Його життя обірвалося надто рано, у 35 років. Проте навіть за такий невеликий його період, він побачив цей світ у наготі. Працював у “гарячих точках” – Чечні, Нагірному Карабасі, в Афганістані та Іраку. І після кожної поїздки ще дужче закохувався у життя.

Сьогодні в центрі Києва відкрили меморіальну дошку українському журналісту Reuters Тарасу Процюку.

Друзі та колеги журналіста поділилися своїми спогадами про нього. Зокрема журналіст та письменник Сергій Лойко розповів про день, коли Тарас Процюк загинув.

Пам’ятна дошка журналісту Тарасу Процюку. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

“Я часто з ним зустрічався, розмовляв і навіть випивав. Він був щасливою людиною. Я думаю, що на паспортному фото він також посміхається. При першій нашій зустрічі зрозумів, що він – близька людина.

Всю війну в Багдаді ми жили в одному готелі “Палестина”. Офіс Reuters розташувався на 15 поверсі. В цьому готелі була два крила – ліве крило було ближче до річки Тигр, а Reuters було у протилежному крилі. Їх балкон виходив на міст, за яким,того фатального дня і розташувався американський танк, крутив баштою.

Сергій Лойко. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Я тоді зайшов до колеги на 13-й поверх. Снаряд вдарив між 14-м і 15-м. Я відверто не знаю, як це сталося. Розслідування результатів не дало. У готелі ми були у безпеці, ніхто і подумати не міг, що таке станеться. Навпаки, всі чекали на прихід американських військ.Того дня Тарас зо дві години простояв на балконі. Коли пролнуав постріл, ми також стояли на балконі. Зі стелі посипались шматки штукатурки, вся будівля захиталась.

За тиждень до цього ми сиділи в його номері, а він напустив повну ванну води. Я запитав, навіщо Тарас зробив це. Він відповів, що це на випадок пожежі чи обстрілу. Досі ця ванна перед очима”, – розповів Лойко.

Після пострілу в номер Тараса забіг його близький друг – фотограф Associated Press – Жером Ділей. “Інших померлих вже винесли. Поряд хтось кричав, когось нудило. Тарас лежав на спині, його зуби були міцно стиснуті. Мабуть ті, хто виносив поранених, подумали, що Тарас – мертвий і залишили його на підлозі. Але він був живий. Я розтиснув йому щелепу, щоб повітря надходило в легені. Він застогнав. Водій довіз нас до якоїсь маленької поліклініки, але медсестри дуже нервувались, ніби ніколи не бачили поранених. Ми поїхали далі. Він не отримав травми голови, але на животі була велика відкрита рана, я підтримував її рукою. Ми майже доїхали до Олімпійського шпиталю, але Тарас помер”.

Яким був Тарас Процюк у мирний час розповіла його подруга та колега Лариса Мудрак:

“Тарас навчив мене пропускати крізь себе біль та страх і перетворювати його на радість та любов. Він був людиною, яка дуже любила життя. Коли він не їхав на війну, то починав сумувати. І радів з того, що може показати цей страх. Тільки він вмів показати війну так, що нічого вище любові до життя та людини у цьому світі немає”.

Лариса Мудрак. Фото: Український інтерес / Олександр Бобровський

Сьогодні Тарас Процюк відзначав би ювілей – 50-річчя. За роки діяльності під час воєнних дій він не втратив людяності, не зачерствів, не став циніком. Він любив життя попри те, що постійно бачив смерть.

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]