Нещодавно заступник голови Ради безпеки Росії Дмитро Медвєдєв опублікував статтю «Почему бессмысленны контакты с нынешним украинским руководством», в якій обґрунтовує позначену ним в заголовку тезу. Зокрема, одним з основних посилів в аргументації неможливості будь-яких переговорів з теперішнім президентом України є те, що він – «человек, имеющий определенные этнические корни, … по сути – отказался от своей идентичности. Начал истово служить оголтелым националистическим силам Украины».

Однак, Медведєв аж ніяк не перший російський політик, який останнім часом розвиває тему «українсько-єврейської змови». Ще в травні 2019 року тодішній радник президента Росії, академік Сергій Глазьєв в статті «Оккупация» писав: «Возможно, ставка на Зеленского, сделанная задолго до этих выборов, связана с общим креном администрации Трампа в сторону крайне правых сил в Израиле. Вероятно, они поставят перед обновлённым киевским режимом новые задачи. Я не исключаю, например, возможности массового переезда на “зачищенные” от русского населения земли Юго-Востока Украины уставших от перманентной войны на Ближнем Востоке жителей Земли обетованной».

Попри стилістичні відмінності, статті Медведєва і Глазьєва закінчуються практично однаковим висновком: Медведєв, відповідаючи на «извечный и главный вопрос: что делать в этой ситуации?», заявляє: «А ничего. Дождаться появления на Украине вменяемого руководства», а Глазьєв висловлює сподівання на «чудесное преображение власти» (маючи на увазі українську владу).

Однак, чи є підстави у нинішнього російського керівництва сподіватися на таке «чарівне перетворення» української влади, зважаючи на те, що владу обирають громадяни і в своїй політиці вона відображає громадські настрої.

Дослідження, що було проведене нещодавно Центром Разумкова*, показує, в якому напрямі змінюється громадська думка та ідентичність громадян України протягом останніх років.

Ці зміни насамперед можна охарактеризувати як процес подолання стереотипів свідомості, що були сформовані у період перебування України як у складі Радянського Союзу, так і у складі Російської імперії. Зокрема, у політиці як російської, так і радянської влади стосовно України та українців простежувалася тенденція протиставлення різних частин українського етносу, одна з яких трактувалася як «лояльна», «проросійська», інша – сепаратистська чи націоналістична.

Свого часу як така «сепаратистська» частина українського етносу розглядалося козацтво, аж до того, що козаків могли зовсім не відносити до українців (малоросіян), а розглядати як окреме «слов’яно-татарське» плем’я.

Пізніше такою «стигматизованою» (з точки зору нелояльності до Росії) групою стали «західні українці» (насамперед галичани). Зокрема, російський історик Микола Ульянов писав: «Не только по именам, а и по крови, по вере, по культуре, Галиция и Украина менее близки между собой, чем Украина и Белоруссия, чем Украина и Великоруссия…. Язык ее совсем не тот, что в Надднепрянщине. Даже наспех созданная «литерацка мова», объявленная общеукраинской, не способна скрыть существования двух языков, объединенных только орфографией». Загальна тенденція у представленні образу «західних українців» – вони більш «зіпсовані» іноземним впливом, але рано чи пізно все одно «повернуться» до Росії, хоча їх шлях у цьому напрямі буде важчим і довшим, ніж у інших українців.

Подібний пропагандистський вплив мав наслідком «ідеологічну стигматизацію» жителів західних областей України, що спостерігалася не лише в СРСР, але під впливом сформованих в СРСР стереотипів – ще тривалий час після здобуття Україною незалежності. Це зокрема, проявилося у соціальному дистанціюванні від них жителів інших регіонів України.

Під час опитування, що проводилося соціологічною службою Центру Разумкова у травні 2006 року, оцінюючи наскільки жителі різних регіонів України та деяких сусідніх країн близькі до них за характером, звичаями, традиціями, загалом громадяни України оцінювали близькість до них жителів західних регіонів країни (Галичини, Буковини, Волині, Закарпаття) нижче, ніж жителів інших регіонів України, а жителі Південного і Східного регіону навіть значно нижче, ніж жителів Росії. Оцінка здійснювалася за шкалою від 0 до 10, де „0” означало, що жителі цього регіону чи країни не мають нічого спільного з респондентом у характері, звичаях, традиціях, „10” − що жителі цього регіону чи країни максимально схожі на респондента за характером, звичаями, традиціями. Так, жителі Південного регіону оцінювали власну близькість із жителями Галичини 4,3 балами за шкалою від 0 до 10, тоді як близькість із жителями Росії – 7,3 балами, а жителі Східного регіону – відповідно 4,4 і 8,4 балами.

Однак, якщо порівнювали результати, отримані у 2021 році, з результатами 2006 року, то можемо констатувати у Східному регіоні зростання самооцінки культурної близькості із західними регіонами країни (наприклад, оцінка близькості з Галичиною зросла з 4,4 до 5,1 бала). У Південному регіоні спостерігається зростання самооцінки культурної близькості з більшістю західних регіонів, Центральним регіоном, Слобожанщиною.

Загалом по країні у 2021 році спостерігається тенденція зниження рівня культурної близькості з жителями Росії – з 6,8 бала у 2006 році вона опустилася до 3,5 бала у 2021 році (нижчим є лише показник культурної близькості з жителями Туреччини, який становить 3,0 бала). Але на відміну від оцінки близькості з Росією, оцінка близькості з жителями Туреччини за останні роки зросла (у 2006 році вона становила лише 1,6 бала).

Порівняно з 2006 роком знизилася самооцінка культурної близькості з жителями Білорусі (з 6,0 до 4,6 бала), тоді як з жителями країн, що межують з Україною на Заході та Південному Заході (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія, Молдова) зросла. Самооцінка культурної близькості з Росією і Білоруссю порівняно з 2006 роком знизилася у всіх без винятку регіонах країни. Тоді як самооцінка культурної близькості до жителів Румунії, Молдови і Туреччини зросла у всіх регіонах, а близькості до жителів Польщі, Словаччини та Угорщини – у Центральному, Південному та Східному регіонах, наблизившись до показників, які фіксувалися раніше і зараз у Західному регіоні.

Отже, можемо констатувати протягом останніх років тенденцію зміщення «вектору самооцінки культурної близькості» зі Сходу на Захід – це стосується як оцінок культурної близькості з жителями різних регіонів країни, так і з жителями сусідніх країн.

Чим молодші респонденти, тим культурно ближчими вони відчувають себе до жителів західних регіонів України, до жителів більшості західних та південно-західних країн-сусідів України, і тим більш культурно дистанційованими по відношенню до жителів Росії та Білорусі.

Даючи відповідь на питання, до якої культурної традиції вони себе відносять, у червні 2021 року респонденти найчастіше відповідали, що відносять себе до української культурної традиції (73%). Частка таких порівняно з травнем 2006 року істотно зросла (тоді вона становила 56%). З 7% до 10% зросла також частка тих, хто відносить себе до загальноєвропейської культурної традиції, і знизилася тих, хто відносить себе до російської (з 11% до 3%) та радянської (з 16% до 10%) культурних традицій

Слід зазначити, що найбільш помітні зміни у культурній самоідентифікації відбулися у період між 2008 і кінцем 2013 року – за цей час частка тих, хто відносить себе до української культурної традиції зросла з 58% до 68%, а тих, хто відносить себе до російської культурної традиції скоротилася з 15,5% до 6%. Більшість цього періоду припала на час перебування на посаді Президента України В. Януковича, який здійснював проросійську політику, у тому числі у культурній сфері, тому подібні зміни у масовій свідомості аж ніяк не можна вважати результатом політики, здійснюваної владою. З іншого боку, вони могли бути реакцією суспільства на політику тодішньої влади, наслідком її несприйняття.

Якщо порівнювати дані за 2021 і 2006 роки, то зростання числа тих, хто відносить себе до української культурної традиції, відбулося у всіх регіонах, але найбільшою мірою – у Південному і Східному. У Південному їх частка зросла з 50% до 67,5%, а у Східному – з 37% до 60%.

Віднесення до радянської культурної традиції зменшилася у Південному (з 24,5% до 14%) та Центральному (з 13% до 7%) регіонах, до російської – у Східному (з 20% до 6%).

Якщо серед етнічних українців віднесення себе до української культурної традиції зросло з 66% до 76%, то як серед етнічних росіян-громадян України віднесення себе до української культурної традиції зросло більш помітно – з 21% до 49%, а до російської – зменшилася з 35% до 18%. Отже, якщо серед етнічних росіян у 2006р році відносна більшість відносили себе до російської культурної традиції, то у 2021 році – до української.

Віднесення себе до української культурної традиції частіше проявляється у молодшій та середній вікових групах порівняно зі старшою (відповідно 76%, 78% і 67,5%). Чим молодші респонденти, тим частіше вони відносять себе до загальноєвропейської традиції (від 6% серед тих, кому 50 і більше років, до 15% серед тих, кому менше 36-и) і тим рідше – до радянської (відповідно 17% і 2%).

Частка етнічних росіян-громадян України, які відповідають, що за культурними і духовними орієнтаціями вони найбільшою мірою пов’язані з Росією, порівняно з 2007 роком зменшилася з 40% до 15%, серед етнічних українців – з 10% до 2%. Якщо у 2007 році частка тих етнічних росіян, які пов’язували себе з Росією, більш ніж удвічі перевищувала частку тих, що пов’язували себе з Україною, то тепер вона майже удвічі менша за частку тих, хто пов’язує себе з Україною.

Отже, зважаючи на наведені тенденції зміни суспільної свідомості в Україні, російському керівництву навряд чи вдасться дочекатися, коли в Україні відбудеться ««чудесное преображение власти» і до влади прийде «вменяемое руководство» у тому сенсі, як цю «вменяемость» розуміють у Кремлі.

Розвал Росії за другим разом – історична ретроспектива

*Соціологічне опитування проведене Центром Разумкова у червні 2021 рокув рамках дослідницького проєкту «Україна: 30 років на шляху до Європи», що фінансується Представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні. Було опитано 2018 респондентів віком від 18 років у всіх регіонах України, за винятком Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей за вибіркою, що репрезентує доросле населення за основними соціально-демографічними показниками. Теоретична похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3% з імовірністю 0,95.

“ДНР/ЛНР” як втілення “радянської мрії”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram