Існує помилкове міркування, що українське кіно зникло, коли Україна отримала Незалежність. І що період сучасного українського кінематографу має назву “бум українського кіно”. Але це не зовсім так. Ми пропонуємо читачу переконатись, що українське кіно було, є і буде.

Де ми були?

Ще з часів зародження кінематографу українці приймали участь у цьому процесі. Це безумовно Йосип Тимченко, який у 1893 році винайшов перший кіноапарат. Альфред Федецький, що іменується першим український оператором хронікально-документальних фільмів. Данило Сахненко, який працював кореспондентом у відомому французькому кіножурналі “Пате”. Іван Миколайчук, який у своїх роботах пояснював, чим відрізняється “націоналізм” від “патріотизму”. Олександр Довженко, чиї фільми змусили світ говорити про українське кіно, та багато-багато інших історичних та талановитих особистостей.

У часи, коли Україна стала незалежною державою, змінювалось все – від світоглядів людей до появи інновацій, які мали вплив на кінематограф. З 1991 року вийшло багато українських фільмів, не дивлячись на економічну скруту. Навіть студентські короткометражні роботи не були гіршими за твори режисерів, які мають більше досвіду у кінозйомках.

Можемо пригадати фільм “Голод – 33” (режисер – Олесь Янчук), знятий у 1991 році, де розповідається про  злочини сталінсько-більшовицького режиму проти народу України. Фільм “Останній бункер” (режисер – Вадим Іллєнко), знятий теж у 1991 році, про боротьбу Української повстанської армії з радянськими загонами НКВС. “Танго смерті” (1991 року, режисер – Олександр Муратов), про політичні репресії 20-х років в Україні. “Страчені світанки” (фільм 1995 року, режисер – Григорій Кохан), в якому мова йде про УПА, що йшла проти ідей і політики більшовиків. “Три історії”, який вийшов на екрани у 1997 році (режисерка – Кіра Муратова), кримінальна чорна комедія, яка складається з трьох новел. В кожній з них відбувається вбивство. Історична драма “Чорна рада” (2000 року, режисер – Микола Засєєв-Руденко), знятий за романом українського письменника Пантелеймона Куліша. Фільм “Мамай” (режисер – Олесь Санін), знятий у 2003 році, в якому розповідається про кохання козака та татарської дівчини. Та багато інших фільмів, які доказують, що кіно в Україні завжди було.

Де ми є?

Від Революції Гідності, часу пройшло не багато але за такий короткий строк українські митці почали активніше працювати. По-перше, це пов’язано з появою нових (живих) тем, які будуть цікавими та актуальними ще не один рік. По-друге, заборона на демонстрацію та поширення у кінотеатрах, телебаченні російського контенту та медіа-продукту викликала потребу знімати вітчизняні фільми, та телевізійні програми. Якщо до Революції можна було почути, що кіномистецтво в Україні погано фінансується, то вже сьогодні ми можемо спостерігати інше: фільми на великих екранах з’являються частіше, і найголовніше – глядачу подобаються ці фільми. Таким чином, за даним Державного агентства України з питань кіно, у 2017 році завершили зйомки і вийшли на екрани біля 50 фільмів.

Серед них “Ілюзія” Хорошилова; “Чужа молитва” та “Кіборги Сеїтаблаєва; “Червоний” Зази Буадзе; “DZIDZIO Контрабас” Борщевського тощо.

Насправді, цей список можна ще дуже довго продовжувати. Деякі фільми у прокат вийдуть у наступному році, деякі вже вийшли. Як можемо бачити, творчий кінознімальний процес не стоїть на місці. Тож сміливо можемо стверджувати, що українське кіно є.

Українське кіно на міжнародній арені

Із року в рік українські режисери отримують запрошення або надсилають запити до організаторів міжнародних кінофестивалів, щоб приймати участь у конкурсах, де вирують можливості стати відомим не тільки у межах Батьківщини, але й в усьому світі. “Кіношні тусовки” світового рівня, червоні доріжки, закордонний глядач з особливо-незнайомими світоглядами, вимогливе журі, все це зустрічає українську делегацію на міжнародних кінофестивалях. Тільки найпрестижніших кінофестивалів у світі нараховується біля 60. Це і Берлінський кінофестиваль, Каннський, Венеційський, Шанхайський міжнародний кінофестиваль, Міжнародний кінофестиваль у Карлових Варах, у Локарно, Монреалі, Сан-Себастьяні, Варшавський міжнародний кінофестиваль, Міжнародний кінофестиваль у Токіо, кінофестиваль Молодість (що проводиться у Києві) та багато інших.

Отримати нагороду на одному з таких кінофестивалів означає, що фільм, який оцінювали, не просто продукт, після прокату якого, мало хто про нього згадає, а що це дійсно мистецтво, яке оцінили і в якому знайшли щось особливе, про що люди будуть говорити не один рік. У 2017 році від України було відправлено близько 25 фільмів.

На Канському кінофестивалі нашу країну представляли  фільм “Лагідна” Сергія Лозниці та “Іній” – Шарунаса Бартаса; у Локарно – “Ізі” Андреа Маньяні, “Випуск 97” Павла Острікова. На Міжнародний Лейпцизький фестиваль документального та анімаційного кіно Україна повезла “Дельта” Олександра Течинського та “Ленінопад” Світлани Шимко. На міжнародний кінофестиваль у Карлових Варах “Кордон” Петера Беб’яка  отримав нагорода за найкращу режисуру.

Куди ми прямуємо?

Україна – кінематографічна. І українці дуже творчі, креативні та талановиті. Важко перерахувати, скільки взагалі могли зняти фільмів, тому усі цифри приблизні. Скільки ж ще цікавого знаходиться поза увагою глядача. Зрозуміло одне – прямуємо ми у майбутнє, де українські митці усім нагадають, що Україна приймала безпосередню участь у зародженні світового кінематографу і недаремно. Буде ще більше фільмів, ще більше різнобарвних відгуків від глядачів вітчизняних та закордонних. З’являються нові зірки кіно і все більше нових кінофестивалів. Тож 2017 кінорік, завершується безперечно перемогою. Адже з кожним роком кіномитці створюють нові, гідні уваги та якісні твори мистецтва.

Ігор Савченко: Мистецтво повинно бути палким – або це не мистецтво

Олександр Довженко: Мистецтво в якому немає краси – погане мистецтво

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]