Тур до Чорнобильської зони: небезпечно чи необхідно?

Оглядове колесо у місті Прип'ять. Фото: Український інтерес

Є такі місця, де життя зупинилося. Ми цього не відчуваємо, не бачимо, але вони є. Одне з таких місць – Чорнобильська зона. Там не святкують День Незалежності, День Соборності, День Конституції. Там навіть більше не вшановують пам’ять загиблих у Другій світовій війні. Там завжди 1986-й рік… Ми знаємо про це, та не пам’ятаємо.

Тож, поки українці відзначали День Конституції, кореспондент “Українського інтересу” вирушив у зону відчуження.

10-та ранку і ми стоїмо на КПП “Дитятки”. Майже одночасно з нами підїхали байкери-іноземці та намагаються домовитись з черговим пропускного пункту. Ми чекаємо свого гіда із набором дозволів.

Пройти через КПП не так вже й легко. Планувати подорож у зону відчуження треба заздалегідь, адже узгодити поїздку необхідно з “адміністрацією” за 10 днів до запланованого дня. Це можна зробити і самостійно, але зручніше довірити подорож туроператору. Іноземці на байках цього не зробили. Сфотографувалися на фоні пропускного пункту і поїхали додому.

КПП “Дитятки”. Фото: Український інтерес

Ми ж заїжджаємо в Чорнобильську зону.

Автобус їде крізь ліси, навколо жодної живої душі, крім інших автобусів із туристами. Ми підписуємо правила поведінки під час екскурсії. Не курити, не вживати їжу та воду на відкритому повітрі, не брати “сувенірів” на пам’ять, не торкатися листя руками – все заборонено. Крім того, навіть у спеку мають бути по-максимуму закриті всі частини тіла – жодних футболок чи босоніжок.

“Встановлено, що доза радіації, яку ви отримаєте за день перебування тут, є допустимою”, – заспокоює гід.

Нашого супроводжуючого звати Володимир. Він виріс у Прип’яті і працював на станції напередодні аварії. І здається, він не планує розповідати статистичні дані чи переказувати сторінки з підручників з історії. Починаємо.

Перша зупинка – невеличке село Залісся. Побачити його з дороги майже не можливо і гід веде нас ледь видною дорогою в глибину лісу. Там кілька залишених будиночків з розбитими вікнами, старе приміщення, зведене 1959 року та схоже на сільраду чи будинок культури, і абсолютна відсутність розуміння того, що тут могли б колись жити люди. Їдемо далі.

“Говорили, що на 1986-87 роки на ліквідацію наслідків аварії було витрачено 12 річних бюджетів СРСР”, – розповідає Володимир, зазначаючи, що роботи з очищення доріг від шкідливих речовин у зоні відчуження проводяться регулярно.

Ми під’їжджаємо до міста Чорнобиль. Тут, на диво, досить затишно і чисто. А ще вулицями міста ходять люди і їздять машини. Тобто, в місті є жителі.

Гід нам пояснює, що це не дивина і всього в Чорнобильській зоні живе кілька тисяч осіб. Серед них – люди, які працюють тут, спостерігаючи за зоною відчуження та досліджуючи радіаційну ситуацію. А ще довгостроково перебувати тут мають право старожили. Вони приїжджають на літо і вирощують овочі, але вивозити їх із зони суворо заборонено. Тут працює близько 500 міліцейських (чогось саме міліцейських, а не поліції), хоча злочинності фактично немає. Крім того, старожили мають право запросити до себе в гості до 5 осіб.

Тож у Чорнобилі заселені квартири, функціонує готель для туристів, відділення ДСНС. В центрі міста, як у радянські часи, лунає радіо з останніми новинами, щоправда, радіо українське та озвучує українські новини.

Там же у скверику розміщені символічні таблички з написами міст та сіл, які довелося відселити з 30-кілометрової зони. Всього їх 96. У місті функціонує церква, де проходять служби. Вона відкрита для всіх.

Їдучи недекомунізованими вуличками Чорнобиля, читаємо радянські назви вулиць та натрапляємо на радянського… Леніна. Хто знає, можливо, що це останній пам’ятник Леніну в країні. Всього у зоні відчуження є ще близько 30 пам’ятників, за якими доглядає персонал.

Вся територія відчуження поділена на дві частини: 30-ти та 10-ти кілометрові зони. У 10-ти кілометровій розміщені Чорнобильська АЕС та місто Прип’ять. Там жити ніхто не може. На в’їзді на цю територію зони відчуження стоїть ще один КПП.

Знову їдемо дорогою, вздовж якої ростуть мальовничі ліси, з яких не вибігають двоголові олені (як це часто показують у містичних фільмах про Чорнобиль). В одному з цих лісів, виявляється, було село Копачі. Його знесли повністю, “під нуль”, після аварії. Місця, де воно було, неозброєним оком не впізнаєш. На узбіччі залишився всього лише один дитсадок, де стоять самотні ліжка та лежать забуті ляльки.

В 10-кілометровій зоні ми починаємо задумуватися щодо радіації, наскільки безпечним є перебування тут. Допустимою нормою радіаційного фону є 30 мікрорентген за годину. Володимир всю поїздку тримає у руках дозиметр. Зараз він показує у автобусі 16 мікрорентген.

“Пропоную вийти з машини та виміряти радіацію на деревах та узбіччях”, – говорить екскурсовод.

Оскільки асфальт постійно очищався, то там ходити безпечно. На узбіччі біля стовбура старого дерева дозимент показує 700 мікрорентген. Висновок: ходити по траві, обіймати дерева та наступати на мох дещо небажано.

Дорогою до ЧАЕС звертаємо зі шляху. Гід розповідає, що ми їдемо до секретного радянського військового об’єкту, де розміщена Загоризонтна радіолокаційна станція Дуга. Її призначення – раннє виявлення запусків міжконтинентальних балістичних ракет, а про місце її розташування знали лише військові. Напроти повороту до Дуги була зупинка “Піонерський табір”. Тому ніхто навіть подумати не міг, що піонерів там і близько нема.

“Екскурсії до Загоризонтної радіолокаційної станції дозволили лише три роки тому. Тоді нарешті зрозуміли, що оберігати радянські секрети немає сенсу”, – розповідає гід.

Тут, окрім станції, розміщене солдатське поселення. Покинуті будівлі, серед яких їдальня та кілька складів, а на трубі дорогою до станції написано фарбою “ДМБ-1983 рік”. Хоча важко уявити, що раніше там було життя.

І ось ми вже під’їжджаємо до станції. Гід показує нам п’ятий та шостий недобудовані блоки, а прямо по курсу – сумнозвісний четвертий. Сьогодні він надзвичайно красивий, “одягнутий” у новенький саркофаг, і спершу навіть уявити неможливо, що саме тут залишили своє життя та здоров’я тисячі людей. А тепер ми їздимо сюди в один з найбільш цікавіших та екстремальних турів в Україні як туристи.

“Ми з друзями, з якими працювали на станції, час від часу збираємося і обговорюємо можливі версії аварії. Ми нарахували близько 200 таких версій. В той час як офіційно їх є 20”, – говорить Володимир.

Далі прямуємо до найбільш моторошного місця в усій зоні відчуження. Остання локація – Прип’ять. Нове місто, яке повністю евакуювали наступного дня після катастрофи.
Тут знову розміщений контрольно-пропускний пункт, а саме місто огороджене колючим дротом. Ніхто самовільно не заїде до міста і не покине його. Гід пропонує прогулятися містом пішки.

Спочатку ти не розумієш, де ті містичні пейзажі та розбиті будинки. Придивившись уважніше, будинки все-таки можна побачити крізь розпущені яскраво-зелені дерева. Аномалій, щоправда, зовсім нема.

Ми гуляємо містом, де колись жили близько 50 тис жителів та навіть не підозрювали про можливу катастрофу.

“1 квітня 1986 року нам сказали, що можливість аварії на ЧАЕС 0,001%”, – ділиться спогадами гід, який жив тоді в місті та знає тут кожну вуличку.

Звичайно, ми йдемо до міського парку відпочинку, де знаходиться візитівка міста – оглядове колесо. Щоправда воно не працювало жодного дня. Як і парк. Його мали відкрити 1 травня 1986 року.

В парку бачимо залізні білборди з пропагандою Радянського Союзу, тут розміщені атракціони та все готове для відпочинку. Однак тут завжди тепер буде 26 квітня 1986 року.

Гуляючи містом ми зайшли до школи. Там самотні класи, де понад 30 років не проводять заняття, там радянські підручники та розкидані протигази. І ніби коридорами цієї розбитої школи ніколи не бігали діти.

Ходимо вулицями, насолоджуємося свіжим повітрям за Києвом та не можемо уявити, що колись у цих закинутих будинках жили родини, в кожної з якої були свої турботи та радості.

Володимир розповідає, що після евакуації говорили про можливе повернення до Прип’яті через кілька років. Щоправда людей попередили, що місто було б в такому разі з бетону та скла. Та така перспектива нікому не сподобалася. А місто згодом розікрали та розвезли вражені радіацією речі в різні куточки України.

І ось ми вже залишаємо зону. Cпочатку КПП в 10-кілометровій зоні, потім – в 30-кілометровій. Просто так тебе зона не випустить і ти маєш пройти контроль на враженість одягу радіацією. Кожний з нас стає в спеціальну рамку (схоже на проходження флюорографії) і датчики показують “чисто”.

Гід говорить, максимум, що могло б трапитись, це забруднення одягу, якщо б хтось з нас захотів посидіти на траві чи прилягти на ліжечку в одному із залишених будинків. Тоді б довелося залишити кофту чи кросівки в зоні назавжди.

Ми проїхали обидва пости, подякували Володимиру та відправилися до Києва, менш забрудненого та безпечнішого, на нашу думку.

Чи потрібно взагалі їхати до Чорнобильської зони? Вважаю, що так. Щоб побачити, щоб зрозуміти, щоб пам’ятати.

Інна Собора, “Український інтерес”