Верховна Рада України 8 червня підтримала законопроект №6470, чим внесла зміни до національного законодавства в частині власної зовнішньої політики і бачення міжнародних відносин – поновила державний курс на членство в Північноатлантичному Альянсі. Парламентарі підтримали амбітну норму, якою прагнення досягти критеріїв необхідних для набуття членства в Альянсі замінили конкретною метою – здобуття членства в НАТО.

Рішення парламенту здійняло в Україні чергову хвилю гарячої дискусії між прихильниками інтеграції України до НАТО (євроатлантистами) та противниками вступу до Альянсу, серед яких і відверті прихильники “русского міра” й ті, хто приховує свою прихильність до РФ мантрами про “виграшний нейтралітет” як єдино вигідний нашій державі геополітичний статус.

Ідеалісти проти “скептиків”
Для багатьох євроатлантистів шлях до НАТО є чимось на зразок походу за священним Граалем. Чимало з них не до кінця усвідомлюють, що тягне за собою членство в Альянсі, проте ідеалістично розмірковують про те, як увійшовши до безпекового союзу розвинених демократій (Україна і сама стане такою) війна з Москвою завершиться перемогою Києва, а демократичні стандарти запанують на наших теренах. А звідти не так далеко і до втілення ще однієї української мети – членства у Євросоюзі, адже, як слушно каже чимало експертів, для більшості “нових держав” ЄС першим кроком на шляху європейської інтеграції було членство в НАТО.

Опоненти євроатлантистів натомість кажуть про те, що ніхто Україну в НАТО не чекає, закидають брак національного консенсусу щодо членства в Альянсі, погрожують, що стрімкий рух до НАТО розколе державу, роздратує Росію, потягне за собою видатки без набуття якихось вигод. Зрештою є ті, хто лише застерігає щодо можливості таких несприятливих для України сценаріїв, а є й ті, хто працює над його втіленням…

Проте насправді картина значно складніша і формується не лише бажаннями і діями євроатлантистів та їхніх опонентів, а й загальною кон’юнктурою міжнародних відносин, динамічними процесами всередині самого Альянсу, а також суттєвими змінами у міжнародній обстановці, які формують безпековий контекст світової політики.

Відродження чи занепад Альянсу?
Чимало фахівців поділяють думку: після завершення “холодної війни” НАТО впало в летаргію. Монструазний спільний ворог СССР припинив своє існування; чимало держав “Варшавського блоку” ввійшли до Північноатлантичного альянсу, а глобалізаційні процеси вказували на те, що у світі, де вигідніше торгувати ніж воювати, НАТО має вигляд доволі архаїчної структури. У думках вирувало переконання, що традиційні загрози вже “спеклися”, і всі повинні мати страх лише перед т.зв. “асиметричними”… Усе, наче як, підтверджувалося вражаючим уяву, волю і душу “11 вересням 2001 року”… Однак, російський Мюнхен 2007 року, російський вихід із договору про обмеження звичайних озброєнь у Європі 2008 року, російське вторгнення у Грузію того ж року, російська експансія в Україну 2014 року, російська кампанія у Сирії 2015 року й російська загроза воєнної ескалації всього Близького Сходу 2016 року таки, нарешті, розбудили НАТО… Ревізіоністська політика Росії не лише нагадала про те, що глобалізаційні процеси 21 сторіччі можуть співіснувати в часі з російськими уявленнями про міжнародну політику 19 сторіччя, але й продемонструвала, що міжнародні норми існують для Москви лише на папері. Зухвалий напад на міжнародне право, порушення гласних і негласних договорів про геополітичний “поділ світу”, злам віри і миру, “гібридна війна” (міжнародно-терористична) Москви проти як Західного, та і Східного світу стали викликами, що остаточно вивели Альянс зі стану летаргії.

Проте чи “прокинулась” Організація Північноатлантичного договору такою, якою була “задрімала”? Не зовсім… Альянс часів “Холодної війни” вирізнявся безумовною солідарністю. Нікому й на думку не спадало ставити під сумнів 5 Статтю Північноатлантичного Договору, згідно з якою напад на одну з держав НАТО прирівнювався до нападу на всіх і передбачав колективну оборонну відповідь. Щонайменші сумніви щодо дієздатності цієї норми ставили під сумнів не лише безпеку членів Альянсу, але й виживання вільного людства загалом, адже лише перспектива колективної відповіді стримувала комуністичну Росію від прямої агресії щодо країн Заходу. Нині ж у правовій невідворотності й політичній однозначності в дії 5 Статті сумніваються… Сумніви шириться не тільки серед політикуму, а й серед громадськості. Опитування громадської думки свідчать, скажімо, що більшість німців не готові проявити солідарність із партнерами по Альянсу і захищати їх в умовах війни. Сумніви є і щодо готовності США стати пліч-о-пліч з партнерами по НАТО у випадку такої необхідності, адже на цьогорічному травневому міні-саміті Альянсу в Брюсселі новий господар Білого дому Дональд Трамп так і не підтвердив відданість 5 Статті Договору, а лишень вимагав від європейських членів НАТО збільшити видатки на оборону. Відтак, не почуваються тепер безпечно ані Балтійські держави, ані держави Вишеградської групи, ані держави Південно-Східної Європи. А Німеччина та Франція дедалі частіше говорять про необхідність формування європейської армії – хоча й незрозуміло, наскільки дієвою вона буде, чи дублюватиме свої функції з НАТО, чи матиме належне і ефективне спільне командування…

Альянс часів “Холодної війни” був альянсом Демократій і Свобод. Нині ж і цей наріжний камінь НАТО хитається під вагою авторитарних тенденцій у Туреччині, Угорщині та Польщі, “дивного” посилення крайніх правих рухів у державах ЄС тощо.

Та й зрештою, хоч СССР був небезпечним і непередбачуваним ворогом, однак, порівнянюючи з нинішньою Росією, він був незграбою, – натомість нинішня Росія є філігранною у веденні інформаційної війни, практикуванні тотального корумпування європейських та американських високопосадовців (і не тільки), застосуванні інноваційних підходів у новоявленій міжнародній терористичній війні (і її складової – “гібридної війни”), веденні війни “моральної переваги”, і все це – на основі принципу “спонукання до деградації” політико-економічного розвитку інших: не можу сам піднятися, і другому не дам, – у цьому “російська формула рівності”. Москва добре вивчила уроки “Холодної війни”, вдало підважує принципи солідарності, лібералізму і демократичності, зухвало грає на слабкості Альянсу…

Чи відшукаємо Грааль?
То ж чи правильно вчинила Верховна Рада України, покладаючись на мрію євроатлантистів щодо членства в Альянсі, нехтуючи усіма вищезгаданими ризиками? Попри все, здається, що так. І не тільки з огляду на мрії ідеалістів-євроатлантистів. Як бачимо, їхнє омріяне НАТО нині відрізняється від реального стану речей. Проте, як-не-як, ухваленням законопроекту № 6470 Київ, по-перше, продемонстрував, що й надалі намагатиметься досягти стандартів Альянсу як власних абсолютних цінностей та цілей, що залишаються історично актуальними і для США, навіть якщо Трамп спробує грати самостійну гру в безпековій сфері, і для Німеччини та Франції, навіть, якщо вони спробують будувати власну європейську армію, і, поза сумнівом, для держав Балтійсько-Чорноморської дуги, навіть, якщо їм доведеться будувати власний оборонний союз відмінний від НАТО та євроармії. По-друге, Київ показав, що ідея “фінляндизації” України відкидаються як нікчемна, а тому, цю опцію вже не так сміливо викладатимуть на переговорний стіл “доброзичливці” нашої держави. І по-третє, Україна продемонструвала відданість тій Солідарності, тій Свободі і тій Демократії, які хоч і не є такими акцентованими як раніше, однак є тими ідеалами, винятково на яких можна звести справді глобальні історичні задуми.

Сергій Герасимчук – радник Ініціативи “Think Twice UA”, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram