#спецвипуск. Вустами президентів: історія України незалежної

30 років – це 360 місяців, або 1565 тижнів, чи 10957 днів. Саме стільки нині сучасній Українській державі.

Прийняття акту проголошення незалежності, утворення СНД, Будапештський меморандум, Кучмівська багатовекторність, власна Конституція, приватизація, вбивство Гонгадзе та “Кучму геть!”. Помаранчева Революція та курс на НАТО з ЄС. Януковичцький крен на Схід з вибудовуванням міцної вертикалі, корупцією небачених раніше масштабів та безпрецедентним тиском на опозицію. Революція гідності, російська анексія Криму, російсько-українська війна на Донбасі, асоціація з ЄС, НАТО в Конституції та автокефалія Православної Церкви України. Довгоочікуваний ринок землі.

Це – далеко не вичерпний список основних подій та досягнень на політичній арені України за роки незалежності.

Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Віктор Янукович, Петро Порошенко, Володимир Зеленський – увесь squad президентів нашої держави доклався до цього списку. Крім того, усі вони мають одну спільну політичну звичку. Звичку, яка їх об’єднує.

Ні, ні! Кравчук і Кучма не палили IQOS, як Зеленський. Звичка ця – щодня незалежності, 24-го серпня, вправлятися перед телеекранами, мільйонами телеглядачів (а останнім часом і перед підписниками на YouTube) та давати урочисті промови.

У таких промовах кожен президент згадував про пройдені політичні виклики, здобутки, а часто, чого гріха таїти, і обіцянками розкидався.

“А уявіть собі переслухати всі до одної промови президентів України за останні 29 років. По цьому матеріалу можна ж прослідкувати зміну порядку денного в українському політичному дискурсі та, ба більше, прослідкувати еволюцію нашої держави”, – подумали ми в ПОЛІТподкасті й взялися за цей епізод.

Перший президент. Леонід Кравчук

Фото: Укрінформ

1992 рік Україна святкує свій перший День Незалежності. Молода країна тільки на початковому етапі свого становлення. На урочистих зборах з нагоди Дня Незалежності Перший Президент України Леонід Кравчук виступив з довгою промовою. Зокрема, він негативно висловився про радянське минуле:

“Більше сімдесяти років Україна знаходилася в складі тоталітарної імперії. Це був важкий і трагічний час для нашого народу. Маємо мільйони покалічених фізично і знівечених духовно людей.”

І це було дуже іронічно, адже всі пам’ятали, що ще декілька років тому Кравчук був затятим комуністом. 

Але на порядку денному тепер Україна незалежна. Країна тільки вийшла з СРСР й ще зберігала централізовану економіку з державною формою власності.

“Наступними послідовними й енергійними кроками мають бути приватизація і демонополізація, бо без приватної власності та конкуренції ринок також неможливий.”

Так заявляв Кравчук. І за його президентства Україна справді почала робити перші невпевнені кроки в бік капіталізму. Щоправда, для цього країна мала пройти через чимало змін.

“Вихід із кризи та шлях до світової цивілізації пролягає через докорінні економічні реформи. Їх ми зможемо провести, тільки спираючись на довіру людей. І не треба при цьому заново “відкривати Америки”. Ми мусимо збудувати таку економіку, щоб забезпечити незалежне і заможне життя людей.” 

Світлі та амбіційні плани на майбутнє, однак ніхто тоді не знав, що уже в 1993-му році українців чекала гіперінфляція. Тоді ціни зросли на 10 тис. відсотків, а рівень тіньової економіки перевищував хіба що рівень корупції в країні. А у 1995 році через докорінні економічні реформи та інфляцію кожен з нас став не президентом, як у 2019-му казатиме Зеленський, а мільйонером.

Ширша і всеохопніша “приватизація” почалася ж вже за Кучми, але про це згодом.

Не гаманцем та шлунком єдиним. Нова конституція, яка б уклала засади нової держави – пріоритет президента.

“Очевидним, першорядним завданням у цьому плані є максимальне прискорення роботи над новою українською Конституцією, яка б спиралася на багатовікові демократичні традиції нашого народу, досвід розвинутих демократичних держав Заходу. Впевнений, що народ України скаже своє мудре і вагоме слово і проголосує за таку Конституцію, яка забезпечить йому вільне, демократичне і щасливе життя!”

Та не так сталося, як гадалося: стара радянська конституція пережила Кравчука… Як президента звісно. І до 1996 року ми жили за основним законом такої нелюбої для Кравчука-президента радянської України.

Кравчук в незалежної України був першим у багатьох сенсах. У тому числі й з перспективи міжнародної політики.

“Сьогодні можна констатувати, і це значне досягнення, що у світовому співтоваристві з’явилась нова незалежна держава, Українська держава. Держава, яка урочисто проголосила про намір будувати своє майбутнє на принципах демократії та поваги до загальновизнаних норм міжнародного права, на принципах позаблоковості, без’ядерного статусу, додержання прав і свобод людини.

Так ми починали наш міжнародно-політичний шлях: максимально нейтрально та позаблоково. Мабуть, за тодішніми задумами, ми мали стати такою-то східноєвропейською Швейцарією. Але, як покаже історія, від такої тактики вже дуже скоро відмовляться.

Але за президентства Кравчука Україна долучилась і до створення Співдружності незалежних держав, і приєдналась до Міжнародного валютного фонду, від якого вже через два роки отримала близько $700 млн на підтримку платіжного балансу, і почала планувати складання ядерної зброї.

Другий президент. Леонід Кучма (термін перший)

Фото: Укрінформ

1996 рік. Другий рік першого президентства Леоніда Кучми. На п’яту річницю незалежності України Кучма, або його писарі, підготував справді бомбезний текст. Президент наголошував на цінності незалежності, яку ми отримали внаслідок довгої боротьби народу, а не просто так.

“Незалежна Україна в центрі Європи – торжество історичної справедливості. Досвід людства засвідчує: незалежність ніколи не досягається безболісно і без втрат. Вона потребує великої самовіддачі. Терпіння. Мужності. Благородства помислів і сили дій. Ціна її для України позначена чи не найвищою мірою випробувань.”

Такі собі намагання Кучми зацементувати в умах українців віру в національну ідею. Як на далекий 1996-й рік, парламенту другого скликання з найчисельнішою фракцією комуністів (86 депутатів) досить непогано, чи не так?

У промові з’являється досить цікавий новий дискурс про необхідність не “абсолютизовувати незалежність”

“Цілком очевидно, що абсолютизація незалежності веде до штучної замкнутості й різко обмежує можливості матеріального та духовного розвитку суспільства. З цієї точки зору абсолютно незалежних (як економічно, так і політично) держав узагалі не існує. Ознакою суверенітету є здатність держави вибудовувати свій курс, прийнятний для більшості населення.”

Це гарно корелюється з новою міжнародною політикою України за Кучми – багатовекторністю. Новий президент прагнув балансувати між збереженням суверенітету України та маневрувати між такими геополітичними важковаговиками, як Росія, ЄС та Сполучені Штати Америки.

Такий собі антонім міжнародки Кравчука: раніше ми такі нейтральненькі й ні з ким, а тепер – стараємося бути зі всіма і завжди.

Однак час “дав ляпаса” і цій міжнародній політиці. Росія майже за безцінь забрала нашу ядерну зброю та “віджала” в України 80% радянського Чорноморського флоту. 

Вже на президентські вибори 1999-го року Кучма йшов як прозахідний кандидат, а від його багатовекторності не залишилося і сліду. Він почав рух України до членства в ЄС та НАТО і це ще до 2003-го року, коли росіяни намагалися “зарейдерити” український острів Тузла.

Але повернімося до 1996-го. Як ми вже згадували, конституція так і залишилася нереалізованою мрією Кравчука. Її прийняли вже за Леоніда Даниловича, тож не наголосити на цьому він не міг.

“Копітка робота над останнім проектом Конституції, який дістав перепустку в життя, тривала майже два роки. Для цього потрібні були справді титанічні зусилля, безмежне терпіння, здатність до компромісу, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу, за суспільний спокій.”

І слова про компроміс – не порожні. Конституцію не вдавалося прийняти з 1991-го не просто через відсутність бажання у президента чи народних депутатів. Знайти консенсус з адміністрацією президента, урядом, та різними групами впливу серед парламентарів – ось що було справжнім викликом. І в 1996-му це таки вдалося.

І Кучма дуже цінував це досягнення:

“Не будемо поважати Конституцію – не буде поваги до нас, до України та її народу. За великим рахунком – не буде держави, перспективи для народу.”

І, звісно, куди без позитивної перспективи та обіцянок. Кучма закликав мобілізуватися, вистояти й досягти мети: завершити політичні, правові, економічні реформи, перейти до динамічного повноцінного розвитку.

“Перелом намітився, створено необхідні передумови для виходу на якісно новий рівень, хоча дехто й не хоче його помічати, воліючи навіювати інше. А отже, нинішні проблеми незабаром повинні змінитися піднесенням економіки та життєвого рівня людей.”

І він частково мав рацію. Ситуація в країні справді почала стабілізовуватися. У країні розпочалася велика приватизація державних активів. Так, звісно, згодом вона стане каталізатором появи “українських олігархів”, як явища, однак безперечно внесок денаціоналізації у запуск ринкової економіки в Україні значний.

Також слід пам’ятати, що промову цю Кучма говорив за менш ніж місяць до випуску в обіг гривні – валюти, з якою українці забули про гіперінфляцію та могли бути впевнені у своїх фінансових заощадженнях.

Але водночас економічна ситуація в країні залишалася складною до кінця першої каденції Кучми. Станом на 1998-й рік 50% підприємств країни залишалися збитковими. Тіньовий сектор економіки ж становив близько 60%, а зовнішня заборгованість України – 12 мільярдів доларів.

Другий президент. Леонід Кучма (термін другий)

Фото: Укрінформ

Далі був другий термін з неоднозначним правлінням для самого президента.

Тут вже не обійшлося без скандалу міжнародного масштабу та антипрезидентських протестів “Кучму-геть”. Річ у тім, що у 2000 році в ЗМІ опублікували записи з кабінету президента, які свідчили про його причетність до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. На плівках були й розмови про можливий продаж станцій радіотехнічної розвідки “Кольчуга” українською стороною в Ірак. І це в обхід міжнародних санкцій.

Тодішній президент всі звинувачення відкидав, але скандал таки значно вдарив не лише по Кучмі, а й по зовнішньополітичному іміджу України. Суспільне обурення ж вилилось в серію протестів “Україна без Кучми”, учасники якої вимагали відставки президента та керівників головних відомств, а також проведення незалежного розслідування у справі Гонгадзе. Закінчилось все зачисткою: наметове містечко протесту зруйнували силові структури.

Цікаво, що у 1996-му президент наголошував, що якщо всі ми не поважатимемо щойноприйняту Конституцію, то не буде поваги до нас, до України та її народу. Тепер же задля власного політичного зиску він фактично йшов проти її першої ж статті, яка називала Україну демократичною державою.

Складний бекграунд другого президенства Кучми ми зрозуміли, перейдімо до його промови на День незалежності у 2004-му. Тоді він не лише привітав Україну з ювілеєм, але й себе з особистою річницею.

“Нещодавно сповнилося десять років мого президентства. Буде, гадаю, доречно, якщо я скористаюсь такою нагодою, як наше головне свято, аби представити своїм співвітчизникам мій особистий погляд на підсумки цього десятиріччя. Та й усіх тринадцяти років Незалежності.”

Десять років президентства. Діти народжені за Кучми встигли закінчити молодшу школу. Ціла епоха.

Але його “зірковий час” підбігав кінцю. Це був останній рік президентства Кучми й він вже роздумував над зручними для себе можливими наступниками. 

У свої промові він навіть згадав про такі-сякі дві моделі. Перша його не приваблювала, тому що для її здійснення потрібно було “радикально змінити правлячу еліту”, а ось друга – була приємнішою:

“І модель друга – спадковість політичного курсу, нарощування рекордних темпів соціально-економічного зростання і таке ж прискорене на цій основі піднесення життєвих стандартів громадян.”

Звісно Кучма про це соромився заявляти, однак Віктор Янукович йому подобався – як кандидат на пост президента звісно. Він якось казав, що висунення прем’єра єдиним кандидатом від влади сприятиме посиленню доцентрових тенденцій у більшості та проведенню політреформи.

Третій президент. Віктор Ющенко

Фото: thekievtimes.ua

Але не сталось, як гадалось.

Вибори були такими ж чесними, як фінансові декларації чиновників. Для тих, хто “в танку”, то скажемо, що не дуже чесними.

Тому по всій Україні почались протести проти фальсифікації виборів. Так починалася Помаранчева революція.

Вона завершилась на користь демонстрантів: у владі погодилися на переголосування, щоправда, спершу протягнули через Верховну Раду зміни до конституції, які зменшили повноваження майбутнього президента.

Отож, попри брудну передвиборчу кампанію опонентів та отруєння, любитель бджілок Ющенко виграв “третій тур” виборів та став третім президентом України.

У своїй першій промові 24-го серпня на Майдані Незалежності у 2005-му він, як і його попередники, згадав про складний історичний шлях українців та про наше, становлення  як нації. Але природно, що у світлі Помаранчевої революції особливе значення Ющенко у своїй промові надав волевиявленню самого народу, а не політичним силам.

“Ми довели це минулої осені на цьому славному Майдані. Свобода, здобута тут, не належить якійсь одній політичній силі. Мільйони людей, які вистояли в сніг і мороз, захистили гідність і права кожної людини у Донецьку й у Львові, у Сумах і у Криму. З кожним прожитим днем люди бачать все це ясніше і ясніше. Перемога свободи зміцнила нашу незалежність, утвердила вибір 1991 року.”

І справді, які ще слова міг казати президент, який щойно прийшов до влади на хвилі народної революції?

Але який президент без обіцянок? Того Дня незалежності Ющенко нагодував українців і ними.

“Я вимагаю від Уряду, правоохоронних органів негайно встановити жорсткий контроль на митниці, у сфері земельних відносин, при видачі дозволів і ліцензій. З наступного року буде введений єдиний порядок тестування абітурієнтів у вищі навчальні заклади. Ми піднімемо статус лікаря, забезпечимо належне фінансування медицини. Ми виб’ємо економічне підґрунтя з-під корупції.”

З цього можна точно зробити висновки про насущні проблеми українців у 2005-му. Але от те, що з цих слів стало реальністю – питання інше.

Так з реформою міліції затягнули вже до інших післяреволюційних часів. Але ось обіцянку про ЗНО Ющенко виконав: з 2008-го всі випускники шкіл, що бажали вступити до університетів, мали проходити зовнішнє незалежне оцінювання.

Взагалі правління Ющенка було досить скандальним, враховуючи внутрішньополітичні чвари президента зі своїми соратниками. Варто тільки згадати конфлікт з Юлією Тимошенко.

Тоді президент навіть раз відправив її у відставку з посту прем’єр-міністерки. На рік посаду зайняв такий нелюбий Ющенку Янукович, але його теж “турнули” і знову призначили Тимошенко.

До того ж ця епоха відзначилася газовими війнами з Росією, які ще більше напружували відносини між країнами та були одними з тривожних дзвіночків від наших “північних братів”.

У 2009 році в останній рік президентства Ющенка гаслом промови вже були слова “Я обираю силу і гідність!”.

У День Незалежності насамперед апелюю до національної ідеї, бо вона є ключем до нормального життя всіх українських громадян і всієї нашої української держави.

По суті, пункт про національну ідею і відродження культури – одна з небагатьох обіцянок Ющенка, які вдалося виконати. Вам нікого це не нагадує? Наприклад, можливо, Порошенка з його “Армія, мова, віра”?

Якщо ж без жартів, то саме за каденції Віктора Андрійовича Голодомор визнали геноцидом українського народу на державному рівні, а Степан Бандера та Роман Шухевич отримали званнями Героя України.

Одна з найбільших амбіцій Ющенка – зближення з Європою. Саме за його президенства Україна почала великими кроками рухатися в бік Брюсселю.

“Ми здолали колосальну дистанцію у відносинах з Європейським Союзом. Вже найближчим часом очікуємо на справді історичну подію — укладання з ЄС угоди про асоціацію Україна — Європейський Союз. Цей результат був немислимий навіть ще чотири роки тому.”

Однак “сімейний стан” України та ЄС вже тоді був “все складно”. І якщо говорити суто про угоду асоціації України з ЄС, то вперше, так би мовити “підписувати” її поїхав вже Янукович аж у 2013-му, але про це пізніше.

“Ми заклали нові стандарти соціальної політики, які дозволили майже втричі підвищити середню зарплату в Україні й збільшити реальні доходи людей. За останні чотири роки ми вдвічі збільшили національний бюджет країни.”

Щодо економіки – Ющенко трохи лукавив, адже до 2008-го показники справді росли, в країну інвестували, були доступні кредити громадянам, проте все це нівелювалося Великою фінансовою кризою.

Україна чи не найбільше в Європі постраждала від неї. Хоч середньорічна зарплата в Україні зросла однак, ціни теж різко пішли вгору – інфляція у 2008-му становила понад 22%. Кількість безробітних зросла. Відтік інвестицій відбувався швидшими темпами, аніж літали бджоли Ющенка.

Попри відсутність політичних соратників та близьку до нуля підтримку виборців, Віктор Андрійович наважився поборотися за другий термін. Однак набрав третій президент всього лише 5% й надалі практично більше не брав участі в великій політиці.

Четвертий президент. Віктор Янукович

Фото: EU2013.LT

На зміну Віктору прийшов Віктор. Правда вже не Андрійович, а Федорович. І не Ющенко, а Янукович.

Команді ПОЛІТподкасту це Віктор не дуже до вподоби, тому говорити довго про нього не будемо.

Але хоч і не у 2004-му, а вже у 2010-му йому вдалося прийти до влади. І вже в другий місяць президенства підписав Харківські угоди – домовленості, які задали тон всьому йому президенству. Згідно з ними термін перебування Чорноморського флоту Росії в Криму продовжено до 2042 року в обмін знижки на газ для України. Потім багато хто казав, що саме ці угоди заклали “троянського коня” для російської окупації Криму у 2014-му. Детальніше про Харківські угоди читайте в соцмережах ПОЛІТклубу УКУ.  

Але нумо до промов Януковича. Якщо чесно, то з креативом у його спічрайтерів було так собі. Звичний набір фраз про розбудову власної держави та амбітні плани на майбутнє – такі його ключові тези.

“Сьогодні, у непрості для всього світу часи, я закликаю усіх громадян нашої держави об’єднатися заради спільної мети – розбудови економічно потужної демократичної незалежної України, якою б пишалися наші батьки і наші нащадки”.

І все це приправлено твердженнями, які не відповідають дійсності. Янукович впевнено наголошує, що ми можемо бути господарями на своїй землі. Іронічно, враховуючи те, що своєю політикою він рухав Україну все ближче в бік Кремля. Ті ж самі Харківські угоди, до прикладу.

Тодішній президент невгамовно тішить нас відродженням економіки:

“Двадцять два роки тому Україна виборола політичний суверенітет. Сьогодні наша держава робить усе, аби досягти економічної стабільності та добробуту”.

Хоча насправді українська економіка упевнено скорочувалась: зростання ВВП уповільнилось, інвестиційний клімат продовжував бути несприятливим, а фіскальна та монетарна політика тиснула на бізнес.

Горе-президент не згадав і про те, що вже понад рік очікувала підписання Угода про Асоціацію та Зону вільної торгівлі з Європейським Союзом. При цьому роком раніше Верховна Рада ратифікувала Угоду про зону вільної торгівлі з країнами СНД.

У цей час Янукович вибудував потужну вертикаль влади, однак це не сильно допомогло країні з реформами. Корупція в країні досягла небачених раніше масштабів. Сама лише команда Януковича, як потім виявилося вкрала з бюджету України $40 млрд. Ось така вона – стабільність Януковича.

Українцям це, звісно, було не комільфо, але останньою краплею стала відмова тодішнім президентом підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. У листопаді 2013-го Янукович повернувся з Вільнюса з порожніми руками, так і не підписавши документ. І майже одразу помчав до Москви брати чергову порцію кредитів на 15 мільярдів доларів та 25% знижку на газ в обмін на низку угод, які ще більше вкладали Україну в ніжні російські обійми.

А далі, ми все добре пам’ятаємо: Майдан, Революція гідності, Небесна сотня та поспішна втеча Віктора Федоровича разом з мільярдами в кузовах КамАЗів.

П’ятий президент. Петро Порошенко

Фото: PRESIDENT.GOV.UA

Янукович утік, а проблеми які він приніс Україні – залишилися. До них також додались анексія Росією Криму та початок російсько-української війни на українському Донбасі.

А воювати тоді було весело: серйозно про війну з Росією ніхто з попередніх президентів не думав, а, відтак, те, що армія була не готова до таких поворотів долі – це ще нічого не сказати. На щастя, наші добровольці та волонтери виявилися поруч, що значною мірою врятувало нас від російського наступу.

Такою Україну отримав п’ятий президент – Петро Порошенко. Відтак, протидія російській агресії, розбудова української армії, відновлення євроінтеграційного шляху країни та впровадження нових реформ – його пріоритети. І це гарно можна прослідкувати за його промовами на початку президенства.

“Події останніх місяців стали для нас хоча і не оголошеною, але справжньою війною. Вона, можливо, так і увійде в історію як Вітчизняна війна чотирнадцятого року. Війна проти зовнішньої агресії за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ, за незалежність”.

Лише після анексії Криму Росією та початку війни на Донбасі видатки на оборону виросли з 52 млрд грн у 2015 році до 97 млрд грн у 2018 році. А чисельність Збройних сил України у 2018 році становила 250 тис. осіб, що у півтора раза більше, ніж за часів Януковича. 

Перша допомога була в тижні агресії, коли ми отримали в спадок державу без армії, без міліції, без спецслужб, без зброї.

До речі, про правоохоронців. Саме вони брали участь у намаганнях придушити Революцію гідності. Відтак, тепер не лише словами, але й ділом назріла реформа поліції. Щоправда, вже у ретроспективі її успішність та всеохопність – під сумнівом.

Повертаючись до промов Порошенка до Дня незалежності, то вони набули особливого значення. Нарешті президент України звертався не до абстрактних “співвітчизників”, а до реальних людей: військових, волонтерів, до народу.

Проте у 2014 році “сивочолий гетьман” так і не наважився назвати справжнє ім’я окупанта. Варіації були різні: 

“Війна проти зовнішньої агресії…  Наш ворог… А війна повторно прийшла… Знищення терористами… Поява міжнародних найманців…“

Сказати, що Росія напала на Україну, він так і не зміг – і це в час розпалу війни й найзапекліших бойових дій. Хоча у 2015 році Порошенко все ж реабілітувався й набрався духу назвати Росію агресором. Того ж року взимку  Верховна Рада України визнала Росію країною-агресором, а самопроголошені «ДНР» і «ЛНР» — терористичними організаціями.

Також у 2015 році президент нагадав і про українську економіку, яка ніяк не могла оговтатись після подій останніх років.

“Є обережні підстави вважати, що економіка подолала глибокий стрес, завданий війною. Бізнес адаптується, знаходить нові ринки на закритому повністю для нас російському.”

Загалом він не збрехав – падіння ВВП України було швидшим, ніж торік. Проте з’явилися і перші ознаки відновлення економіки: падіння сповільнювалося, навіть фіксували відновлення – економіка зросла на 1%. Курс гривні сягнув антирекордів, але загалом був стабільнішим, ніж у 2014. 

А у 2016-2018 роках Україна мала чим похизуватись. Угода про асоціацію з ЄС вже підписана, а з 2017 року українці змогли подорожувати Європою без візових обмежень.

“Угода про асоціацію і безвіз – це те, що є переконливим свідоцтвом про наш остаточний де-факто і де-юре розрив з імперією.”

“Нафтогаз” же виграв справу на понад $4 млрд проти “Газпрому” у Стокгольмському арбітражі. Хоча й не обійшлось без “зашкварів”. Один з них був пов’язаним саме з армією. У 2019-му в мережі з’явилося розслідування журналістів Bihus.Info про масштабну корупцію в Укроборонпромі. За даними медіа, люди з оточення Порошенка роками курували розкрадання в оборонній сфері.

Так от: навіть в бочці меду має бути ложка дьогтю.

Але повернемось до промов. Як відповідь на виклики часу, вперше у привітанні до 25-ї річниці Незалежності президент звернувся до українців, які знаходяться в тимчасово окупованому Криму та на Донбасі:

“Окремо хотів би привітати зі святом Незалежності, дуже важливо, українських патріотів в анексованому Криму і на окупованому Донбасі. Дорогі мої, ми вас любимо, ми про вас пам’ятаємо і наполегливо боремося за ваше повернення в Україну”.

А під кінець своєї президентської каденції у 2018 Порошенко на День Незалежності заявив про прагнення отримати для України Томос та закріпити в Конституції курс про членство в НАТО та ЄС. Як не дивно, він стримав свої обіцянки. І вже зимою 2019 року ми отримали Томос про автокефалію Православної церкви України, а Верховна Рада закріпила в Конституції курс на ЄС та НАТО.

Шостий президент. Володимир Зеленський

Фото: Марків Михайло/POOL 

У 2019 році привітання до Дня Незалежності виголошував уже шостий Президент України Володимир Зеленський. У своїй першій промові він добряче поностальгував за “славетним минулим” України. Щоправда, за дещо своєрідним “славетним минулим”:

“Усією країною стояли в черзі у перший МакДональдз та слухали “Танець пінгвіна” від Кузьми, чекали армагедону з настанням двохтисячного року та раділи на ранок, що його пережили. Усією країною тішилися, коли на когось падав вінок”.

Загалом Президент змістовно не прокоментував стан справ в Україні у 2019 році, а більше зосередився на тому, щоб промова вистрелила, як іміджева. Хоча вартувало б згадати про позитивні економічні показники, тому що у 2020 році можливості ними похвалитись вже не випало.

Промова наступного року була схожа на продовження привітання до Дня Незалежності 2019-го. Проте до цієї Зеленський додав також закиди про неефективність минулої влади. Ну звісно: нарікання на “папєрєдніків” – ще одна одвічна звичка наших президентів

“Всіх, хто готовий допомагати українцям, будувати саме таку країну, ласкаво просимо долучатися, іншим – велике прохання не заважати. У вас було багато років, аби щось зробити. Люди поставили вам оцінку, прийміть це та не плутайтесь, будь ласка, під ногами України, яка рухається вперед”.

Як ми вже згадували, 2020-ий не зміг стати роком економічних перемог. Криза, викликана діями уряду під час спроб подолати пандемію, ледь не добила малий і середній бізнес та підвищила рівень безробіття. А нові карантинні обмеження щоразу кидали населення в гарячку нерозуміння та критики уряду.

Зате 2020-го нарешті виконали обіцянку, яку дали щонайменше десятиліття тому, – прийняли закон про ринок землі. Суперечки, кому вигідний цей закон, а кому він нашкодить, точаться і досі. А поки ми з вами будемо чекати на проведення “всеукраїнського референдуму”, на якому українці мають вирішити, чи давати іноземцям дозвіл на купівлю землі.

А що там з тридцятою промовою?

А що побажав президент Зеленський українцям на 30-ту річницю незалежності? Вмикайте її у соцмережах та переглядайте. А головне – зверніть увагу на те, про що нині каже наш президент. Можливо, він згадує про нові політичні виклики, здобутки, чи просто обіцянками розкидається?

Що б він не казав, за його словами можна прослідкувати чергову зміну порядку денного в українському політичному дискурсі, а в подальшій перспективі – еволюцію нашої держави.

Тому дивіться та думайте.

Над випуском працювали: 

Журналісти: Володимир Мельник, Христина Українець
Редактори: Данило Карпа, Анастасія Товста
Звукорежисери: Дмитро Копильців, Вадим Ільчук
Дизайн обкладинки: Олександра Басараб

Сподобався випуск? Шерьте його з друзями, підписуйтеся на ПОЛІТподкаст на подкастних платформах та слухайте наші інші епізоди. А також підписуйтеся на ПОЛІТклуб УКУ в соцмережах – маємо багато цікавого контенту про українську незалежність і там.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram