Свобода – це не так просто. Відповідно до канонів власних інфантилізму й наївності, під час кожної із наших революцій ми призвичаїлися вважати її дбайливою матінкою, яка, раз повернувшись, вже не полишить власне дитя ніколи. Насправді свобода радше подібна до матері, спідницю якої вхопивши одного разу, потрібно вже не відпускати. Бо, виявляється, мати-свобода не нам одна. Подарувавши свою присутність нам, вона вже поспішає, щоб ощасливити своєю присутністю інші народи.

Розумні люди під час Революції Гідності та на початку російсько-української війни попереджали: чистого, сокровенного вистачить ненадовго. Не тому що українці якісь наврочені інші від інших. Така практика всіх людей на планеті: сучасному людству властиво все ж радше любити, аніж ненавидіти, толерувати, а не накладати санкції та кордони, водночас – радше опікуватися собою, аніж іншими. Тому найвищою точкою перетину української безкорисної жертовності досі лишаються 20 лютого та подвиг Небесної Сотні, 2014-й рік як такий, і його добровольчо-волонтерський подвиг. Далі цей воєнний ентузіазм і справді мав піти на спад. Причому, на всіх рівнях: від безкорисливої волонтерської і окопної причетності й аж до виборчих списків, в яких соціум насправді сигналізує про свої найвідвертіші та найпотаємніші наміри.

Свобода і революція – це поли спідниці, за які ми не всі вхопилися, взялися не до кінця чи не встигли потримати у своїх руках, щоб ухопитися цупко. Людина ХХІ сторіччя прагне передовсім персонального комфорту, у якому на 100% присутня тема власної, а ніяк не національної безпеки. Тому що з часом так воно й відбулося.

Останнє, що з’являється та трощить термітами українські душі – це відчай. Через те, що намагалися, і не поталанило, прагнули, і не досягли, жертвували, а здавалося б, даремно. Байдуже, що спричинило цей відчай: корупція, яка лишилася у подобі цілком притомної пошесті, Росія, яка не впала навколішки перед цивілізацією під ударами молоту санкцій, власна дитина, яку війна вчинила калікою. Адже саме відчай – першопричина сумніву. Після напруги відчаю приходить звичайна віддавна відома нам байдужість. А збайдужілість – гірша від смерті, адже здатна перечекати саму смерть.

Я пригадую зараз, як усередині 1980-х весь час писав статті, намагаючись розворушити комунальну совість: про клаптик дороги з порушеним асфальтом, який вбиває людей, про небезпеку дезорієнтації зірваних назв автобусних зупинок у населених пунктах. Пригадую і байдужість, із якою реагували, тобто вже не реагували ніяк на ці публікації інстанції, що складалися з людей. У кращому разі, нагадування про небезпеку втрати чогось викликало людське роздратування. Україна шостого року після подвигу Революції Гідності – Україна як натовп, а не як мережа цілком притомних і розумних інтернетових коментаторів – чимось нагадує оту бюрократично-безмовну постбрежнєвську країну, що ніяк не могла ухопитися за спідницю горбачовськості з її вольницею. Тоді розумні люди казали: “А раптом вони повернуться?” “Вони” – хто на ту мить ще й досі не пішли. Аналогічно теперішній вулик людського гурту-автобуса, скипаючи обуренням тому, що потрібно поступитися місцем черговому інвалідові війни, виголошує: “А раптом вони повернулися”. І тут “вони” – це ті, що пішли 20-21 лютого самі й, здавалося б, назавжди. Чому так? Звідки в народі часом такий песимізм? Відкіля оце “просто вчергове потрібно перечекати”? Скільки, зрештою, крові, тієї, про яку пророкували поети-страждальці 1970-х, що єдині за всіх несли свій хрест, має ще пролитися, щоб масова українська людина повально усвідомила, що пущена і її роду кров? Щоб ухопилася за спідницю і більше не відпускала свободи? Чи радше ключовим висловом для розуміння поточного моменту є слова франківчанина Юрка Винничука, написані у 1980-х: “Між тих народів сотворю народ, що перевершить всіх своїм терпінням”?

Може, й так. Може, спідниця Свободи на рівні року 2020 перебуває на відстані, куди не досягає національна рука. Але герої, про яких поети сказали, що вони прийдуть і помруть за нас, прийшли шість літ тому, щоб лягти на холодну бруківку Майдану застереженням: якщо ви, українці, не прочумаєтесь, якщо не бадьоритиметеся національним духом постійно, то нічого гарного з цього не вийде, і ваше майбутнє лишиться таким само незреалізованим, як щасливе майбутнє тих, кому, скажімо, на початку 1990-х було 14-30. Як і покоління наших прадідів, ми плекали власних дітей не для воєн та розбратів. Однак мрія без дії – пустопорожня. І тому наші пращури отримали і війну, і звироднілість козацького роду. І щоб така намарність українських зусиль не повторилася в історичних чакрах утисячне, давайте завмремо перед пам’яттю і правдивою таємницею подвигу тих, з Небесної Сотні. Часом розуму, власного й великодержавного, є мало – потрібно зазирнути у глибину чогось такого, що поза нашим розумінням, що перебуває цілком лишень у владі зчитування шляхом не докладення зусиль, а прикладу сумління.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram