“Хреста на них нема”, – кажуть про наших політиків люди. І певно мають рацію. Бо коли все не так, то значить й Божого промислу серед нас нема.

Мене цікавить проблема напруження між поняттями “політика” та “християнство”. Хоча б тому, що мешкаю на території, яка номінально проголошує себе послідовницею цієї традиції – Христової. У Старому Письмі участь вірянина у політиці прямо пропорційна його юдейству. Тобто слідування Тому, Хто Є та політика – речі нерозривні.

Ізраїль, як обраний народ (а отже й кожен ізраїльтянин так чи інакше) здійснював політику в трьох вимірах. По-перше, на війні, санкціоновано Богом знищуючи ворогів Божих (а отже, і власних). По-друге, беручи геть не пасивну участь в соціальному служінні (у вигляді жертвоприношень і у вигляді народу Божого) Ковчегу, Храму, а отже Тому, Хто Є, і соціально ж – самому собі своїй родині. По-третє, здійснював соціально-політичне служіння як носій Божого Заповіту перед обличчям решти народів, які або вціліли, або не були підкорені юдеями, або були володарями людей (своєрідна євангелізація чужинців шляхом власного упослідженого служіння). От і вся політика аж до приблизно 33 року по Різдву Христовому. Жодної іншої політики люди Божі не проводили та проводити не могли. Інакше вони переставали би бути людьми Божими й підпадали би під суд, зокрема й з боку свого ж попереднього ізраїльського народу.

Тобто спочатку політика як розбудова соціального життя нації була невідривною частиною ортопраксії, релігійного служіння. Ісус Христос, який прийшов служити “передовсім вівцям свого народу” залишає шпарину в оцьому “передовсім”. Через сто років по Христовому служінні євреї як богообраний народ уже не були актуальні, їхню функцію повністю переймають на себе християни. З одним “але”. Христос досить чітко розрізнив два поняття: Божого та кесаревого. Зроблено це не просто для практичного втілення краси притчі. То було остаточне одкровення Бога своєму народові, то була таємниця, прихована від людства в Старому Заповіті.

Хоча й справді святість і праведність Божі як дещо таке, що цілком відрізняється від святості та праведності людських, ми зустрічаємо також на сторінках Старого Заповіту. Христос чіткіше й різкіше проводить межу між двома світами, вводячи поняття Царства Небесного. Бо відтепер стає цілком зрозуміло: Боже віддайте Богові, кесареве – кесареві.

Усі християни, які правильно розуміли посил Христа “служачи людям (зокрема на політичному рівні), ви служите Мені”, ніколи не мали проблем із тим, а чи брати участь у політиці власних держави, регіону, міста, вулиці, чи ні. Це – біблійний підхід. Це і є те, про що сказано: “майте розум Христів”.

Вірян, по-перше, у церквах зовсім не заохочують до політичної діяльності. Ще від часів перших отців церкви, коли “кул” було духовне, а все з тілом пов’язане вже зовсім “не-кул” (а часом навіть анафема). Звичай стригтися в ченці походить саме звідси: приниження тіла, надання особливого значення виключно духовності. І нічого б, якби в наших євангельських церквах проповідували суворий піїтизм доби ХVIII сторіччя чи пуританство: жодного контакту зі світським, жодної участі у виборах (жодної служби в армії – як проповідували анабатисти ХVI сторіччя ).

Але церква як організм трохи подібна до вітхозаповітніх юдеїв дохристового часу. Вона хоче і не брати участі в “нічому такому, що вплинуло б на духовність чи применшило святість”, і водночас мати певний зиск (на рівні пільг за електроенергію і не тільки) від участі в соціально-політичному житті. Це призводить до внутрішнього захворювання на християнський дуалізм, коли особистість вірян вигідно для тих, хто волів би маніпулювати людьми роздвоюється, і тіло уже не відповідає за голову.

Нормальний, біблійний вірянин, наприклад, розуміє, що піти та вкинути бюлетень у скриньки – це зовсім ніяка й не духовна справа, тут треба зважити всі за і проти, обрати когось чи, навпаки, заперечити. Але в конфесіях та церквах, де підсвідомо практикують піїтизм, зовсім не вважаючи його за частину своєї теології, існують більш освячені/або духовні християни чи менш.

На виборах ця система з прихованим (навіть невідомим його носію) дуалізмом працює так. Людина вже має певне уподобання (того чи іншого кандидата, що серцю її любіш), але вона активно молиться, де в стані емоційного екстазу змушує повірити, що ні – Христос Мій Цар і нема в мене іншого. Так вона, часом роками, місяцями, тижнями освячується. Сама себе освячує насправді без усілякої участі Святого Духу, чимось на кшталт східних медитацій. А по тому іде на виборчу дільницю і голосує “так, як підказав мені Святий Дух”.

Насправді в такого роду цілком тілесній і кесаревій справі підказку може зробити хіба що янгол, що впав з небес певного часу: тобто сатана. І він це робить із вірянином цілком так само, як і з атеїстом. Шляхом телебачення, Інтернету тощо, промиваючи мізки. Оскільки вірянин-християнин – то певною мірою дитина, як учив Христос такими бути, то така дитина досить наївна. Її легко переконати в будь-чому в сучасній політиці. Можна шляхом цитувань. Можна – за допомогою пророцтв (це якщо мова про конфесії, що сповідують пророкування).

Я хочу підкреслити лише одне: ми маємо довіряти Богові дійсно більше, ніж людям, а не на настінних написах чи написах на магнітиках, що на холодильнику. І якщо Бог сказав, що Він займається освяченням, освітленням, поліпшенням нас тобто, то треба довіряти Йому як Еталону Святості, а не власній конфесії, пастору чи чомусь, вихопленому з контексту Писання. І якщо Христос сказав, що, крім Божого, є і кесареве, то очевидна не лише менша духовна цінність того кесаревого у порівнянні з Божим, а й те, що: а) кесареве (цей світ, недуховна реальність) існує; б) як Божому потрібно навчитися у Бога, так, кесаревому, наразі мистецтву політики – якраз у кесаря.

Ми або повинні брати участь і вчитися “робити політику” 365 діб на рік або масово стригтися в ченці й вирушати до пустелі (варіант – у відкритий Космос). Якщо ми збираємося обрати будь-що третє, то це вже, даруйте, буде чистої води лицемірством. Тобто люди в масках – от хто ми були б після “третього”. Підкреслю: поняття святості та праведності цілком лежать у площині розуміння Бога: саме Він окреслює їхні межі (невидимі) та властиво саму їх можливість.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram