Трутень. Вони разом вже багато років, значну частину з яких жінка на двох-трьох роботах, а чоловік з пультом від телевізора в руках на кріслі, де від його ліктів постиралися бильця.

– Нащо він тобі такий? – колись запитували (вже й перестали) подруги.

– А що без мужа хіба краще? Він спокійний, не б’є… Така моя доля.

Спокійний. А чого йому нервувати? Дах над головою є. Щоб отримати квартиру ще в ті часи, дружина змінила професію вчителя на двірника. І кілька років кружляла з тою мітлою в одному з київських двориків, аж гай шумів. Їсти завжди під самого носа піднесуть, не знає, як той холодильник і відкривається. Що-що, а шкарпетки, труси й майки купуються тією ж дружиною йому вчасно – не голий і не босий. А те, що вона у свої п’ятдесят має вигляд семидесятилітньої, то йому за телевізором не видно.

Тепер модно називати таких чоловіків альфонсами, але йому це слово геть не підходить. Ні, він не альфонс. Звичайнісінький трутень.

До речі, трутні, якщо коротко, – чоловічі особини в сім’ї медоносних бджіл. Вони – невід’ємна частина бджолиної родини, без якої вона не може розмножуватись. Ніяких робіт у вулику не виконують, бо не пристосовані для цього. Здатності до збирання корму в них теж нема. Рою вони потрібні тільки для спарювання з молодими неплідними матками.

Свою місію, цей чоловік, трутень виконав. У родини є син. Змалку було миле, непосидюче дитинча, якому бідолашна жінка віддавала всю свою любов. Тепер хлопець підріс і більше часу проводить на сусідньому з батьковим кріслі.

Знайомі чоловіка неодноразово влаштовували його на роботу. Але на довго того ніде не вистачало. То керівник негідник, то зарплата мала, то колектив – одні ідіоти. Вдома воно таки краще, спокійніше, ситніше й тепліше.

Одного разу тільки сполошився бідолаха, коли дружина взимку, працюючи на базарі, так застудилася, що потрапила в лікарню. Шукав телефони старих друзів, кумів, родичів, телефонував, просив про допомогу. І хтось, дійсно, відгукнувся та допоміг, але не йому, а безпосередньо жінці, щоб якось повернути її до життя. Бо ж людина хороша, і багатьом свого часу теж допомагала.

Як тільки вийшла з лікарні – знову на базар, бо ж треба було відробляти витрачені на лікування гроші. Відтак хвороба дала ускладнення – перестала чути на ліве вухо.

Від покійних батьків їй дісталася хата в селі. На вихідні їздить сама. Город. Без нього ніяк. Що продасть, що самі за зиму з’їдять. Пре ті торби, вигинається. Чоловік у село не ногою. А син час від часу приїздить, але на сусідські зауваження (люди в селі мовчати не вміють) спокійно відповідає, що “дача – это место, где не работают, а отдыхают”.Та й відпочиває собі спокійнісінько з мобілкою на гамаку між двома старими грушами, коли мати збирає поруч груші, щоб зварити улюбленій дитині компот.

Можна, звісно ж, не чіпати цю родину. Живуть собі, та й живуть. Всіх все влаштовує. Але коли бачиш цю маленьку, худорляву, немічну жінку – така туга бере.

Чи самі ми обираємо свою долю чи вже народжуємося з певною кармою, яку маємо пронести/вистраждати через всеньке життя? Чомусь, як порівняння, інша жінка, яка лишила схожого лежня після чотирьох років спільного існування. Забрала двох маленьких діток і, грюкнувши дверима, пішла в нікуди. Довго була сама. А потім познайомилася з батьком нареченого своєї старшої доньки. У дітей не склалося. А от батьків вони поєднали. Живуть тепер всі дружною, щасливою родиною. У свої 55 – ця жінка квітне ружою. У неї на вустах завжди усмішка. Так усміхаються тільки щасливі люди. То, може, й не варто завжди коритися долі?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram