Усе у світі розпочинається із глини. За легендами, першу людину – Адама – Бог зліпив саме із неї. Наші пращури, які жили на території України тисячі років тому, навчилися не просто використовувати цей матеріал у побуті, а й започаткували нову культуру – гончарство. Справжнє, автентичне, українське, не побоюсь цього слова – унікальне мистецтво. Коли єгиптяни лише будували свої піраміди, складаючи кам’яні плити одна на одну, наші предки – трипільці вже як кілька тисяч років розписували керамічний посуд. Тож для українців глина стала важливим матеріалом, без якого і зараз ми не обходимося у побуті.

На сьогодні в Україні залишилося вже не так багато місць, де ще зберігся цей промисел. Якщо на кінець ХIX століття їх було близько 750 осередків, то зараз гончарське ремесло квітне лише в Опішні на Полтавщині та у Косові на Івано-Франківщині. Так, у 2008 році опішнянську та косівську кераміку включили до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культур). Тому, щоб дізнатися більше про цю культуру та розвиток гончарства сьогодні – “Український інтерес” вирушив в експедицію до гончарної Мекки України – селища Опішня.

Приїхавши до Опішні, я була вражена красою цього козацького містечка. Воно лежить на пагорбах над річкою Ворскла та є найвищим поселенням Полтавщини (208 м над рівнем моря). З оглядового майданчику на території Національного музею-заповіднику гончарства видно не лише краєвиди полтавських селищ, але й можна зазирнути до сусідньої Харківщини. Та це не головна пам’ятка Опішні.

Опішня – це не лише глина і кераміка, а й чудові краєвиди. Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць

Як мені розповіла працівниця музею Лариса, місцеві жителі своє селище називають не “Опішня”, а “Опішне” (хоча на всіх вказівниках біля дороги написано “Опішня”). Це пов’язано з тим, що історичною назвою є саме “Опішне”, а кінцівку змінила радянська влада. Та й перша назва звучить якось милозвучніше й походить від слова “опішитися”, тобто відпочити.

Тут гончарне ремесло передається від батьків до дітей. Гончарське подружжя Явдохи та Гаврила Пошивайлів прагнуло якомога довше зберегти в людській пам’яті спогади й уявлення про гончарні здобутки Опішного ХХ століття. Саме тому на початку 1970-х років вони створили перший в Україні приватний музей гончарства. Родинний музей Пошивайлів, створений спочатку в невеликій кімнаті будинку, ще за часів радянського тоталітаризму став осередком цього народного мистецтва. Засновниця музею Явдоха Пошивайло попросила своїх онуків продовжити родинну справу і розповісти всьому світу про опішнянське мистецтво. Тож 11 березня 1986 року в Опішному було засновано Музей гончарства, а в 2001 році йому було надано статус національного.

Діти та онуки Явдохи та Григорія Пошивайлів продовжили займатися гончарством, відкривши в Опішні музей цього промислу. Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць

Свою роботу працівники музею розпочинали у двох маленьких кімнатах при заводі. Зараз Національний музей-заповідник гончарства включає в себе шість окремих екскурсійних об’єктів, на яких я і побувала.

Якщо хтось думає, що опішнянська кераміка – це лише глечики та макітри, то обіцяю, що він здивується. У галереї монументальної скульптури кожен відвідувач знайде “свій” глиняний виріб. Там представлені роботи на різні тематики: побутові, жартівливі, християнські, політичні й навіть філософські.

Особисто мені сподобалася скульптура усміхненого чоловіка з вусами.

Екскурсовод Лариса розповідає, що відвідувачі дають йому різні імена: одні говорять, що це Пацюк (із “Вечорів на хуторі біля Диканьки”), інші – згадують дідуся Панаса, який вів дитячу казку на телебаченні, третім він нагадує Леоніда Якубовича (ведучого “Поля Чудес”).

Автор Микола Вакуленко говорить, що це збірний образ українця. Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць

Усі роботи за своєю будовою нагадують конструктор, тобто ми можемо побачити місця з’єднання окремих частин виробу.

Унікальною скульптурою співробітники музею вважають “Лева при двох головах”, адже вона є монолітною. 20 років тому автор виконав її на тому ж місці, де вона стоїть зараз. З тих пір її навіть нікуди не переносили. Творець роботи – теж унікальний. Василь Онуфрійович Омеляненко, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, створив лева в 72 роки. Зараз йому 92, і він все ще не може жити без глини.

“Цей лев став нашим символом і головним охоронцем”, – говорить екскурсовод.

Для випалювання роботи майстер будував піч навколо неї. Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць

Також варто завітати і до Музею мистецької родини Кричевських, який знаходиться у стінах колишнього заводу художніх виробів. 1988 року будівлю, споруджену за проектом Василя Кричевського, було передано до об’єктів Національного музею-заповідника українського гончарства.

Василь Кричевський – засновник стилю українського модерну в архітектурі, автор дизайну малого герба України, який ми і досі використовуємо, автор гривні УНР. До речі, герб Кричевський створив у 1918 році і наступного року йому буде рівно сто років. Але захопленням митця було саме гончарство.

Василь Кричевський все життя відстоював національну ідею, українську позицію та інтерес. Його переслідувала радянська влада, багато його робіт було вилучено каральними органами. Тож він був вимушений емігрувати. Більше чим на півстоліття ім’я Кричевського викреслили з культурної історії України. Проте з початком незалежності України, пам’ять про нього була відроджена.

Зараз тут можна побачити і його архівні ескізи, які передав онук Кричевського – Василь Іванович, і фондові експонати музею: трипільську кераміку, речі побуту українців минулих століть (одяг, посуд).

Наші пращури іграшки робили із глини. У музеї-садибі Олександри Селюченко ви зможете побачити більше тисячі глиняних творів. Мисткиня брала сюжети з життя – залицяння, сватання, весілля, ліпила дівчат у віночках. Героїв шукала в улюблених письменників-класиків, передусім у земляків – Івана Котляревського та Миколи Гоголя.

Після своєї смерті майстриня залишила цілу колекцію ще невипалених іграшок. Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць

Безліч іноземців їдуть до невеликого козацького селища Опішня, щоб насолодитися нашою культурою. Працівники музею-заповіднику говорять, що з кожним роком кількість відвідувачів зростає. Іноземні гості до сліз розчулюються, дивуючись українській витримці та любові до своїх традицій.

Лише за півдня опішнянський музей вже відвідали іноземці з Франкфурта, Риги та Москви. Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць

Відвідавши Опішню, Микола Вінграновський написав: “Тепер я розумію, що все на світі з глини. І ми, і наша любов, і наша надія”. Опішнянський музей гончарства має таку колекцію робіт, які ви не побачите не лише в жодній пострадянській країні, а й на Заході. Це наше, особливе, українське. Усе у нас розпочинається із глини…

Опішнянська кераміка – нематеріальна культурна спадщина ЮНЕСКО. Фото: Український інтерес/Аліна Коломієць
Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram