Низка українських експертів, журналістів і просто активних громадян розцінили введення російських “миротворців” до Карабаху як перемогу Кремля. Мовляв, що не кажіть, а тепер вони там міцно осіли, як у Придністров’ї, Донбасі, Південній Осетії.

З контексту їхніх міркувань випливає, що це геніальний геостратег Путін домовився з Ердоганом й Алієвим про напад на Карабах, щоб поставити на місце Нікола Пашиняна, – ненависну маріонетку Сороса. І він, очевидно, як завжди, у підсумку переміг.

Цю форму аналітичного мислення можна назвати зразковою конспірологією, бо замість реальних геополітичних та воєнних фактів, дане явище осмислюється у суб’єктивних мислеформах. “Хотєлкі” Путіна ставляться на одні терези з реальними процесами, що відбуваються в регіоні.

Передусім, щоб адекватно оцінювати події на Південному Кавказі потрібно розуміти, що не Путін зупинив війну за Карабах, а Ердоган із Алієвим, які виконали завдання мінімум – звільнили всі території, які раніше були заселені азербайджанцями.

Усі “козирі” Путіна – до “зубів” озброєна й навчена русскіми вірменська армія була наголову розбита тюрками.

Чому вони не пішли далі вибивати вірмен із Арцаху – тема ширшого тексту. Який мав би описати не лише події на Південному Кавказі, а в усім Чорноморськім регіоні; який би проаналізував як плани, так і можливості Туреччини, а також інтереси інших глобальних акторів у цьому регіоні. Він однозначно виходить за межі цього допису, тому відкладемо його на майбутнє.

А зараз, щоб не бути голослівним у питанні, хто кого переміг, наведемо думки двох ідеологічно різних, але розумних російських політиків: Андрія Ілларіонова й Костянтина Затуліна.

Останній на пропагандистській програмі “60 хвилин” підсумовуючи дискусію про Карабах заявив: “Я хочу сказати, що воєнно-політична поразка Вірменії – нашого союзника на Кавказі, і перемога Азербайджана – союзника Туреччини, є підставою для того, щоб ми зробили дуже глибокі висновки про основи нашої дальшої політики в цьому регіоні”. Фактично, він публічно визнав, що поразка Вірменії є і поразкою Росії, яку РФ, незважаючи на всі спроби Кремля, не змогла ні відвернути, ні зупинити.

Андрій Ілларіонов: “У ході цієї операції зазнала поразки не лише Вірменія, але й Росія. Наголошую, що Росія зазнала величезної геополітичної поразки на Південному Кавказі, що за своїми наслідками неспівмірна ні з чим впродовж двох минулих століть. Тому що з 1796 року, коли Росія активно була втягнута в справи Південного Кавказу, ніхто з керівників Російської держави, як би вона не називалася – Російська імперія, Радянський Союз, Російська Федерація, ніхто й ніколи з лідерів цих держав не давав згоду на розташування турецьких військовослужбовців на території Південного Кавказу. Вперше за двісті років такий дозвіл дав Володимир Путін – 10 листопада 2020 року. Ми знаємо, що зараз йдуть розмови про їхній статус – чи це миротворці, чи це спостерігачі, буде це один центр, чи центри розташовані на різних територіях – усе, що завгодно можна говорити з цього приводу, але до 10 листопада 2020 року упродовж 224 років нікому навіть в голову не могла прийти думка, що представники російської влади можуть дати згоду на розміщення турецьких військовослужбовців на території Південного Кавказу”.

Зрозуміло, що це був вимушений обмін для Путіна задля “збереження обличчя” й порятунку ситуації, погодитись на розташування турків у Азербайджані за допуск “російських миротворців” у Карабах.

Простіше кажучи, 200 років російської імперської політики на Кавказі коту під хвіст. Російська імперія зіщулюється, щезає як шагренєва шкіра у відомому творі французького класика. Що має відбутись, того не зупинити.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram