Тарас Мельник: Червона Рута відкрила шлюзи для української молоді

Фестиваль “Червона Рута” готується до свого тридцятирічного ювілею. Цьогоріч стартує відбір на ювілейний, шістнадцятий тур, який відбудеться у Чернівцях. Усі фестивалі мають дворічний цикл – протягом першого року проходить пошук і відбір конкурсантів, наступного – фінал і концерт. За ці майже тридцять років “Рута” “пропустила” через себе понад 50 тисяч музикантів. І, хоча більшість з них не стала відомими, все ж для багатьох фестиваль став перепусткою у велику музику, у шоу-бізнес.

Про минуле і майбутнє “Червоної рути” “Українському інтересу” розповів один із “батьків” фестивалю, його незмінний директор Тарас Мельник:

“- Підготовка до фестивалю розпочалась ще 1987-го року, коли у нас виникла ідея відшукати талановиту молодь. Ініціатива виникла у професійних музикантів, ми всі закінчили консерваторії, розумілись на музиці, займалися рок-музикою. Це важливо – ми не були якимось далекими від життя людьми. І той стан справ, який був тоді у цій галузі в УРСР, нас не влаштовував – дозволеною була лише примітивна “шароварщина”: чичері-кучері, борщ та галушки, так би мовити. Вся якісна музика звучала або російською, або англійською. Українська музика була так сформована, що не несла якихось важливих, соціальних, громадських, життєвих тем. Вона була частиною радянської міфології, не було дозволено чогось серйозного. Тим більше такі жанри, як рок, барди. Вони взагалі ледь не заборонялися.

У 1987 році комсомол проводив конкурс рок-музики, нас запросили в журі. І з дводенного великого концерту лише три пісні були українською. Це просто катастрофічний стан був для української культури. Ми зрозуміли, що щось треба робити. Вирішили створити новий фестиваль, де поставити основною вимогою україномовність, показати, що Україна має потужний пласт молодіжної культури. Ми самі не могли тоді це все вирішити, тоді треба було на все діставати дозвіл. Тому довелось підключати комсомол, він тоді загравав з молоддю. Але, розуміючи, що підтримати національну лінію з ними не вдасться, ми звернулися до Спілки письменників, фонду культури за підтримкою. Пізніше підключились “Просвіта” та Рух, який тоді був ще громадською організацією.

Ми їздили в кожну область, переслуховували безліч музикантів. Головним завданням відбору було відсіяти радянщину, малоросійщину, оті всі “чичері-кучері”. І тут були проблеми – бо в областях сиділи чиновники, радянська номенклатура, яка це не давала робити. Проблема була відібрати наперекір тим місцевим гостросоціальних, цікавих учасників, які співали про Чорнобиль, мову, Україну. Доводилось чиновників дурити, конкурсантів вивозити до інших областей, до Києва. Завдання було фактично відкрити нові шлюзи для молоді. Бо існувала монополія цих радянських оспівувачів колгоспів і фабрик.

Було складно, бо, ви не повірите – та ж сестричка Віка вийшла на сцену – і співала якусь напіврадянську маразматичну українську пісню. Ми її спитали: “- Ти вдома що співаєш, що слухаєш? – Ні. Чого ж на сцену це виносиш?”. Вона думала, що це звичайний конкурс, радянський. Така сама історія була з багатьма іншими. Коли ж вони почули, що тут догм не треба, приходили вже з новим, тим, що йшло від їхнього серця. Це ті шедеври, які потім перемогли в Чернівцях. Так ми витягували з них те, що вони хочуть співати, що люблять. Вдалось витягти оцей весь нон-конформізм з підвалів, дати можливість показати себе на великій сцені. Тому та альтернатива так несподівано вибухнула.”