Страх і ненависть в Лас-Вегасі Катеринівки

Поразка завжди прикро, але повсякчас стерпно. А от якщо це ще не поразка, але вже пастка для всієї нації, яку, готуючи, керманичі задуму щедро приправляють прянощами псевдошляхетного вчинку?

Починаючи з 2014 року, ще з отого моменту, як наших чубатих побратимів, глузуючи, обливали на морозі крижаною водою, українців постійно намагалися заспокоїти. Ви, українці, такі терплячі, тож терпіть іще. Ви такі шляхетні, казали нам під час кожної з воєнно-національних катастроф (Небесна Сотня, Іловайськ, Дебальцеве тощо), нумо ж, доведіть нам тезу про своє шляхетство! Нас іще з діб Союзу вважали наче малими дітьми: пригадуєте ідеологію гри в старшого та молодшого брата? І тому з українцем не нянчилися, одразу гралися в дуже дорослі ігри. Повсякчас вважаючи, що перемога в цих піддавках вже давно у наших ворогів, ймення яким легіон, в кишені.

2019 рік для українства є роком психічних та психологічних тортур, можливо, більше, ніж сам 2014-й (тоді ми почувалися героями, зараз, у кращому разі зеленими мрійниками). Щойно була обрана нова влада, якій із огляду на її абсолютну справді новизну (щоправда, досі не оприлюднена її жодна ідеологія, про яку ми маємо, як завше останнім часом, здогадуватися) були б раді будь-якої епохи, за винятком воєнної, як з нашим менталітетом почалися ігрища-маніпуляції в медіа та згори, вельми подібні на навмисні знущання якогось практикуючого псевдолікаря доби 30-40-х років ХХ століття. Ці ментальні тортури досягли, схоже, власного апогею в Катеринівці і взагалі на сході, де солдати та мешканці виступали на мітингах дуже проти ідеї проведення миру та розмежування за псевдо-Штайнмаєром.

Читайте також: Що необхідно знати про розведення військ. Роз’яснює Міноборони

Їхній біль – отих, хто на межі людського існування вже п’ять років – просто у вигляді зримої фрески завис над Донбасом. Але не тільки біль, тому що біль є поняття досить приватне: хіба можна відчути його, біль від рани, біль від ґвалту там, на Банковій, або там, у стінах Верховної Ради? Ні, шум власного партійного “Я” подібний до звуконепроникної стіни. Чутні тільки звуки чавкання при прийомі їжі, шелест нових банкнот та поклацування замочка новенької дамської сумочки вартістю в 45 тисяч гривень.

Ми знавали багато влад і чимало від їхньої присутності відчуттів. Але ще ніколи, крім, може, чорнобильського 1986 року, не було на цій землі сконцентровано стільки всенародного страху й водночас не менш ненависті. Страху за герб, гімн та прапор (а днями і за день, у який звикли свтякувати Незалежність). І страху за майбутнє власних родин і бізнесів, за їхню сьогоднішню цноту й захищеність. Страху за армію, за землю, де могили наших пращурів, за себе (чи ляжемо в рідні домовини, а чи нас, як подейкував Микита Хрущов, уже цього разу напевно всім народом разом із кримськотатарським таки депортують в неозорі Сибіру?).

Читайте також: Верховній Раді пропонують перенести День Незалежності

Поруч зі страхом комусь (ворогам ззовні і не-приятелям усередині) вдалося народити в масах нашого національно різношерстого гурту іще одне підзабуте відчуття – ненависть. Уже в нашій українській крові, притлумленій її нещадним випалюванням з життя за сім десятків радянських літ, надійно внаслідок еволюції репресій змутував ген миру. Ми були такі мирні, що можна було про нашу миролюбність книжки, анекдоти та пісні складати. І здавалося аж до 2014-го, що не могло на цій благословенній планеті відбутися анічого такого, щоб заборонило б нам оцей еталон “сумирного українця” плекати і надалі. Дякувати Путіну та всім його талановитим клевретам, адептам та “пріхлєбатєлям”, ця нація прокинулася. Чомусь, щоправда, геть розгніваною, такою собі не надто мирною. Настільки, що наші солдатики з фронту так на камеру і переказують: “У чужоземного ворога нині існує 100-відсоткова гарантія повернутися додому в цинку”.

Хтось не дослухається до солдатських снів, в яких панують самі кошмари і від яких уже нашим синам і дочкам ніколи не прокинутися такими, якими засинали. До слів, які на всіх ротаціях кожного з років аж від року 2014-го повторюють захисники України: ми обов’язково повернемося живі й наведемо лад у своїй країні! Ті, хто сподівався, що всіх героїв і патріотів виб’ють на сході, як бліх, трохи прогадали: одні герої повмирали, але замість них з’явилися інші. Хтось на Київських схилах, у Кремлі, на Капітолійському пагорбі гадає на кавовій своїй гущі, що людина “ХХ Сентурі” навчилася контролювати ненависть. Але насправді Чарльз Дарвін, як завжди, збрехав: такі сильні стихійні почуття як страх і ненависть неможливо змусити діяти за сценарієм еволюції. Страх і ненависть у Лас-Вегасі українства починається з Катеринівки та Золотого, але проростає в кожному українському серці. І цей коктейль уже детонує дужче, ніж “Молотова”.