Колись Лариса Ніцой вразила мене твердженням, що українці як нація порушують другу заповідь Христа: люби ближнього свого, як самого себе. Дивно, чи не так? Письменниця звернула увагу на те, що Христос заповідав полюбити спочатку себе, а потім полюбити іншого, так само, як себе, однак українці люблять ближнього свого з іншої нації не як самого себе, а більше за себе самого. Українці люблять самі себе менше, аніж представників інших етносів.

Постколоніяльне минуле не відпускає українців зі своїх лабет. Одним із проявів цього стала невичерпна сором’язливість українців щодо власної етнічної самоідентифікації. Три революції виправили ситуацію: українці нарешті призвичаїлися співати національний славень і не опускати очі при згадуванні свого етнічного походження.

Добре, а що робила ці перші 15 років після здобуття державного суверенітету 16 липня 1990 року влада України? А чого не робила, а слід було робити?

По-перше, влада спричинила те, що інтернаціональне поняття “народ України” від Декларації про державний суверенітет 1990 року і дотепер домінує над поняттям етнічним – “український народ”. У 1991 році Верховна Рада УРСР прийняла Акт про державну незалежність, де Україна всупереч логіки так і не стала спадкоємицею Української народної республіки – держави, окупованої російськими агресорами. Натомість в документі зазначалися “тисячолітні традиції державотворення”. А це не суперечить логіці росіян, бо їх, ці традиції, можна трактувати як спільні з росіянами або іншими націями. Хіба це не так? Про російську окупацію України 1920-1991 років досі на офіційному рівні нікому не повідомлено: ані українським громадянам, ані світовому співтовариству. То й виходить, що творили СССР чи російську імперію ми разом?

По-друге, на догоду “старшому російському братові” українська влада продовжувала розмивати етнічне відродження українців тезами про “братні слов’янські народи”, “спільну історичну колиску” тощо. Так би мовити, в дусі толерантності та братерської любові. Замість того, щоб чітко позначити генезу власної української історії і скласти власне бачення історії московсько-російських сусідів, а не переказувати їхні міти й легенди.

По-третє, українські етнічні ознаки усіляко компрометувалися. За російсько-радянською інерцією висміювалася мова, українські герої залишалися в статусі бандитів або антирадянських “елементів”. Маскуючись міжнаціональною толерантністю, у незалежній Україні й надалі заохочувалося зверхнє ставлення до української культури як шароварної, і возвеличувалася культура та язик сусідів-росіян.

По-четверте, колишня партноменклатура на чолі з президентами Кравчуком і Кучмою вкупі з п’ятою колоною заблокували декомунізацію та деколонізацію українського суспільства. Знову ж таки під прикриттям закликів до толерантного ставлення до героїв-чекістів, енкаведистів, імператорів, генсеків як плід спільної історії. Годі й казати, що ця спільна історія починалася не в українському Трипіллі чи історії геродотової Скитії, а в часи варяга Рюрика та київського вигнанця Юрія Довгорукого та базувалася цілковито на мітах, створених німецькими істориками замість знищеної справжньої історії нашого народу.

Так влада й увесь панівний клас гальмували процес етнічного самоусвідомлення українців. Натомість в 90-ті роки владою штучно зрощувалася мутація, яка віднедавна отримала власну назву – “російськомовний патріот України”.

Отже, толерантність до російськомовного “совка” без наполегливої і системної роботи влади над українізацією населення колишньої УССР протягом 90-х років породила не покоління патріотів, як мріялося тоді, а покоління російськомовного неосовка. Сьогодні це покоління вже представлено у владі. Воно більш-менш толерантно ставиться до української мови й культури, але не вважає їх своїми рідними. Для них – це скоріше атрибути незалежної держави, які відокремлюють громадян України від братнього російського народу (в цьому разі братній саме без лапок). Сусідній російський народ обрав собі не демократичний, а авторитарний шлях розвитку, який є неприйнятним для цього покоління українських громадян – нащадків російських переселенців і російськомовних нащадків етнічних українців досі ненавчених любити все українське і пишатися ним.

Якими є наслідки такої ситуації сьогодні?

По-перше, це недостатній опір “народу України” у війні з Російською Федерацією. Частина нашого суспільства досі не сприймає війну як таку, де українці воюють проти агресивних окупантів-росіян. До того ж, не лише тих, що “за порєбріком”, а й переселенців з РСФСР часів радянської окупації України. Яка така окупація? Який там геноцид? Яке таке зросійщення? От, частина українців і називають своїх ворогів ким і чим завгодно – ватниками, сєпарами, аби лише не росіянами.

По-друге, наслідком нерозвиненої етнічної самосвідомості є злидні, економічна стагнація та масштабна корупція. Україну продовжують вести у фарватері російської фінансово-економічної політики. Законопроєкти ВРУ значною мірою мавпують аналогічні в Держдумі РФ. Про російські банки в Україні, НПЗ, що не працюють, заморожений власний видобуток газу та нафти відомо всім. Але російська присутність або домінація вже сприймаються як належне. Така собі економічна толерантність.

По-третє, під виглядом ліберальної багатомовності суспільству нав’язується російська одномовність. Жодні квоти на українське мовлення не врятують від браку українськомовних акторів кіна, яких не треба дублювати через їхній жахливий російський акцент. Унікальною у світі стала практика мовної шизофренії в студіях і програмах українських телеканалів, коли одночасно й поруч використовується не лише українська мова, а й російський язик.

По-четверте, через свою пригнобленість і затурканість педагоги (за винятком декількох особливо стурбованих) не можуть донести суспільству що саме відбувається сьогодні зі школярами. Дитячі групи в соцмережах переповнені російським матюччям. У них наполегливо проповідується московський наратив щодо всього українського. Мовна шизофренія дорослих трансформується в дітях у сприйняття всього українського не як природного, а як штучного, державного, примусового та чужого.

По-п’яте, не все так трагічно. Агресивне зросійщення викликає наростання агресивної української відсічі. Українці поступово усвідомлюють, що захистити своїх дітей від російських бомб, куль, матюччя й агресивних поведінкових стандартів сусідів можна лише замінивши їх на українські стандарти. Потроху, але зростає число етнічних росіян та рускоязиких українців, які намагаються прищепити своїм дітям норми та правила українського світу. Але їм бракує підтримки з боку влади. Відомо, що жоден президент не приходив до влади на програмі відстоювання прав і свобод українців. Усі без винятку ставали президентами, експлуатуючи постколоніяльні штампи й стандарти “совка”, а не світоглядні позиції українського світу. Кравчук, Кучма, Янукович і Порошенко писали про це у своїх передвиборчих програмах відверто. Ющенко сором’язливо ховався за терміном “народ України”. А Зеленський звертався до якоїсь безликої “нації”, де “всі ми українці”. Згодом, правда, усі президенти окрім Януковича перетворювалися на патріотів або маскувалися під них.

Війна з “братнім” російським народом, недружні дії інших сусідів України загострили й активізували процес національної самоідентифікації населення України. Він охоплює все суспільство, хоча й проявляється по-різному. Так, одна частина панівного класу та громадян, чия позиція раніше не було чітко заточена на українство, почала рухатися в бік українських цінностей, стандартів і моделей поведінки. Тобто, по факту, у бік української етнічної самоідентифікації.

Читайте також: “Другий фронт” Угорщини: у геополітиці поважають тільки сильних

Інша частина застрягла в совковому болоті. Це не лише етнічні росіяни, які перебувають в полоні мітів про спільні історичні корені українців та росіян, ковбасу за 2,20, про “велікій і магучій” язик. Є серед цієї частини й чимало українців, яким треба просто повертати історичну пам’ять і частково традиції. Усі ці люди потребують чарівного пенделю у подобі системної і послідовної державної політики перетворення зросійщених українців, російських переселенців і їхніх нащадків на єдиний український народ, українську новітню націю, яка живе в українському світі, а не в руском мірє. Тут якнайкраще зможе проявитися одвічна українська толерантність і терплячість. Але спрацює вона лише в поєднанні з прийняттям і виконанням державної програми утвердження української мови, деколонізації науки, культури, суспільного й економічного життя.

Є ще частина громадян України, які намагаються будувати на нашій землі таку собі південно-західну Росію – ліберальну та вільну від автократичних замашок Путіна і Ко. Вони навіть готові дозволити нам, українцям, співіснувати з ними за їхніми російським правилами “многонаціональної” країни. Можуть і назву країни зберегти. Іноді вони називають себе космополітами. Але здебільшого це робиться для прикриття небажання переходити з російських рейок на українські. У цьому середовищі народжуються або підхоплюються московські тези про те, що розколює суспільство не язик, а “ета ваша мова”, що головне – це економіка, а “всякая там” декомунізація з деколонізацією, чи то національне відродження лише шкодять економічним перетворенням. Вони виступають проти корупції, за демократію, навіть готові воювати проти Путіна. Цих людей не слід вважати втраченими для української справи. Вони потребують нових знань і аргументів на користь українства. Це важкий виклик і для влади, і для української еліти.

Ну, і залишається частина суворих проросійських совків, яким хоч каміння з неба, а дай померти в Росії-матушкє. Ясна річ, ця їхня родіна-мать обов’язково повинна прийти на нашу українську землю і не тільки на Донбас і Крим, а й далі – туди де потоптався імперський російський чобіт або лапті. Вони щиро вірять у богообраність влади та російського народу, ходять до московської церкви. Тут, як то кажуть, безнадьога. Щодо таких громадян існує лише один аргумент – державна воля і закон. І жодної толерантності.

Опинившись перед вибором ідентичності, громадянин будь-якої постколоніяльної країни (цим шляхом пройшли наші европейські сусіди Румунія, Чехія, Польща, країни Балкан і Балтії) стає перед вибором: якою мовою він творитиме своє подальше життя у новопосталій державі, як і в якому світі виховуватиме своїх дітей – старому колоніяльному чи новому, державницькому. Влада та панівний клас України досі не заморочуються цими “дрібницями” й торують шлях на принципах “какаяразніца” яким язиком розмовляти, які пісні слухати, які книги читати та фільми дивитися. Для них і досі визначальним чинником залишаються бабло й смаки пострадянського совка. Усе підпорядковано політичній доцільності й електоральним уподобанням. Декому з влади та бізнесу не лишають вибору старі контакти зі спецслужбами колишньої російської метрополії.

Але війна і криза наочно демонструють, що так довго тривати не може. Або Україна буде українською, або перетвориться на ліберальний російський проєкт, таке собі малоросійське “підбрюшшя” великої Росії.

***

Уже наперед відчуваю обурення частини читачів. Причім, одні критикуватимуть автора за надмірну толерантність, нечувану ні для Чехословаччини часів Масарика чи Польщі Пілсудського, ні для ліберальної Франції Шарля де Голля чи Макрона. Протилежні критики закидатимуть автору надмірну радикальність і нетолерантність до носіїв російської мови й ідентичності в Україні. Тому нагадаю назву першої частини статті: історичне тло.

У наступній частині статті ми розглянемо питання саме цієї альтернативи: українці чи росіяни. Поговоримо про ксенофобію росіян: чи є вона захисною реакцію на українізацію чи іманентно притаманна нації посталої на базових принципах рабства й покори. Проаналізуємо поведінку проросійських колаборантів із числа українців і вражаючу нездатність більшості росіян оволодіти українською мовою чи мовами інших колись підкорених народів. Адже версія про “ісконно рускую” щелепу не витримує наукової критики.

Далі ми також розкладемо на приклади концепцію великого Олександр Потебні про нероздільне поєднання мови та свідомості народу, про мову як не лише засіб вираження чи оформлення думки, але і “як активний чинник формування думки, вибудови, конструювання духовного світу людини”, як спосіб вираження цінностей та ідеалів. Відтак ми торкнемося теми поведінки українців і росіян: “етики духу” і “сенсорики примусу”, самоорганізації українців та ієрархії Орди. Сподіваюсь, це дозволить нам логічно прийти до висновків щодо межі, яка відділяє толерантність від зради своєї нації і держави та розібратися, де боротьба проти дискримінації українців в Україні може перерости у ксенофобію.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram