“Несе Галя воду, коромисло гнеться, а за нею “Вофка”, як барвінок, в’ється”. Такий собі веселий дружній переспів з відомої української пісні виник у моїй уяві після чергової зустрічі з родиною майстрів декоративно-прикладного мистецтва Галиною Дюговською та Володимиром Балибердіним. Я навіть готова посперечатися з класиком щодо того, що “усі щасливі сім’ї щасливі однаково”. Як не буває двох однакових листочків на одному дереві, так немає і двох удатних родин, які б копійовано будували взаємини та торували схожі шляхи до щастя.

Їх навіть важко уявити одне без одного. Галина і Володимир усюди разом: у веселкових мистецьких злетах і в буденному одноманітті.

Творча майстерня – як Ноїв ковчег

Вартісні дарунки Україні й цьому світові принесло це подружжя. Насамперед трьох синів – Олександра, Ігоря й Aндрія. A ще – безліч оригінальних ювелірних і декоративно-прикладних творінь із тієї категорії, які краще хоч раз побачити.

Володимир Белибердін народився 22 вересня 1954 року на Вінниччині. Ювелір, працює 40 років у галузі декоративно-ужиткового мистецтва. Твори зберігаються в Музеї історичних коштовностей та приватних колекція по всьому світу. Член Національної спілки художників України та Спілки дизайнерів України. Лавреат премії імені Катерини Білокур. Організатор, куратор та учасник численних виставок, пленерів, мистецьких акцій в Україні й за кордоном.

Художник створює як унікальні прикраси з різьбленим орнаментом по перламутру, кістці та бивнях, так і дизайнерські речі. До всього займається ще й лозоплетінням.

Галина Дюговська народилася 28 жовтня 1962 року в Києві. Членкиня Спілки дизайнерів України, Спілки художників України та Спілки журналістів. Працює в галузі декоративно-прикладного мистецтва. Лавреатка премії імени Катерини Білокур, кураторка й організаторка мистецьких проєктів. Членкиня оргкомітету Всеукраїнського проєкту “Сучасне мистецтво вогню України” (кераміка, скло, метал), організаторка артпроєкту “Міні-сад, як артоб’єкт”.Влаштовує виставки та майстер-класи по всій Україні. Вона – бажаний гість міжнародних пленерів та експозицій.

Давня спільна творча майстерня подружжя Балибердіна і Дюговської неподалік Бессарабки була схожа на Ноїв ковчег, де творилися мистецькі дива, і куди любили приходити друзі, знайомі й незнайомі. Адже там існував інший світ – геть не такий, як за вікном, – крилатий, чарівний, облюблений, світлодайний.

Багато років цю творчу родину намагалися виселити, щоб мати зиск із тих комірчин у середмісті Києва. І минулоріч, на превеликий жаль і ганьбу для влади, у митців таки відібрали їхню “намолену” майстерню, їхній творчий храм.

Так, в іншому приміщенні вони теж створили “космос”. Але вирвана частка мистецького серця кровить досі.

Всесвіт Берегині

У Галини любов до ниток, прядива – генетична. Від прабабусь. Її роботи – це об’ємна філософія українського прабуття. Уже самі матеріали – нитки з льону, дерева-верболози – теплі, податливі, “приручені” колись нашими пращурами в хатах із глиняною долівкою, солом’яним дахом і запахом м’яти-чебрецю.

Поєднання часом вельми несподівані, ніким доти не випробувані. І кольори також – то пастель, то вибуховий червоний. Символізм, українська філософія буття, жіночність – ось, напевне, три основні характерні риси Галининих робіт. Утім, її твори ні з чим не зрівняти, бо в кожному – всесвіт Берегині. І все це – родом з дитинства.

– Вишиванка, вишивка – частина всього мого життя. З дитинства, – зізнається Галина. – Бабусині рушники на образах. Вишиті – до стелі – високі подушки. Старенькі, благенькі, але випрані тільки власноруч водою з криниці, підсинені й накрохмалені, досі в моїй пам’яті і душі… Коли я приїжджала з міста в гості до бабусі, ця краса завжди вражала.

Вишиванки носила ще з юності, коли моди особливої не існувало. Тоді можна було купити в художніх салонах гарні сорочки. Адже машинної вишивки було мало, здебільшого – ручна робота. Щось і сама вишивала та мережила.

Сорочки маю різні, хоч не так і багато. Є старовинні й сучасні. Є куповані, а є і подаровані. Кожна з історією і кожна для мене дорога. Найдорожчі ті, що від мами.

Стоїш отак перед творчим всесвітом Галини і вгадуєш: оце сонце, оце всевидюще око, оце троє її діток, оце хрест, оце яйце-писанка, і все – в одній композиції, переплетене міцно й чітко – ниточка до ниточки.

Експерти дійшли висновку, що Галина Дюговська відроджує у сучасному декоративно-прикладному мистецтві давню українську ляльку-мотанку. А ще творить шедевральні скульптури з лози. A йшла майстриня до відкриттів усе життя, шукаючи десь у глибинах власної підсвідомости оту єдину стежку до свого творчого Я.

Скільки ниточка не в’ється (кожен витвір потребує часу), а певна таємниця, ба навіть загадка, завжди виходить із рук Галини. Композиція “Місячний сон”, об’ємно-просторовий твір “Крила”, серія дивовижних рибок (“Карамелька”, “Сакральна”), “Нитяна мадонна”, “Житня Берегиня”, “Слов’янська Берегиня”, “Ніжна Берегиня”, “Осяяна”, “Різдвяна зірка”, “Веснянка”, “Свято”, “Народження зірок”, “Обійми”, “Дорога до неба”… Усього й не перелічити.

Проте дітей своїх Галина Дюговська не силувала ходити протореними стежками: мовляв, нехай обирають своє. Ігор та Aндрій обрали музику.

“Дуже часто жінки звикають до моїх прикрас і носять їх усе життя”

Чоловік, друг, порадник і “співтворець” Галини Володимир Балибердін (у побуті – просто Володя) при вході до тієї першої спільної майстерні біля Бессарабки був викарбував із каменю кумедне слово “Вофка”, яке, втім, чітко вказує на могутнє чоловіче плече поруч із цілісною, плинно-гармонійною, ніби ріка, дружиною. Він – на “ти” з камінням, металами, деревом. Витвори рук своїх і душі з любов’ю демонструє гостям своїх творчих ковчегів, часто відкриваючи приховану красу, здавалося б, у звичайному камінні, шукаючи та знаходячи дзвінкий, довжелезний у звучанні голос власноруч змайстрованого металевого дзвону, вдихаючи тепло у податливе срібло.

Володина мати пішла з життя, коли йому виповнилось дев’ять років. Відтоді сестри почергово ставали мамами й виховательками. Утім, Балибердін – із тієї категорії людей, котрі “роблять себе самі”. До ювелірного мистецтва йшов від захоплення чеканкою. Спершу вчився у математичній школі й жодного уявлення про мистецтво не мав. У 15 років уже працював на заводі. Ось там життя й привело Володимира до “народних промислів”. Уже самим бажанням чогось досягти людина формує своє оточення. Тож невдовзі почав працювати з художником Юрієм Мануйловичем і за п’ять років стажування у майстра сам набув неабиякої майстерности. Об’їхав усі кращі музеї тоді ще Ленінграда, Києва, Москви.

– Коли я починав “вплітати” український орнамент до ювелірних виробів, з’явилося прагнення закарбувати особливості різних регіонів України, а то й сіл, – ділиться спогадами Володимир. – A фахівців у цій справі – всього троє на весь колишній Союз. З-поміж унікумів і киянин – Іван Макарович Гончар. Отже, років 30 тому ми з Галиною прийшли до Гончара, як мовиться, просто з вулиці, без попереднього знайомства чи рекомендації. Перед тим нас попереджали: не ходіть, за ним цілодобово слідкує КДБ, “автоматом” потрапите під ковпак…

– Однак я надягла свою улюблену вишиту сорочку, – продовжує спільні спогади Галина, – яку, до речі, сама вишивала (знак хотілося йому подати, що це – “свої”), і ми прийшли до оселі митця. Відкрив двері сам. Ми розповіли, що художники й хочемо проконсультуватися щодо українського орнаменту. Гончар попросив зачекати у мазаній хатині-майстерні у дворі: з лавками по периметру, глиняною долівкою та вишитими рушниками. Така дивовижа у центрі Києва! Хвилин за 40 Іван Макарович провів по цілісінькому музею, показав усе. відкривав скрині, альбоми. Перепитував про наші корені, з яких областей і сіл походимо. У нього з кожного українського села були зібрані орнаменти, сімейні фото, обрядові пісні, рушники – все, що складало космос українського життя. Гончар навіть знайшов вказане мною село у тих альбомах і все про нього розповів. До речі, згодом ми знову побували в музеї Гончара. Я цікавилася, де ті величезні альбоми Івана Макаровича. Відповіли, що вони не виставляються, будуть ще довго “вивчатися”. Такі закони наукової роботи.

– Тож Іван Гончар досконало проконсультував мене з української орнаменталістики, – веде далі Володимир. – Показав весь свій шлях від скульптора до національного скульптора. Та зустріч найбільше допомогла: я навіч побачив, як змінювався світогляд митця. Aдже з інституту Гончар вийшов стандартним радянським випускником, “як усі”, а за п’ять-сім років вистраждав індивідуальне творче обличчя загальнонаціонального масштабу. Це усвідомлення дало мені потужний поштовх.

Ще одна мисткиня якось запитала мене: “А де ти це зробив? Іспанець – в Іспанії, грузин 2 у Грузії, а ти – де?” Тоді я ще глибше зрозумів, що, тільки опираючись на корені свого роду, художник може сягнути вершин.

Зустріч із людиною, яка в житті чомусь навчить, Володимир Балибердін вважає великим щастям. Однак він багато осягнув і “в роботі”. Тому й цінує ці знання, що шукав їх непросто. Іноді, як сам зізнається, дітей виховував за принципом “від протилежного”: не вчися, не роби чогось, знаючи, що ті апріорі вчинять всупереч.

– Я перебрав багато мистецьких спеціальностей і прийшов до ювелірного мистецтва через чеканку, різьблення по дереву, ковку, метал, каміння, кості, все, що завгодно, – згадує свій шлях Володимир. – І добре: нині володію багатьма техніками. Тепер знаю, що невід’ємна складова мого творчого обличчя як ювеліра – український орнамент, який органічно поєднується з життєвим середовищем жінки. Він ніби сам просився до моєї ювелірної майстерні, треба було лише адаптувати. Часто я обирав для своїх робіт такі матеріали, як кістка мамонта чи перламутрова мушля. І виявлялося, що вони дуже гарно співіснують.

Упродовж років мода “прокрутилася” три чи чотири рази, а український орнамент завжди актуальний. Це – вічне. Зроблене 20-30 років тому залишається сучасним: персні, браслети, підвіски можна носити й зараз. Гадаю, мені поталанило. Мої ювелірні вироби самі за себе розкажуть, звідки вони походять, і якого роду я.

Одного разу Ніна Матвієнко відвідала нашу майстерню та приміряла кулон. Так і не змогла з ним розлучитися. Каже: “Без нього звідси не піду”.

Велике щастя, якщо ти в цьому житті комусь потрібен. Дуже часто жінки звикають до моїх прикрас і носять їх усе життя. Це мені дуже подобається.

Багато років мої творіння розходилися по всьому світові. Збився з рахунку, на скількох виставках побував.

Двоє творців. Як співіснують? Їхні світи один одного не повторюють, бо зовсім різні. Та в дивний спосіб переплітаються, взаємодоповнюються, щоб дарувати радість і світло кожному, хто доторкнеться тих світлих струн серцем.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram