Смерть Сталіна: сльози, скорбота та вигуки “Ура!”

Рівно сімдесят років тому, 5 березня 1953 року, помер “найкращий друг учених, шахтарів, лісорубів, комбайнерів та дітей” Іосеб Бесаріоніс дзе Джугашвілі. Він же – Йосип Віссаріонович Сталін.

Справи давно минулих років, здавалося б. Якби його діяльність прямо чи опосередковано не скалічила долі десятків мільйонів людей, так би воно й було. І, попри майже сім десятиліть, які віддаляють нас від його смерті, Україна відчуває на собі наслідки правління Сталіна досі. Це і колосальні демографічні втрати внаслідок голодоморів, воєн і репресій. Це і генетичний страх у нащадків тих, хто на собі відчув “солодке щастя” тих років. І, головне, – ця ідеологія ще жива. Хай в Україні й пройшла декомунізація, сталіністи нікуди не поділися. Не без їхньої участі у нас палає Донбас. Не без їхньої участі окуповано Крим. У сусідній державі, якій ми завдячуємо війною, Сталіну ставлять пам’ятники, а за його критику переслідують.

Росія наразі є блідою подобою Радянського Союзу, а її нинішній вождь – такою ж блідою подобою Сталіна. Але лаври Йосипа Віссаріоновича йому явно не дають спокою. Сімдесят років тому поняття Сталін і Радянський Союз були майже тотожні, нині так само можна поставити знак рівності між поняттями Путін і Росія. Пропаганда закріпила в мізках пересічного росіянина переконання, що з кінцем Путіна закінчиться й Росія. Так само, як і зі Сталіним мав закінчитися Радянський Союз. Але, як відомо, зі смертю останнього світ не зруйнувався, життя продовжується. Як же сприймали смерть напівбога прості радянські люди?

На сайті міжнародного правозахисного товариства “Меморіал” зібрані спогади людей, які були свідками смерті “вождя всіх часів і народів”:

• Черноног Євген Романович, підполковник-артилерист, слухач Військової Академії імені Фрунзе. Арештований 1950 року, засуджений на 8 років таборів за негативний відгук про фільм “Падіння Берліна”. Звільнений 1954-го: “Коли в Москві сльози лили і давилися на вулиці, щоб з ним попрощатися, у нас весь табір радів, все шапки вгору жбурляли й кричали – вусатий здох, вусатий здох. Незвичайне було, радісне свято. І охорона не втручалася, тільки злісно мружилася – фашисти радіють”.
  
• Жуков Олександр Васильович. Заарештований 1943 року, засуджений військовим трибуналом за “наклеп на вождя народів Сталіна й Радянську Армію” до 10 років позбавлення волі. Звільнений 2 квітня 1953 року: “Багатоголосся, хто був у колонії – крики: “Ура! Ура! Ура! Помер Тиран! Який тиран?” – питали один одного ув’язнені. Однозначна відповідь: “Сталін!” Потім стали кричати: “Свобода! Свобода!”
  
• Домбровський В’ячеслав В’ячеславович, до арешту в 1951 році – студент Політехнічного інституту Ленінграда. Засуджений до 5 років заслання як “соціально-небезпечний елемент”: “Звістка про смерть Сталіна застала мене в конторі. Не заходячи до гуртожитку, я купив горілки й відправився на правий берег Обі, у Бердськ, де в гуртожитку радіозаводу в окремій кімнаті жив мій брат. Ми швидко й без зайвого шуму “організували” закуску з вареної картоплі, хліба й банки консервів, але не встигли ще вимовити першого тосту, як у двері постукали. Це був товариш по службі брата з німців Надволжя, що врятувався від висилки в тайгу в 1941 році тим, що його дружина доводилася ріднею якомусь місцевому начальству. “Хлопці, – сказав він, – я повинен випити сьогодні. Але вдома мені не дадуть це зробити зі страху. Можна, я вип’ю з вами?” – і він дістав із кишені шуби пляшку”.

Були й інші. Ті, які щиро плакали й готові були померти разом зі своїм вождем. Більшість із них, звісно, були тими, хто вірою й правдою служив режиму: партійна й радянська номенклатура, співробітники НКВС тощо.

Але, як не дивно, плакали й ті, хто постраждав від влади. І їх було зовсім немало. Що це було? Скоріш за все, наслідки пропаганди, яка роками вбивала в голови радянської людини набір думок, з якими “гомосовєтікуси” мали жити. Про партію, про найкращу у світі країну, про мудрого й всезнаючого Сталіна. Не дивно, що люди вірили – покоління, яке виросло за часів правління Джугашвілі, просто не мало іншої інформації: Інтернету в ті часи не було, а радянська преса, радіо та кінематограф жорстко контролювалися цензурою.

Власне, подібний феномен – у часи куди більш вільні і з набагато більшими можливостями щодо доступу до інформації – ми можемо бачити в сусідній країні. Там теж вважають Путіна єдиною опорою і надією, Росію – величною країною, а всіх навколишніх – фашистами й зрадниками. Тим цікавіше буде спостерігати за нашими “старшими братьями” у той день, коли помре їхній “великий вождь і навчитель” Володимир Путін.

P.S. Сталін пішов 1953-го, у 74 роки. Путін народився 1952-го, це не реінкарнація, це “новодєл”. 74 Путіну виповниться у 2026 році. Різниця між роками народження – мінус рік, 2025. Час на смуту – мінус рік, 2024. Вибори Президента США – 5 листопада 2024 року, днюха Путіна – 7 жовтня 2024, йому виповниться 72. Крайній термін існування режиму – 31 грудня 2024 року: як прийшов так і підеш.

“Какую страну просрали” або ностальгія за совком

Втікачі до радянського раю: нове життя і гірке розчарування