1990 рік: із-поміж тодішніх республік СРСР Литва стала першою країною, хто розпочав проторувати шлях до своєї незалежності. Того ж року відбулися вибори до Верховної Ради Литовської РСР, на яких перемогу отримали демократичні, незалежні сили. А вже в березні новий склад ВР ухвалив рішення про вихід республіки із Союзу. Кремль це обурило, тому він вирішив запровадити енергетичну та економічну блокаду Литви. На той час уже було відомо, що Москва планує й військове вторгнення.
У ніч із 8 на 9 січня 1991 року до країни зайшли радянські спецпризначенці та Псковська повітрянодесантна дивізія. 10 січня пролунав ультиматум радянського керівництва з вимогами скасувати незалежність Литви та відновити суверенітет СРСР повною мірою.
Тоді литовський народ вийшов на масовий громадський протест проти радянських військ, став на захист своєї незалежності.
У ніч проти 13 січня радянські десантники та “Альфа” в супроводі танків і броньованих машин розпочали штурм телецентру у Вільнюсі. Прості литовці намагались голіруч зупинити військових. Тієї ночі загинули 14 людей, до тисячі отримали поранення. 15-им загиблим став радянський військовий із підрозділу “Альфа”.
УВАГА! У відео використані кадри, які не рекомендовані для перегляду дітям до 16 років.
Після штурму телецентру литовське телебачення розпочало мовлення з Каунаса, а ретранслював його один зі шведських телеканалів. Про події в Литві дізнався весь світ.
Кремль не збирався зупинятися. На черзі був парламент Литви. Тоді влада країни закликала громадян стати на захист Сейму – почали зводити барикади. Цю будівлю захищали беззбройні цивільні, до яких пізніше приєднався і загін українських студентів-добровольців.
“Український інтерес” поспілкувався з тими, хто 27 років тому, ще хлопцями, поїхав захищати та відстоювати незалежність Литви. Вони поділилися з нами своїми спогадами про події 1991-го року.
Євген Ніколенко: Ми завжди на Литву дивились із заздрістю. Тому що вони пішли попереду нас і реалізували те, що хотіли реалізувати ми. Але в нас поки нічого не виходило, тому ми звісно їх підтримували.
Восени 1990-го року я вступив у лави громадської організації “Українська студентська спілка”. Мені було 18 років і я навчався на 1-му курсі юридичного факультету в університеті Шевченка. Відтоді я почав брати активну участь у громадському житті Києва. А коли сталися січневі події в Литві, наша спілка вирішила долучитися та допомогти.
Після 13 січня в Києві та багатьох містах України відбулися мітинги на підтримку Литви. Особисто я поїхав організовувати таку акцію в Донецьк. Поїхав туди із донецькими друзями-членами громадської організації: ходили і клеїли по місту листівки вночі.
До речі, усі значки, прапори, символіка, усі друковані матеріали переважно замовляли в Литві. Адже в Києві щось надрукувати було майже нереально – вся розмножувальна техніка була під контролем КДБ.
Пам’ятаю, що в Донецьку на мітинг вийшли близько п’яти тисяч людей.
Євген Дикий: 1991 рік. Ми тоді зустрілись із Миколою Поліщуком на Майдані на стихійному мітингу за солідарність із Вільнюсом. Тоді як раз пішли перші повідомлення про те, що там стріляють та штурмують телецентр. На тому мітингу небайдужі збирали гроші та ліки, а ми з Поліщуком подумали: “Чому б нам людей не зібрати?”. Адже молоді, здорові й можемо щось зробити.
Я поїхав першим і був типу “розвідником”. І вже далі телефоном координував хлопців. Щоб ви розуміли: у Вільнюсі тоді була комендантська година. Купа військових, стоїть бронетехника. А поштамт нормально працює. Приходиш, кидаєш копійку й телефонуєш кому хочеш і розказуєш, що хочеш. Не вимкнули зв’язок і в Сеймі, що верх ідіотизму, але ми цим радо користувалися. Ми потім із парламенту надиктовували репортажі журналістам.
Формально я був командиром у цьому загоні й був одним із наймолодших (1 курс університету). У цьому був, мабуть, певний глибокий зміст: за радянськими законами до 18 років “вишку” не давали. А ми тоді взагалі не знали, як нас зустріне українська РСР із незалежної Литви. Адже ми фактично брали участь у незаконних збройних формуваннях. А це справа розстрільна. Однак мені як неповнолітньому максимум світило 10 років.
Хлопці, які приїхали, більшою мірою конспірувалися. А командиру світитись потрібно було. Я тоді виступав у Сеймі з трибуни від нас усіх. Розповідав, що ми тут, чому ми тут і що з собою привезли.
Вадим Прядко: Я та ще декілька хлопців поїхали до Литви одразу після мітингу в Києві, який зібрав близько 100 тисяч людей. Нам удалося зібрати 10 тисяч рублів. Ці гроші потім віз Микола Поліщук. Тоді ще зі Львова приїхала машина швидкої допомоги та повна цистерна бензину. Загалом нас до Вільнюса захищати парламент приїхали десь людей 20.
Антанас Клюнка: Після проголошення незалежності у Вільнюсі почали створювати загони добровольців. Я був одним із їхніх керівників. З українськими хлопцями ми стояли пліч-о-пліч. На одному з пленарних засідань слово взяв з трибуни Євген Дикий і сказав, що вони привезли гроші від України. От тоді ми дуже приємно здивувались і водночас зрозуміли, що Україна з нами. Що не тільки на словах підтримують, а й на ділі.
Українці з нами були у парламенті весь січень та лютий, дехто навіть був до серпневого путчу.
Євген Ніколенко: 9 лютого в Литві відбувся референдум, який підвищив легітимність її незалежності на міжнародній арені. Хоч деякі його й не визнали. Тоді якраз відійшли війська. І загальний настрій, який до цього і так був дуже напружений, підбурювався чутками про штурм парламенту.
Антанас Клюнка: На той момент ми морально всі дуже втомилися. Ми вже навіть самі казали: “Давайте нападайте на нас. Скільки ж можна їздити повз на БТРах і залякувати?”.
Вадим Прядко: Радянські війська безпосередньо не стояли біля парламенту. Але щовечора і щоранку колона БТРів проїздила повз. А десантники, що сиділи там, махали нам руками чи цілили автоматами. Тому до наступу готувалися. Крім цього, у нас зброї не було! Особисто я бачив тільки два автомати, які були в охоронців голови Сейму Вітаутаса Ландсберґіса. Ми потім у Вільнюсі самі купили собі малокаліберні гвинтівки, щоб хоч якось оборонятися.
Ростислав Михеєнко: Звісно, там були критичні моменти, коли чекали штурму, коли стояли зі зброєю в руках. Але ми до такого не готувались. Адже не всі служили в армії. Тому це було певне випробування. Я багато не бачив, адже більше часу був у парламенті, інколи чергував на даху.
Євген Ніколенко: Згодом усі заспокоїлися, і стало зрозуміло, що наступу не буде.
Повернення до України
Євген Ніколенко: На той момент потрібно було зберегти в таємниці нашу поїздку до Вільнюса. Адже, за законодавством Радянського Союзу, ми брали участь у незаконних збройних формуваннях. Ми нікому не казали про цю місію. Навіть мої батьки думали, що я просто поїхав до Львова. Тільки після повернення я все їм розповів.
Микола Поліщук: Я на всякий випадок зустрівся з лікарями, які виписали мені фіктивну довідку, ніби я ногу вивихнув. Тому не з’являвся в університеті.
Євген Ніколенко: А повертався я потягом Рига-Київ через Білорусь. Щоб ніхто нічого не запідозрив, я вийшов на станції Тетерів та пресів в електричку. Ми не афішували це аж до моменту проголошення незалежності в Україні. Про це знало дуже вузьке коло людей, яким ми довіряли.
Вадим Прядко: Звісно, були думки: “А що з нами буде вдома?”. Особливо після того, як ми у Вільнюсі присягу складали. Адже особисто я як військовий складав присягу спочатку Радянському Союзу, а потім литовській владі. Я вважався зрадником.
Ростислав Михеєнко: Чи сталася там криза свідомості, і чи змінилися наші наміри виборювати незалежність? Це було й до поїздки в Литву. Власне, якби ми не були за незалежність України, то ми б і не їхали туди допомагати.
Звісно, було деяке розчарування, що ти повертаєшся не туди. У тому плані, що з незалежної республіки, від вільних людей ти повертаєшся в радянську республіку, де більшість навіть і не думають про свободу.
Репресій проти нас ніяких не було. Водночас ми не бігали і не кричали, що ми от такі молодці їздили боротися. А чи в курсі були компетентні органи – не знаю.
Євгеній Ніколенко: Великим розчаруванням стало, коли в Київ прибув тодішній президент США Джордж Буш старший. Він тоді виступив із промовою, у якій сказав, що незалежність Україні не потрібна, і що він усіляко підтримує Союз.
Чим відрізняється зараз боротьба за свободу в Україні?
Євген Дикий: Хіба вони різні? Це все абсолютно одна війна проти російської імперії – просто різні її епізоди.
Микола Поліщук: Та війна не була гібридною. Тому що добро й зло були чітко визначені. Я думаю, що ті, хто виходив на Майдан і фронт, їм було набагато важче психологічно. Тим паче, що тоді ми йшли послідовно, і наша свідомість формувалась паралельно із розвалом Союзу, все мало логіку. А зараз її немає. Ми все більше і більше вирішуємо проблеми, але кожна проблема створює нові.
Ростислав Михеєнко: Тоді нам уявлялось абсолютно логічним, що має бути незалежна Україна, очевидно що мирним шляхом і безкровно, як фактично і трапилось у серпні 91-го.
Євген Дикий: Це маленькі епізоди довгої історії. Нагадаю: у 1917 році, коли Україна першою проголосила незалежність, після нас приклад взяла Литва. Але вони змогли її утримати, що натомість не вдалося у нас. Відповідно всі 20-30-ті роки незалежна Литва тихо і таємно допомагала українському визвольному руху. Зараз вже ні для кого не секрет, що деякі з лідерів організації українських націоналістів мандрували Європою і ховались від розвідок кількох країн під литовськими дипломатичними паспортами.
Потім опинились в однаковому становищі. Обидві окуповані країни. Одночасно воювали повстанці у литовських та українських лісах, разом піднімали повстання у радянських таборах. Українці та литовці були саме тим контингентом, який найбільше збурював протести. Потім дисидентський рух. І от наприкінці Союзу Литва пішла вперед, а потім Україна.
Тепер наша черга тримати удар і певною мірою прикрити Литву. Гадалося, у 90-х ми так легенько проскочили з незалежністю, що в 2014-му поплатились за це. Я переконаний, що це ціна, яку ми не заплатили тоді. На дурняк свободи не буває.
Зараз імперія завдає ударів: один, другий, третій. Але ж і ми ці удари поки тримаємо, і країни Балтії. Бо вони розуміють, що можуть бути наступними.
Євген Дикий: На жаль, я знаю як багато нам намагається допомогти Литва, і як наші чиновники, зокрема міністерство оборони просто “просирають” її і фактично від неї відмовляються. Тому в мене не повертається язик казати, яка допомога нам ще потрібна. Для початку треба вирішити проблеми всередині країни, щоб допомога нам була хоч трохи ефективна.
Микола Поліщук: Я думаю, що Литва могла б більше допомагати, борючись всередині своєї країни і тримати свою лінію фронту. Адже там є і агенти економічного тиску, і агенти гібридної війни.
Із того часу минуло 27 років. Відтоді 13 січня в Литві – День пам’яті за загиблими під час спроби захоплення Вільнюса радянськими військами. Щороку в парламенті збираються захисники Сейму. На один із таких заходів запросили українських хлопців, які у 91-му стояли в рядах захисників парламенту. Зокрема їх нагородили медалями “Захисник Незалежності” та “Добровольчих військ”.
Євген Ніколенко: Нас знайшли через 20 років у 2011-му. Розшукали небагатьох, із більшістю просто не вдалось підтримувати контакти. Тому на 20-ту річницю поїхало лише 5 людей. Були урочисті заходи.
Про нас, до речі, у 91-му написали в литовській газеті. Я зберіг її і привіз на 20-ту річницю до Вільнюса. Мови ми не знали, тому я хотів, щоб нам переклали статтю. Під час прийому я підійшов з газетою до тодішнього прем’єр-міністра і запитав: “Що ж там написано?”. У статті ішлося про нас, про те, як ми стояли в одних рядах захисників Сейму. Тоді ми були вражені, наскільки литовські урядовці прості у спілкуванні.
Фактично, саме маленька Литва розвалила великий Радянський Союз, ставши першою по-справжньому незалежною республікою. Тоді литовці не стали ділити жителів країни на громадян і не громадян, як це зробили їхні балтійські сусіди. Паспорти нової держави отримали всі – литовці, поляки, росіяни, білоруси та інші.
На жаль, ніхто з радянських посадовців не взяв на себе відповідальність за трагічні події в Литві. Горбачов заявив, що взагалі нічого не знав про агресію, міністри-“силовики” стверджували, що жодних наказів не віддавали.
Однак два роки тому Вільнюський окружний суд розпочав розгляд справи 25-річної давнини. Справа про січневі події 1991 року є найбільшим процесом в історії судової системи Литви за своїм обсягом. У 2014 році Генпрокуратура оголосила про завершення розслідування, після чого приступила до складання обвинувального акта на 10 томів. Загалом у справі проходило понад 60 підозрюваних.
Через вісім років після цих подій за створення антидержавних організацій та інші злочини до позбавлення волі засудили шестеро людей. Вони вже відбули покарання.
Голова МЗС Литви подякував українським добровольцям за оборону країни
Сподобався матеріал? Підтримай Український інтерес. І на оновленій землі врага не буде! Слава Україні! Приватбанк 5457 0822 9082 5491 Монобанк 4441 1144 0359 2361 PayPal – [email protected]
