Софія Налепинська-Бойчук – українська мисткиня без жодної краплі української крові

Софія Олександрівна Налепинська-Бойчук – українська художниця-графік, дружина Михайла Бойчука, замордована і розстріляна енкаведисти, поклала своє життя на вівтар України, будучи за походженням французькою полькою.

Народилася Софія 30 липня 1884 року у місті Лодзь. Батько її був поляком, мати мала французьке походження. Мистецьку освіту здобула в художній школі Ціонглінського в Петербурзі. У 1908 році продовжила навчання у Мюнхенській художній школі. За рік виїхала до Парижа, удосконалюючи свої знання в Академії Рансона.

Саме у французькій столиці відбулася доленосна зустріч Софії з Михайлом Бойчуком. Закохалась чи не з першого погляду, і це почуття визначило її подальшу долю. Вони одружилися в Парижі. Під впливом чоловіка Софія, донька поляка і француженки, почала називати себе українкою.

Читайте також: Бойчук і “бойчукісти” – розстріляне відродження живопису

Софіїна сестра Ганна якось писала у листі: “Софія вже зреклася, так скажемо, своєї національності, співала лише українських пісень, розмовляла українською й перебувала цілковито під впливом і у владі Михайла. Приїздила до нас, страшенно любила родину, для мене була як рідна матір, – але всією душею була вже з Михайлом, і було відомо, що не покине ані його, ані його творчих ідей”.

У 1917 році родина Бойчуків під час революції перебралася до Києва й опинилася в епіцентрі українського державного відродження. Михайло став співзасновником Української академії мистецтв (сьогодні Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Займався закріпленням стародавніх фресок у Софійському соборі. Відкрив фрескові розписи Успенського собору Єлецького жіночого монастиря у Чернігові.

Софія з 1919 року була викладачкою у Миргородській школі, пропрацювала там три роки. У 1922-му стала очільницею ксилографічної майстерні Київського інституту пластичних мистецтв. А також викладала до 1929-го у Київському художньому інституті, де стала професоркою і заснувала школу гравюри.

У 1936 року Михайла Бойчука заарештували співробітники НКВС. У в’язниці вони вибили з нього “зізнання”, буцімто “контрреволюційна організація, до якої я належав, являла собою формування українських націонал-фашистів у Совєцькій Україні”. 13 липня 1937 року Михайла Бойчука розстріляли в Києві разом із учнями Іваном Падалкою, Василем Седляром, Іваном Липківським.

Саму Софію ув’язнили 12 червня 1937-го, таку постанову ухвалив IV відділ управління державної безпеки НКВС УРСР, який раніше загріб у свої лапи Остапа Вишню, Олеся Досвітнього, Костя Котка, Івана Лакизу, Олексу Слісаренка. Адже для більшовицького режиму українські інтелігенти, що впевнено заявили про себе у попередньому десятилітті, були типовими “ворогами народу”. Їхня творчість не вкладалася в прокрустове ложе “соціалістичного реалізму”, не вихваляла “батька народів” Сталіна, а головне, вона була національно-українською за змістом. А ще, найголовніше, Софія була дружиною “ворога народу”. Після її ув’язнення лишився напризволяще син, від чого серце матері не мало спокою.

Перший допит Софії відбувся в ніч її арешту. Енкаведисти знали, що вона навчалася у Франції та Німеччині, тому незабаром їй висунули обвинувачення у тому, що вона була “членом контрреволюційної української націонал-фашистської організації і провадила шпигунську роботу на користь іноземних розвідок”. У ті роки всім, хто бував за кордоном, інкримінували цю статтю. Софія не стала винятком.

Півроку її мучили допитами, проте вона знайшла у собі сили вистояти. Достеменно не відомо, які саме тортури їй довелося витримати і скільки разів її допитували. Передсмертного фото також немає, тому можна тільки малювати у страшній уяві те, якою вона стала. Мужність жінки вражає, вона змогла витримати знущання і не підписала зізнань. В останньому протоколі допиту,який опублікував у своїй праці “Смерть Софії Налепінської-Бойчук” історик Сергій Білокінь, зазначено:

Питання: – Вас заарештовано за участь в антисовєцькій, націонал-фашистській організації, де ви провадили шпигунську роботу на користь іноземних держав. Чи визнаєте ви себе винною у пред’явленому вам звинуваченні?
Відповідь: – У пред’явленому мені звинуваченні винною себе я не визнаю. В антисовєцькій націонал-фашистській організації я участі не брала й шпигунської роботи не провадила.
Питання: – Ви кажете неправду, слідство має відомості, що ви брали активну участь в антисовєцькій націонал-фашистській організації, якою керував ваш чоловік – Бойчук. Пропонуємо вам дати докладні зізнання про вашу участь в організації”.

Вона легко могла відмахнутися від чоловіка, якби повідомила слідству, що їхнє сімейне життя вже давно розпалося, і Бойчук живе з іншою жінкою, яка має ось-ось народити йому дитину. Але Софія цього не зробила, бо знала, що скандал у родині нічим не допоможе, а навпаки, може зашкодити іншим людям. Тому жодного слова з уст Софії не злетіло.

Не змігши вибити зізнання жінки, їй показали протокол-зізнання її колег, вона ж на цю провокацію не піддалася: “Можливо, вони і входили до якоїсь організації, – я навіть не чула про таку”. Софія розуміла, що це витягнуто лещатами допитів і все це намовини, тому такими словами жінка зайняла нейтральну позицію, не підтверджуючи і не спростовуючи їхні слова.

Коли ж Налепінська зізналася у тому що була знайома із деякими діячами, котрі були засуджені за контрреволюційну діяльнісь, у енкаведистів роз’язалися руки і вони вирішили, що всі звинувачення збігаються і винесли вирок:

“На оснований изложенного (!) обвиняется:
а) являлась участником антисоветской националистической террористической организации, ставившей своей главной задачей насильственное свержение советской власти на Украине и установление фашистского строя;
б) осуществляла связь организации с иностранными разведывательными органами, т. е. в преступлениях, предусмотренных ст. 54-6 и 54-11.
На основании вышеизложенного след. дело №384 подлежит рассмотрению тройки при киевском областном управлении НКВД.
С 12 июня содержится в киевской тюрьме и с сего числа перечисляется за тройкой”.

6 грудня 1937 року Софію Олександрівну Налепинську-Бойчук засудили до розстрілу. Вирок виконаний 11 грудня. Нащадкам залишилася її мистецька спадщина – десятки гравюр на дереві, портретів, ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Степана Васильченка, Гі де Мопассана, Альфонса Доде.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram