Пресслужба Київради повідомила, що місто Київ розпочало реновацію застарілого житлового фонду Лісового масиву. Мешканців аварійних будинків мікрорайону переселять у нове сучасне житло. Таке рішення вже затвердила Київська міська рада. Далі з повідомлення з’ясовується, що пілотним став будинок по вулиці Мілютенка, 23-А.

Ця адреса кілька років не сходить зі сторінок ЗМІ та телевізійних екранів. І я б не поспішав радіти. Перед виборами озвучуються й не такі дива.

Три роки тому, у липні 2017-го Київрада дала добро процесу реновації кварталу старої забудови на Лісовому масиві, затвердивши детальний план території у межах вулиць Мілютенка, Шолом-Алейхема, Братиславської і Лісового проспекту. Це сталося попри те, що частина місцевого населення виступала проти реконструкції кварталу, особливо не вдумуючись, що все це означає.

Читайте також: Брехня і правда про відселення мешканців і знесення хрущовок

Але цього разу міська влада проявила гідну завзятість, бо справді необхідно відселяти людей з одного небезпечного для здоров’я будинку на вулиці Мілютенка, 23-А, стіни якого вражені 39 патогенними грибками, 7 з яких викликають онкозахворювання, гепатит і туберкульоз, а рівень токсинів у повітрі перевищує норму в 13 разів. До того ж, будинок руйнується. Його треба зносити. Жителів запропонували переселити в більші за площею квартири в стартовий будинок, який заплановано побудувати на вільній ділянці. У будівлі передбачені приміщення для підприємств торгівлі та побутового обслуговування, а також багаторівневий паркінг на 299 машин.

Однак виявилися стійкі мешканці навіть у самому цьому будинку, де люди хворіють і помирають частіше, ніж в інших: вони ні за що не погоджуються полишати свої непридатні для життя квартири. Декотрі, які мешкають на першому поверсі, самовільно подобудовували собі кімнати, а отже, внаслідок переселення вони їх втратять. Інші з якихось принципів не хочуть зрушувати з місця. Найстарші пенсіонери воліють померти там, де прожили життя. Решта їх умовляє і навіть погрожує.

Поки мешканці сваритимуться між собою, велике переселення відбудеться не раніше, ніж ухвалення проєкту Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду”, кількарічна розробка якого Міністерством розвитку громад та територій України завершена, а наразі триває процедура громадських слухань.

Найбільші суперечки точилися навколо концептуальних питань, які необхідно прописати в документі: які саме преференції повинні отримувати мешканці застарілих будинків – у вигляді збільшення житлової площі чи грошової компенсації, в тому ж районі видавати нові квартири чи можна в іншому, повинні вони бути відремонтовані чи не обов’язково. А найголовніше – скільки мешканців будинку має дати згоду на проведення реконструкції.

Мінрегіон провів опитування, з якого випливає, що більшість респондентів, за винятком 14%, які схвалюють норму про 100-відсоткову згоду на реконструкцію від усіх мешканців, усвідомлюють її згубність. Майже половина вважає, що для початку реконструкції вистачило б згоди й не більш як 50% мешканців.

Менше підтримали цифру 75%, але саме на цій цифрі зупинилися розробники нового законопроєкту: “Рішення вважається прийнятим зборами співвласників, якщо за нього проголосували власники квартир і нежитлових приміщень, площа яких разом перевищує 75 відсотків загальної площі всіх квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку”. Зауважу, що до остаточного голосування у Верховній Раді цю цифру може бути змінено, але очевидно, що про 100% згодних уже не йтиметься.

Натомість мене насторожує інша норма законопроєкту: “Адміністрації (міські, районні, обласні) відповідно до своєї компетенції ініціюють розробку державних цільових програм, розробляють і проводять громадське обговорення концепції програми…”

Уявляю, який галас можуть здійняти незгодні мешканці кількох десятків будинків, що підпадають під реконструкцію, на такому обговоренні. Громадські слухання в таких випадках, де диктувати має не демократія, а професійні знання, призведуть до того, що будь-які спроби реновації захлинуться.

Ось як у Європі

Згоду на відселення дають 50-70% мешканців. А з рештою, буває, діють жорстко. Примусове відселення там – звичайна річ.

Перед Олімпіадою-1992 у Барселоні відселили тисячі людей через реалізацію програми перетворення прибережної частини міста. Їм купили рівноцінні квартири на вторинному ринку в самій Барселоні або в інших містах, а тим, у кого це було не єдине житло, компенсували доволі скромними грошима.

Житло громадян, які відмовилися відселятися, після попереджень зрівняли із землею разом з меблями й іншими пожитками. У тій же Барселоні у 2004 році більше ніж тисяча людей відмовилися залишати призначений до знесення будинок, і “виселенням” займався місцеві спецпризначенці. П’ять років тому в цьому ж місті мерія розпорядилася знести будівлі, що заважають будівництву кам’яних сходів перед входом до храму Святого Сімейства. Цього разу місто навіть не фінансувало відселення, лише попросивши церкву надати людям житло десь неподалік.

Що стосується мінрегіонівського проєкту, то після того як надійдуть зауваження та пропозиції на громадських слуханнях, він доопрацьовуватиметься, аж поки не потрапить до парламенту. У законопроєктів не лише довгий шлях до Верховної Ради, але найчастіше ще довший – у ній самій, буває, й кілька років.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram