Приїхати в село Витачів – ніби побувати в космосі. Тут палили капища діти Перуна, ставив перший хрест Андрій Первозванний, сторожем стримів Святополчів Новгород, дивився на Дніпро й кручі Тарас Шевченко, філософствував із цапом Фабіаном Іван Миколайчук, творив Українську Духовну Республіку Олесь Бердник. Скільки кровожерних ворогів намагалися знищили Витачів і наших пращурів, а дивися ж – усі злодії стали лиш темними тінями. А русичі-українці – знову на цих віковічних горах: садять картоплю, пасуть кіз, ростять діток, моляться Богу. Живуть.

Є й інша, Небесна Україна

Не бува лихого, щоб на добре не вийшло. Справді: карантин породив запит на одноденні подорожі Україною та став ще однією нагодою роздивитися, яка ж благодатна земля нам, українцям, дарована, які безмірні скарби вона береже.

Від станції метро Видубичі в Києві до Витачева – якихось 40 хвилин їзди. І ти – в іншому вимірі: з крутих пагорбів відкривається приголомшливий вид на Дніпро-Славутич, по якому ходили козацькі чайки й до середини якого долетить не кожен птах.

При вході на гору Княжий шпиль подорожніх стрічає величний вітряк із тризубом на одній зі стін. Поруч – кілька дерев, уквітчаних стрічечками – явними ознаками звичного туристичного “загадування бажань”.

“Україна – вона не лише на Землі… Є й інша, Небесна Україна, котра дивиться в наші душі мільйонами галактик та міріадами зірок. Вона була, є і буде завжди, поза Простором і Часом. І майбутній Вітаполіс, — Місто Життя, Оселя Життя, стане початком ВЕЛИКОГО ЗОРЯНОГО МОСТУ людства” – то слова письменника, поета Олеся Бердника, який не тільки започаткував на Княжому шпилі у Витачеві Українську Духовну Республіку, що її описав у своїй “Горній Республіці” Григорій Сковорода, а й 1991 року ініціював побудову дивовижної каплички – єдиної в Україні, що увінчана давнім козацьким хрестом (семихрестям) з ескізу Тараса Шевченка.

Ідучи стежкою до каплички, кожен стріне поглядом камінь-вказівник тих місць, де стояв древньоруський град Витичів (давня назва села, що означала “витик”, “витік”). Хоча, декотрі вчені посилаються на скандинавське “віта” – вогонь.

Неподалік – інший камінь, під яким сховано “Послання у вічність” (відкрити заповідано тоді, коли людство подолає час і смерть). Трохи далі – пророцтво: “Тут буде споруджено Храм України-Матері…”

Сама ж капличка – дерев’яна та намолена. Двері – відкриті, тож її охороняє лише совість людська. Стіни всередині прикрашені іконами – домашніми, теплими, вишитими рушниками. Тут же – тексти гімну України та пісні-молитви “Боже, великий, єдиний, нам Україну храни”, короткі оповіді про те, що каплицю споруджено в пам’ять про події, які на тім місці відбулися. Зокрема про знищення монголо-татарами жителів Новгорода Святополчевого 4 червня 1223 року та з’їзд князів Руси-України 30 серпня 1110 року. Є розповідь і про саму суть Української Духовної Республіки. А також нагадування, що капличка існує виключно на пожертви прихожан.

На схилі за каплицею стримить мереживний залізний хрест, що постав там, де, за легендою, апостол Андрій Первозванний встановив перший на праукраїнських землях символ християнства. Є і невеличка лава, щоб присісти й завмерти від невимовно синьозорого простору над Дніпром.

Зійшовши з Княжого шпилю праворуч, потрапляєш у кінематографічний вимір. Ще два роки тому тут можна було бачити криту соломою хатинку-муляж, яку свого часу спорудили українські кінематографісти. Вона органічно вписалася в навколишній пейзаж і була його беззаперечною окрасою. Та, на жаль, не охоронялася й не підтримувалася в належному стані: стріха зяяла прогалинами, ніхто нею не опікувався. Відтак хатинку, як знялася у фільмі “Поводир”, таки спалили: кажуть, буцімто діти. Контраст: наскільки зачаровує велич місця – настільки й дратує ницість нинішніх гомо сапієнс.

Сучасне ж село Витачів само по собі схоже на інші села Київщини: є добротні котеджі, а є і менші хатинки, часто оточені непроглядними тинами. Місцеві оповідають, що у Витачеві гарно святкують Купайла, полюбляють поратися на городах, а сонцепоклонники часто моляться Богу Сонця Ра просто на Дніпрових схилах.

Здебільшого всі оселі – чепурні та гарні. Витачів здавна має славу “дорогого села”. Тут часто селилися відомі поети, актори, митці. Чимало “дачників” живуть і працюють у Києві. Як відомо, у Витачеві має дачу й народний артист України Анатолій Паламаренко. І хоча важко уявити, кому може спасти на думку позбутися оселі в такому чарівному місці, однак зрідка хати тут все ж таки продаються (купують переважно ділянки під забудову).

Від Вавилона до Вітаполіса

Витачів це – безмір історичних пластів і подій. Тут і мрія Олеся Бердника про Вітаполіс – серцевину Духовної України. Тут і таємнича гора Красуха з її “вогниками”, на яких дехто каже “то НЛО прилетіло”, а інші вважають гору однією із точок, через яку проходить інтенсивний енергетичний та інформаційний обмін між Землею та Всесвітом. Низка дослідників запевняє, що Красуха –одна з найпотужніших позитивних точок планети. Справді, там душа відпочиває.

У селі – багато історичних цінностей з “Переліку археологічних пам’яток культурної спадщини Київської області, занесених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, які не підлягають приватизації”. Однак, на жаль, деякі пам’ятки почали зникати з переліку. Викликають неабияку тривогу чутки про те, буцімто легендарний давньоруський сторожовий град Витичів вже приватизований невідомими. Схожа доля може спіткати й саму гору Красуху. Не забуваймо: у період змін завжди панувало беззаконня.

Можливо, мають рацію ті, хто попереджає: засмічуючи авру цих місць, перекриваючи в такий спосіб інформаційно-енергетичні канали зв’язку з Всесвітнім Розумом, ми гнівимо й відвертаємо від себе Бога.

Хай там як, а ми прийшли в цей світ і рано чи пізно підемо звідси. А Зоря Витич лагідно й ніжно світитиме людям.

Завжди є надія на відродження духовності в душі кожного з тих, хто відвідав благословенне місце – Витачів.

Майндруймо Україною!

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram