Слово і діло українських патріотів

Прше правило українських патріотів, націоналістів, демократів особливо в часи активізації російської експансії в Україну, має бути: підтримуй свого, а не цькуй його! Можна мати відмінну позицію у світоглядних, етичних, мистецьких питаннях, але разом відстоювати національні, демократичні цінності, свободу та права людини, територіяльну цілісність і державний суверенітет України. Українці можуть мати різний погляд на питання абортів і збочень, належати до різних конфесій, вболівати за різні команди, голосувати кожен за свого кандидата чи партію.

Допоки дискусія всередині країни точиться навколо таких питань або між патріотами України, з одного боку, і адептами “какаяразніца” й агентурою інших країн і націй, з іншого боку, ми повинні бути толерантними до патріотів, але й принциповими у відстоюванні своєї власної думки чи позиції. Те, що нас, патріотів, роз’єднує в цих питаннях важливе для кожного з нас окремо або й має вагоме суспільне значення. Але воно вагоме саме для нас, для українського суспільства, для нашої спільної країни – України, для позиціонування країни в світовому співтоваристві. Такі питання вирішуються шляхом дискусії між собою і подальшого спільного опору антиукраїнським опонентам.

Зовсім інша справа настає тоді, коли самі ж патріоти мають розбіжності в питаннях національної безпеки й оборони. Тут вже зовсім інша межа толерантності, або як зараз модно казати – червона лінія. Вона окреслює вже не просто внутрішню національну дискусію українських патріотів між собою або з антиукраїнцями чи “пофіґістами”. Ця червона лінія сигналізує про аварійну небезпеку в разі її перетинання. Сигнал тривоги подається тоді, коли йдеться про загрозу державному суверенітетові, демократії та національній ідентичності українців. І в таких питаннях навіть той, хто публічно проголошує проукраїнську мету може фактично підігравати ворогам України та українців.

Як це відбувається в житті? Проілюструю на кількох прикладах з дискусій між патріотами з різним темпераментом та ціннісними орієнтаціями. Приклад перший – стан війни чи АТО/ООС. Час вже довів і ще, на жаль, підтвердить не один раз, що називати війну війною у публічних промовах але, водночас, роками не затверджувати цього в правових, зокрема міжнародних документах, замало для захисту національного суверенітету. Так само як цього виявилося недостатньо для захисту добровольців, ветеранів від кримінального переслідування за те, що діяли воєнними методами в правових умовах мирного часу. Чи не найяскравіший конфлікт між різними патріотичними таборами стався у 2015 році під час спроби команди Порошенка провести через парламент рішення по легалізацію федеративного статусу ОРДЛО в конституційному полі України. Тоді влада навіть електронне табло у Верховній Раді вимкнула, сподіваючись у такий спосіб отримати необхідні голоси нардепів. Зупинив цей наступ “ордлоїзації” України лише масовий протест, вибух гранати та смерть кількох людей під Верховною Радою. Державний суверенітет України не був порушений на користь агресора – РФ, а дискусія про стан війни з агресором триває й досі.

Приклад другий – соціяльно-економічний. Хвилі п’ятирічної дискусії навколо податку на виведений капітал, судової реформи, лібералізації економіки та протекціонізму розбивалися об бастіон суддівсько-прокурорської кругової поруки, провальної кадрової політики та фактичного сприяння олігархам, зміцнення їхнього економічного статусу з боку як влади, так і окремих учасників самих тих дискусій. Унаслідок ми отримали фактичну орієнтацію економіки на фінансових спекулянтів, а не промислове виробництво і сільгосппереробку, фіскалізацію замість інновацій, закупівлю російських енергоносіїв замість українського видобутку й запуску вітчизняної нафтопереробки. Одним словом, дискусія між економістами-патріотами зійшла нанівець і була заміщена економічною політикою з непередбачуваними наслідками для національної безпеки.

Приклад третій – гуманітарний. Точніше, мовний, оскільки жодна інша дискусія всередині патріотичного табору не була такою запеклою, як дискусія щодо законопроєктів про освіту та мову. Частина патріотів пропонувала зробити крок уперед, заявивши про утвердження української мови. Інша частина попереджала, що цього одного кроку насправді недостатньо для утвердження мови у всіх сферах публічного життя, а достатньо лише для виборчого піару тодішньої влади, подальшого ігнорування частиною апарату та громадян-“какаяразніца” норм закону, що не працюють, та заподіяння українцям шкоди через використання проти них згубних законодавчих ініціятив. Зокрема, зусиллями тих, кого тоді впевнено називали патріотами була введена норма про “навчання” мовами нацменшин замість “вивчення”, як це зазначається в Рішенні Конституційного Суду України 1999 року. На пару з іншою законодавчою нормою про вибір мови навчання в приватних школах і створення класів у комунальних школах це створює можливість вивчати українську мову фактично як іноземну.

Саме ті, кого вважають патріотами написали та пролобіювали в парламенті минулого скликання законопроєкт про середню освіту, який обмежував використання української мови в освітньому процесі лише “шляхом викладання на уроках”. Тоді як російську й інші мови нацменшин пропонувалося забезпечити “навчання” в цілому, а не лише на уроках. Тобто, російською в школі можна проводити ВЕСЬ освітній процес як на уроках, так і поза ними. А українською – лише на уроках. Теперішня влада скористалася напрацюваннями попередників і проголосувала за цей закон. Чи скаже хтось із патріотів після відторгнення зросійщеного Криму й окупації денаціоналізованого східного Донбасу, що паритет між державною мовою і мовою російською не має значення, що “какаяразніца” чого більше в освіті: мови чи язика?! Напевно, не скаже. Але ж свою антиукраїнську справу оці патріоти зробили не в теоретичній дискусії, а в реальному житті! Їхні дії досі не отримали належної оцінки в суспільстві. Дехто з ініціяторів і лобістів отримав від нової влади теплі міністерські посади.

Тож, який висновок? Дотримуватися правила “не цькуй свого”? Безумовно так! Але є й інше, друге правило українських патріотів, націоналістів, демократів: Україна – понад усе. Тому, толерантність і патріотична солідарність діють лише до межі, до червоної лінії національної безпеки й оборони: у військових справах, в освіті, культурі, економіці, скрізь. Якщо хтось лобіює інтереси російських енергетичних кампаній, розбазарює Оборонпром, втюхує в закон норму: “Державний статус української мови не повинен заперечувати мовних потреб національних меншин”, то це вже не дискусія між патріотами, це війна між українцями та антиукраїнцями, частина з яких закамуфльована у вишиванки та маскується українськими словами. А не ділами!

Єдність слова і діла, – ось що є ознакою українського патріота та націоналіста.

Допис навіяно трьома обставинами. Перша – це пропагандистська кампанія відбілювання колишнього президента-олігарха, замість аналізу його діяльності, всього зробленого його командою, помилок і досягнень. Натомість, суспільству накидають примітивне протиставлення, некоректні порівняння та ігнорування причинно-наслідкових зв’язків. Цькуючи водночас усіх скопом критиків минулої влади за те, що це, мовляв, їхня критика привела в крісло президента Зеленського, а не діяльність його попередника.

Друга обставина – це історія двох дівчат-волонтерок, що залишили автобус, водій якої відмовився вимкнути російське кіно. Частина патріотів їх палко підтримала. А я задався питанням: а навіщо вони залишили автобус, так і не припинивши порушення закону, не утвердивши домінування свого – українського. Для мене це прояв слабкості, втеча з поля бою. Але засуджувати волонтерок я зовсім не збираюся, бо поважаю вже те, що вони не побоялися оприлюднити цей кричущий прояв антиукраїнства.

Третє, що покликало викласти свої думки щодо подолання кризи довіри всередині патріотичного табору, – це активна інформаційна присутність і демонстрація пристосуванства з боку тих, хто роками просував антиукраїнські норми в закони, хто нічого не зробив, щоб примусити президента й уряд в 2019 році не лише оприлюднити Указ про мову, а й виконати його, хоча б підготувавши Державну програму утвердження мови, яку цей указ зобов’язував зробити уряд Гройсмана та обласні державні адміністрації. Замість цього, частина патріотів вдягала вишиванки та займалася суцільним “одобрямсом” найбезглуздіших дій влади або виправданням її – влади, бездіяльності. Робилося це, нагадаю, під гаслом “не розхитуйте човна, а то Путін нападе!”.

Зараз не час звинувачувати адептів минулої влади у корисливих мотивах, чи в тому, що вони фактично відкрили шлях зеленінським слугам народу та іншим проросійським популістам у президентське крісло та до парламенту, а тепер навіть не перепросилися за свої дії чи бездіяльність.

Утім, я особисто їм прощаю, готовий до спільного захисту й утвердження української України. Але закликаю цих патріотів надалі, коли йдеться про червону лінію української ідентичності, національної безпеки та оборони: думайте, будь-ласка! І керуйтеся не інтересами власної кишені та місцем сидіння, а інтересами України й українців.

Сподобався матеріал? Підтримай "Український інтерес". Знання – це сила. І на оновленій землі врага не буде! Монобанк 4441 1144 0359 2361 Приватбанк 5457 0822 9082 5491 PayPal – [email protected]