“Щось трівожне висить в повітрі. Страйк, замахи… посилена аґітація московських прибічників і росіян на Україні, арешти, арешти!” – записав Дмитро Донцов у своєму щоденнику 30 липня 1918 року.

Те літо видалося не лише тривожним, але й сповненим гарячих новин. Україну накрило хвилею тероризму. Газетярі заледве встигали штампувати шокові звістки. Було від чого втратити голову: 6 червня весь Київ здригнувся від вибухів артилерійських складів на Звіринці. Вранці 29 липня у Пущі-Водиці під Києвом невідомий зловмисник намагався вбити міністра шляхів Бориса Бутенка. Наступної ночі в Полтаві двоє невідомих застрелили екс-міністра освіти Івана Стешенка. А вже наступного дня у середмісті столиці російський терорист підірвав німецького головнокомандувача Германа фон Айхгорна і його ад’ютанта Вальтера фон Дресслера.

Хто такий Борис Бутенко?

Борис Бутенко. Фото з часопису "Око" (Київ, № 2 за 1918 рік)
Борис Бутенко. Фото з часопису “Око” (Київ, № 2 за 1918 рік)

Борис Аполлонович Бутенко народився 1872 року в українській дворянській родині, яка походила з Херсонської губернії. Закінчив Санкт-Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення. Служив на будівництві залізниць і доріг у Закавказзі і Карській області (сучасна Туреччина). Автор праць “Наводнения в низовьях реки Терека, история борьбы с ними и будущее вопроса” (Тифліс, 1903) та “Иллюстрированный путеводитель по Закавказским железным дорогам” (Тифліс, 1911). Начальник служби руху Південно-Західних залізниць з 1912-го, управляючий Подільською залізницею з 1916-го, дійсний статський радник (еквівалент генерал-майора).

Навесні 1918 року Борис Бутенко – член консервативної партії Українська Народна Громада, учасник підготовки гетьманського перевороту. За правління Павла Скоропадського з 2 травня до 14 листопада 1918-го був міністром шляхів Української Держави. На цій посаді відзначився надзвичайно бурхливою українізаторською діяльністю, заснував курси української мови для підлеглих, рішуче боровся з проявами анархії та більшовицькими впливами. Жорсткими адміністративно-силовими заходами намагався придушити масовий страйк залізничників, який охопив країну в середині липня.

З іншого боку, поінформовані особи звинувачували Бутенка в нещирості, кар’єризмі та схильності до сибаритства. Яскраве свідчення залишив генерал Борис Стеллецький: “С сигарой в зубах он любил кейфовать в спокойном кресле служебного своего кабинета, и если мало осведомленное лицо начинало задавать ему какие-либо служебные вопросы, то на его полном лице являлось такое мучительное выражение… [словно] Бутенко внезапно заболел”.

Що сталося у Пущі-Водиці?

Обставини замаху детально розкриті в документах слідства, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (фонд 2207). Близько 10-ї ранку понеділка, 29 липня 1918 року міністр виїхав з дачі на роботу. В автомобілі крім нього перебували водій Самарський, шурин Олександр Москальов і масажистка Емма Бунко. Свідчення шурина слідчі зафіксували так:

“Александр Москалев, сидевший на передней скамье, заметил злоумышленника в тот момент, когда министр крикнул шоферу: “Скорей, скорей!”. Злоумышленник гнался за автомобилем, держа в правой вытянутой руке браунинг; свидетель видел, как злоумышленник обеими руками оттянул назад затвор браунинга, выбросил гильзу и снова направил браунинг на автомобиль. Выстрела, однако, не последовало. Шофер в это время успел дать полный ход, и злоумышленник отстал. Подле угла городской линии (нині вулиця Міська, – прим. авт.) Бутенко остановил автомобиль и передал Москалеву свой револьвер. Москалев вышел из автомобиля и пробежал по городской линии до угла Пушкинской улицы (нині вулиця Квітки Цісик, – прим. авт.) в надежде встретить злоумышленника, но последнего не оказалось, и Москалев возвратился на дачу. Приметы злоумышленника Москалев описывает так же, как и предыдущие свидетели: высокого роста, лет 30, довольно длинные, торчащие темные усы, без бороды, одет в длинное непромокаемое пальто защитного цвета”.

Свідчення Емми Бунко (до речі, цікаво, що робила масажистка у міністра на дачі та в його машині?):

“Свидетельница Бунко видела злоумышленника в тот момент, когда он просунул голову под крышку автомобиля. В руке его она видела револьвер. Бутенко отшатнулся к свидетельнице со словами: “Он хочет меня убить!” – и махнул рукой на злоумышленника. Свидетельница затем, оглянувшись назад, видела через окошко автомобиля, как тот же злоумышленник гнался за автомобилем, направив на него револьвер. Чтобы спасти Бутенко, она столкнула его с сиденья в кузов автомобиля. От испуга она не разглядела ни примет злоумышленника, ни его одежды и опознать его не может”.

Слідство оперативно встановило, що організатором замаху був залізничний страйковий комітет. Він “засудив до смерті” Бутенка за те, що міністр прагнув ліквідувати страйк.

Що було далі?

На роботу того дня Бутенко все-таки потрапив. Увечері в гетьманському палаці відбулося засідання уряду, на якому прем’єр-міністр Федір Лизогуб повідомив про замах і патетично заявив: “Все старания преступников, направленные против членов правительства напрасны, потому что у пана Гетмана найдется достаточно верных сынов Украины, готовых служить родине несмотря ни на какие опасности”. Міністри підтримали його і постановили: “Приветствовать Б. А. Бутенко по случаю счастливого избавления от опасности”.

Борис Бутенко у своєму робочому кабінеті. Фото з часопису "Юг" (Київ, № 6 за 1918 рік)
Борис Бутенко у своєму робочому кабінеті. Фото з часопису “Юг” (Київ, № 6 за 1918 рік)

Підозрювану особу дуже скоро затримали. Вже 1 серпня київська газета “Відродження” повідомила: “З наказу міністра юстиції слідство в справі замаху на міністра шляхів п. Бутенка передано слідчому по важнійших справах. Затриманого в лісі невідомого чоловіка буде показано багатьом свідкам, чи хто не пізнає”. За даними професора Руслана Пирога, виконавцем замаху виявився один з військовиків добровільного залізничного полку, створеного в період Центральної Ради. Утім, у 1918-му Києвом уперто кружляли чутки, мовляв, замах інсценовано самим Бутенком – задля зміцнення свого авторитету і позицій в уряді.

На жаль, інших відомостей про загадкову історію з міністром відверто бракує. Як звали затриманого підозрюваного? Чим завершилося слідство? Чи було когось засуджено? Ці питання досі чекають на свого дослідника.

Борис Бутенко невдовзі після падіння Гетьманату виїхав до Одеси, а звідти через Стамбул емігрував до Європи. Брав активну участь у діяльності ультраконсервативного Українського національного козацького товариства під орудою Івана Полтавця-Остряниці. Донедавна вважалося, що він помер у Будапешті 1926 року. Однак історик Віталій Скальський віднайшов некролог, відповідно до якого Бутенко помер 9 грудня 1940 року і був похований на Новому кладовищі в Будапешті.

Хто такий Іван Стешенко?

Іван Стешенко. Фото з фондів ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного
Іван Стешенко. Фото з фондів ЦДКФФА України імені Г. С. Пшеничного

Іван Матвійович Стешенко народився 1873 року в Полтаві. Закінчив Полтавську класичну гімназію та історико-філологічний факультет Київського університету зі срібною медаллю. Займався викладацькою, літературною, видавничою працею. Автор поетичних, прозових, драматичних, літературознавчих творів, перекладів з латини, французької, німецької, англійської, російської мов. Був одружений з третьою донькою Михайла Старицького – Оксаною.

Іван Стешенко брав активну участь в українському громадсько-політичному житті ще з кінця XIX століття. Член української студентської громади, Української соціал-демократичної робітничої партії, Товариства українських поступовців, Історичного товариства імені Нестора-Літописця, заступник голови Українського наукового товариства, засновник і голова Товариства шкільної освіти.

1917 року Іван Стешенко – один із засновників і активний діяч Української Центральної Ради. Від червня 1917 до січня 1918 років – генеральний секретар освіти, тобто перший в історії міністр освіти України. Після відставки кабінету Володимира Винниченка і до своєї загибелі працював генеральним комісаром (інспектором) народної освіти в тому ж міністерстві.

Що сталося в Полтаві?

Влітку 1918 року Іван Стешенко взяв відпустку, аби підготуватися до професорської діяльності у новозаснованому Кам’янець-Подільському університеті. 29 липня разом із сином Ярославом він виїхав поїздом із Києва до Полтави в гості до старенької матері та сестер. Подальшу трагедію детально описав полтавський кореспондент газети “Відродження” С. Понурий (можливо, псевдонім) у випуску за 10 серпня:

“І. М. Стешенко прибув з Київа валкою коло півночі з 29 на 30 липня.

Не знайшовши візника (це річ у Полтаві звичайна) він лишив свої речі на вокзалі і разом зі своїм сином (юнак 15 літ) рушив пішки у місто.

З вокзала “Полтава-Город” до міста треба йти довгою й широкою Куракинською вулицею (нині вулиця Соборності, – прим. авт.), по середині котрої насаджено деревця, а з одного боку (яким власне й ішов він) вуличка та переулки сполучають вулицю з досить великою Павленською площею.

Коли вони наблизилися до одного з тих проулків, то звідти вискочило двоє озброєних, що гукнули “рукі вверх!”, а разом з тим розлігся вистріл.

З несподіванки син Стешенка упав в картоплю, що росте побіч тротуара, а далі розляглося ще два вистріли, і кулею поцілено І. М. над праву брів.

Кулька пройшла голову наскрізь, розтрощивши потиличну кість. Коли І. М. упав, то злодії нахилилися над ним, але не взявши нічого, втікли. Гроші, папери, револьвер, добрий золотий годинник лишилися при ньому. Коли на вистріли надбігла варта, а далі й викликані з вокзалу сином небіжчика німецькі солдати, то злочинці десь вже зникли, й затримати їх не спромоглися.

І. М. непритомного одвезено до лікарні “Богоугодного заведення”, де він не приходячи до притомности й упокоївся коло 11-ї години ранку 30 липня”.

Полтавський губернський комісар народної освіти Віктор Андрієвський, який дуже добре знав Івана Стешенка, присвятив його вбивству цілий розділ у своїх спогадах “З минулого” (Берлін, 1923). Зокрема, він переповів таку розмову зі співробітниками моргу:

“– Дуже сильний був чоловік – привезли до лічниці з кулею в голові. Везли не менше, як півгодини, бо сеж не близький світ, і ще мучився мабуть години дві, поки Богові душу віддав!

– Свідомий був?

– Де там – хібаж можна з такою тяжкою раною бути свідомим? Успів тільки промовити своє імя: “Звуся Іван Стешенко”… і стратив притомність.

– Колиж його привезли?

– Десь по першій у ночі. Ішов собі чоловік зі стації, а якийсь розбишака перестрів його на тротуарі, приставив револьвер до лоба… Раз тільки й стрілив, та знав, як і куди стріляти…

– А убійника зловлено?

– Не знаю, здається, що втік. Поки поліцію докликалися, щоб раненого перевезти!.. Хібаж Ви не знаєте, як у нас?”.

Що було далі?

Про політичний, а не кримінальний характер убивства свідчило те, що при небіжчикові залишилися всі цінні речі. Сучасники майже не мали сумнівів: таємничими вбивцями Стешенка є або більшовики, або російські націоналісти (за звичкою, їх називали “чорносотенцями”). Тому вже під час велелюдного прощання в Полтаві лунали заклики до “кривавої помсти Москвинам”.

Однак суспільний резонанс і замаху на Бутенка, і вбивства Стешенка був заглушений терактом лівих есерів проти генерал-фельдмаршала фон Айхгорна, що стався в обід 30 липня в Києві. Про цю подію ми докладно писали раніше.

Владлен Мараєв. Резонансний теракт доби Гетьманату

Можливо, через цей теракт слідчі не надто активно займалися “другорядною”, з їх точки зору, справою Стешенка. Принаймні, Віктор Андрієвський нарікав: “Крім кількох статтей памяти небіжчика в українських ґазетах майбутній історик не знайде для неї ніякого матеріялу більше… Так цілий той злочин і доси остався покритий таємничою пеленою невідомости… Слідство про убійство Айхгорна було переведено за один день німецькою владою. Злочинців зловлено і негайно покарано. Але Айхгорн був Німцем, а хіба Українець у “своїй” державі міг тоді сподіватися на оборону своїх громадянських і звичайних людських прав в такій мірі, як наші “союзники”?”.

3-го серпня труну з тілом Івана Стешенка поїздом привезли до Києва і поставили у Володимирському соборі. Наступного дня після відспівування екс-міністра поховали на Байковому кладовищі поруч із могилою Миколи Лисенка. Похорон перетворився на багатотисячну українську процесію. Зібрався весь цвіт української інтелігенції Києва – родина Грушевських, Олександр Олесь, Людмила Старицька-Черняхівська, Володимир Самійленко, Сергій Єфремов, Марія Грінченко, Дмитро Антонович, Кирило Стеценко, Олександр Мурашко та багато інших. Уряд Української Держави за пропозицією міністра освіти Миколи Василенка покрив видатки на похорон з бюджету, виділивши 5000 карбованців.

Минуло п’ять років. 20 грудня 1923-го Сергій Єфремов після розмови з полтавським діячем Костянтином Товкачем записав у щоденнику: “Дізнався од Костя Івановича страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його – Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка – не зрозуміти. Башловка сам розказував Костеві Івановичу. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?”.

Більшовицька влада навіть не приховувала своєї причетності до злочину. Нарком держбезпеки УРСР Павло Мешик у 1941 році писав: “Стешенко… убит красными войсками в 1918 году”. Комуністи “подбали” і про родину загиблого. Син Ярослав 1939 року загинув на Колимі, вдова Оксана Михайлівна у 1942-му померла в одному з концтаборів Казахстану. Вижила тільки донька Ірина.

Післямова

Родина Стешенків мешкала у Києві по вулиці Столипінській, 31, квартира 18. В історичній літературі трапляється твердження, що після трагічної загибелі екс-міністра вулицю перейменували на Івана Стешенка. Однак документального підтвердження авторові знайти не вдалося. Коли в березні 1919 року більшовицька влада перейменовувала вулицю на честь терориста Григорія Гершуні, в якості попередньої назви вказувалася саме Столипінська. У наш час це вулиця Олеся Гончара.

Певний період на честь Івана Стешенка називався провулок на Вітряних горах, але з середини 1950-х це – провулок Олександра Бестужева. Тільки зовсім нещодавно, в лютому 2016 року на мапі Києва з’явилася вулиця Сім’ї Стешенків. Знаходиться вона поблизу станції швидкісного трамвая “Сім’ї Сосніних” і раніше називалася на честь генерала Тимофія Строкача – наркома внутрішніх справ УРСР. Життя розпорядилося так, що Іван Стешенко і головний український енкаведист Тимофій Строкач поховані на Байковому цвинтарі недалеко один від одного.

Владлен Мараєв, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram