 11 прокатних днів зібрало понад 25 мільйонів гривень. Такі цифри не дивують, бо Стівен Кінг зараз у тренді.

Посудіть самі: нещодавня екранізація “Темної вежі”, нинішній ремейк “Воно”, анонсований вже “1922”. Цьому феномену є два пояснення. По-перше, люди за останні роки звикли сприймати світ крізь призму візуалізації. Саме тому велику роль у сучасному світі відіграють фотографії, відеоролики та кіно – “театр бідняків”, як його називала видатна одеситка Анна Ахматова. По-друге, той самий Кінг користується дуже близькою кожному з нас палітрою жаху. У його творах, переважно, – американська периферія, де досі панують забобони, дивні ритуали та консервативна відсталість, які добре відомі кожному жителю пострадянського простору.

Але поки весь світ намагається віднайти паралелі із зображенням глибинки США і власним життям, “Український інтерес” пропонує не вигадувати велосипед та зануритися у світи вітчизняних майстрів, які також заслуговують окремих екранізацій.

Водночас, перед тим, як переходити до конкретних прізвищ, слід зазначити, що в український літературі жанр “горор” як такий, по факту, невідокремний від метажанру “містика”. Вона, українська література, від якої стигне кров у жилах, лякає не примітивними фобіями, впливаючи на фройдівський “Id”, а глобальними поняттями.

Наприклад, той самий шкільний “Жовтий князь”, який ані до горору, ані до містики відношення не має, лякає не живими мерцями, а тим, що ці мерці взагалі є. Опухлі від голоду люди, які тиняються вулицями, чи вже знайшли свій останній притулок обабіч дороги. Лякає Барка не тим, що, по суті, неможливо, а тим, що неможливість стає звичною реальністю.

І саме цим літературний оригінал виграє перед будь-якою екранізацією. У кіні нас готують до того, що зараз буде лячно – моторошна музика, операторська робота, відповідне освітлення. З книжкою ж так не вийде, бо в цьому кришталевому світі, кожен сам собі композитор, оператор, майстер спецефектів.

Друга частина “Воно” виходить на екрани у 2019 році. Ми ж пропонуємо не чекати, а підготуватися та полоскотати нерви перевіреною роками українською досконалістю.

Микола Гоголь, “Вій”

Поки точаться дискусії навколо національної приналежності козака Миколи Васильовича, його “Вій” потихеньку додає сивих волосків кожному з поколінь. Цю повість вивчають у школі, цитують та й досі досліджують, розбираючи на клаптики символів, тому переказувати сюжет нема потреби. Сам Гоголь писав, що вся вона – “могутній витвір народної уяви” і, мабуть, мав рацію.

З іншого боку, слід зазначити, що в той час, коли про лавкрафтівського Дагона чи Ктулху (які з’явилися майже на століття пізніше та стали своєрідними “іконами”) вже все відомо, Вій так і залишається загадковою частиною української демонології. Деякі етнологічні дослідження навіть пов’язують демона з половецьким ханом Боняком, який у 1069 році напав на Київ. Але образи, насправді, є набагато глибшими, бо недарма Гоголь назвав своїх героїв Брут, Тіберій та Халява.

Отже, у підсумку ми маємо чисту квінтесенцію горору: тут вам і відьма, і живий мрець, і купа нечисті на чолі зі старшим демоном. Однозначно “Вій” вартий, щоб його перечитати, чи бодай передивитись радянську екранізацію, яку знімали в українських церквах.

Іван Франко, “Спалення упирів у Нагуєвичах 1831 року”

Ну, з Гоголем все зрозуміло, однак постає чимало запитань до його колег, власне до Івана Франка. “Спалення упирів…” – етнографічний нарис, у якому він пише про спалення людей живцем на Галичині. Громада визнала їх упирями та звинуватила у розповсюджені холери – страшної хвороби, яка з 1831 по 1832 вирувала у всій Європі.

Хоч ми із завмиранням серця читаємо про звірства інквізиції, що знищила людей більше, ніж голод, нарис Франка сприймається у десятки разів болючіше, бо це відбувається не десь у недосяжному “там”, а на рідній землі. Слід зазначити, що в Україні всі ці справи проти “відьом” не мали місця у суспільстві, тому сприймаються як справжнє дикунство.

Гравюра: Ян Люкейн, "Спалення 18 відьом та чаклунів у 1528 році"
Гравюра: Ян Люкейн, “Спалення 18 відьом та чаклунів у 1528 році”

Але ж чим жахає Франко? “Спалення упирів…”, пройшовши крізь очищення вогнем часу, досі залишається актуальним. Попри весь прогрес, якого досягнуло суспільство у своєму розвитку, ми й досі готові засудити будь-кого через власні негаразди. Можливо, після прочитання нарису ми зможемо все ж таки підняти вії та подивитися правді в очі – у своїх бідах ми винні самі.

Галина Пагутяк, “Урізька готика”

Галина Пагутяк взяла франківський сюжет про спалення упирів на Галичині та розвинула його. Так, в “Урізькій готиці” йдеться про таких собі “опирів” – “дітей природи” та звичайнісіньких людей, які тих “дітей природи” постійно палять і давнім звичаєм протинають кілками.

Опирі не мертві – живі, але зустріч з ними несе смерть. Свою силу вони можуть брати із субстрату, тобто із першоелементів, таких як земля, вода, але найбільшу силу їм дає людська кров, яку можна брати тільки у крайньому випадку.

Проте страшно не це. Авторка дуже вдало зобразила життя галицького, себто українського села кінця XIX сторіччя. Живуть тут люди як дикуни: постійна темрява, варварські традиції, бруд, худобу шанують більше ніж дітей, ті ж весь час мруть.

Роман Пагутяк не тільки про опирів, а ще й про ізоляцію окремої групи людей, про невідворотність долі, про добро і зло та про той вибір, який люди між ними роблять.

“Зло можна сотворити із самої злості, а добро вимагає тяжкої праці”, – наголошує авторка.

Олександр Завара, “Песиголовець”

“Песиголовець” розповідає про письменника Юрка Побивана, який на спаді кар’єри, їде разом із родиною на Прикарпаття, у місцину, де досі живуть міфи про людей з головами псів. Письменник згадує, що колись бачив на іконі одного такого персонажа – Святого Христофора, і вирішує, що сюжет про чудернацьких людей стане бестселером. Але зі своєї творчої експедиції Побиван привозить не тільки нотатки, бо міфи виявилися не такими вже й міфічними.

Гравюра: Гартман Шедель, Нюрнберзька хроніка/Beloit College
Гравюра: Гартман Шедель, Нюрнберзька хроніка/Beloit College

У книжці є всі елементи горору, тож прихильники жанру будуть у захваті: тортури, сцени вбивства, екзорцизм та боротьба із демоном. Водночас Олександр Завара зацікавить і тих, хто жахіттями не захоплюється, бо він не забуває і про інші сюжетні лінії, ті ж інтимні. Автору вдається описати їх, не впадаючи в порнографію, чим іноді грішить не тільки вітчизняна література.

Цей роман – подорож хвилями вишуканої української мови, яка створює яскраві картинки перед очима та ще дужче затягує у потойбічний світ. Водночас деякі сцени дуже схожі на ті, що ми вже бачили в популярних фільмах та серіалах, однак автору “Песиголовця” вдалося вдихнути в них нове життя.

До речі, сам автор каже, що лінію оповіді побачив уві сні, тож хутчіш додавайте “Песиголовця” у свій “мастрід”.

Олексій Жупанський, “Лахмітник”

Київ 90-х років минулого сторіччя, постіндустріальний район, школа, вулиця. Книжка Жупанського знищує поняття сюжету, бо починається розв’язкою, на тлі якої, власне, і розгортаються події.

У центрі роману – людина без імені, Лахмітник, якого автор навмисно не називає. Він – аутсайдер, товстун в окулярах і часто стає в школі “хлопчиком для биття”, на якому відпрацьовують усілякі капості. Людина без віку, людина, залишена на узбіччі життя.

Ненависть, помста і відчай. Лавкрафтівський жах, розчарування Кафки. Це історія крові та того, що буває, коли уривається терпець.

Однак, більш лячними у книжці є філігранні зображення депресивного Києва. Автор створив майже апокаліптичний світ, керований збоченими, жорстокими законами та правилами. “Лахмітник” – то жахливий сон, від якого хочеться якнайшвидше прокинутися.

Наталія та Олександр Шевченки

Подружжя Шевченків є піонерами українського горору, їх навіть називають вітчизняним Стівеном Кінгом. Їхнім першим спільним романом стали “Бранці мороку”, до нього вони писали кожен окремо.

Хоч самі Шевченки дуже позитивні люди, їх книжки досить інфернальні. Вони називають літературу паралельним виміром, магією, якими діляться зі своїми читачами.

Якщо казати про “Бранці мороку”, то у книжці немає жодного зайвого слова – тільки динамічний сюжет, який змушує читача співпереживати головній героїні Аліні до останньої сторінки. Не важливо, що образи звичні – духи, живі мерці, старий будинок, дзеркало. Жах, як і диявол, тут криється у деталях, щоб зненацька вискочити та вибухнути всередині читацької уяви.

горор
Гравюра: Гартман Шедель

“Оксамитовий перевертень” – це про сучасну відьму, яка завдяки своїм потойбічним можливостям намагається відшукати зниклу безвісти подругу. Чим глибше Тамара заглиблюється у розслідування, тим страшніше стає не тільки читачеві. Але подружжю вдається уміло поєднати у своєму романі містику з гумором.

І, звісно, говорячи про Шевченків, не можна не згадати про їх “Криваву осінь у місті лева”. Хоч у першу чергу це, скоріше, детектив, ніж класичний горор, але тут є все, щоб задовільнити найвибагливішого шанувальника жанру – інтрига, божевільня, сцени жорстоких вбивств та абсолютно непередбачені моменти.

Дворушники. Вони вже давно серед нас

Містична правда столиці: те, що ви не знали про Київ

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]