1 вересня 1889 року в родині Михайла і Савини Левицьких народилася донечка, яку нарекли Ольгою. У майбутньому вона буде активісткою громадського національного руху, стане зв’язковою першого керівника Української військової організації та Організації українських націоналістів Євгена Коновальця, а ще вестиме розвідувальну роботу від українського підпілля, за що в 34 роки загине у в’язниці, не витримавши катувань.

У маленькому селі на Галичині минали дитячі роки Ольги. Вже тоді її життя відрізнялося від однолітків того часу. Батько Михайло Левицький був досить вимогливим у вихованні своїх дітей. Від самого малку привчив їх до чесної праці. Щойно Оля підросла й постав вибір щодо її подальшого навчання, вибір зупинився на приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері (Німеччина). Після – на ліцеї Українського інституту в Перемишлі. Однак безтурботне дитинство дівчини закінчилося. Їй було 13 – помер батько, ще за рік – пішов із життя любий дідусь. Ледь оговтавшись від утрати близьких, доля завдала ще одного удару – у засвіти відійшла мати.

Гірке сирітське життя змусило дівчину рано стати до роботи. Спочатку читала лекції в школі, та згодом, зрозумівши, що треба рухатися далі, зібрала залишки від батьківської спадщини й вирушила до Відня. Пішла на курси при торговій академії. Закінчивши їх за рік, вступила до Віденського університету на медичний факультет.

У ті часи в австрійській столиці було чимало різних товариств й організацій, заснованих українцями. Завдяки цьому Ольга поринула в бурхливе суспільно-політичне життя.

Повернувшись до Львова в 1910-му пішла працювати в страхове товариство “Дністер”. За чотири роки вийшла заміж. Її обранцем став Дмитро Басараб. Але смерть настирно відбирала близьких людей. Через вісім місяців після весілля чоловік загинув на фронті Першої світової війни, вступивши у свій перший бій.

Читайте також: Емансиповані українки. Як наші жінки боролися за місце під сонцем

Коли ж Російську імперію почало лихоманити від революції, народи, які століттями гибіли в царському ярмі, отримали шанс на розбудову власної національної державності. Ольга, яка ще в Першу світову поривалася стати до лав УСС, щоб “визволяти братів-українців з московських уз”, поринула у державні справи.

У 1918-1923 роках Басараб, на запрошення уряду УНР, працювала секретарем при українському посольстві у Фінляндії, потім в Австрії. Водночас виконувала розвідувальні завдання. В інтересах українського уряду збирала інформацію в Німеччині, Норвегії, Данії. Займалася просвітницькою роботою в Комітеті допомоги пораненим і полоненим у Відні та в Комітеті допомоги цивільному населенню. Була відзначена міжнародною організацією Червоного Хреста.

Коли українські дипломатичні представництва ліквідували, Ольга повернулася до Львова й стала членкинею Головної управи-філії Союзу Українок – найбільшої жіночої організації на українських землях. Головним завданням Союзу було виховати “нову” жінку – суспільно активну, з високим освітнім та економічним рівнем, фаховим досвідом у царині домашнього господарства, участю у світовому жіночому русі. Варто зазначити, що пізніше, у 1938 році, польський уряд заборонив Союз Українок, але його діяльність продовжила організація “Дружина княгині Ольги”, що виразніше ставила політичні вимоги. І лише 1991 року в Києві постала Всеукраїнська жіноча громадсько-просвітницька організація під старою назвою – “Союз Українок”.

Басараб співпрацювала з Українською військовою організацією та була зв’язковою полковника Євгена Коновальця. 9 лютого 1924 року рано вранці польські поліцаї вдерлися до квартири Ольги й арештували її за приналежність до УВО. Під час погрому вилучили матеріали, які були зібрані розвідкою і стали підставою для звинувачення в шпигунстві на користь Німеччини. У поліції зрозуміли, що урвали ласий шматок, адже до їхніх пазурів потрапила представниця українського руху опору. Їм від перспективи накрити усю підпільну мережу паморочилося в голові й кожен приміряв собі нове звання за розкриту справу.

“34-річна Ольга Басараб, тендітна на вигляд і маленька на зріст – усього 152 сантиметри, уперта за характером і не з лякливих, здавалося, не становитиме особливих труднощів для досвідчених фахівців вибивати показання із заарештованих”, – так про неї писали.

Тому допитували прискіпливо, а побачивши незговірливість арештантки – вдалися до тортур. З нею “працював” Міхал Кайдан, за яким закріпилася “слава” найжорстокішого та винахідливого інквізитора, який вдавався до найрізноманітніших мордувань, аби лишень дізнатися правду. Проводив свої допити у спеціальній кімнаті з електричними дротами. Пізніше свідки зазначали, що звідти лунали страшні крики і стогони жінки, які майже не припинялися. Після таких “розмов” Ольга не могла самостійно рухатись, її, замотану в мокрому рядні несли до камери. Та попри все, жінка трималася мужньо й жодного імені не виказала.

Останні допити проводилися 12 лютого, а на ранок Ольгу знайшли повішеною в камері на вишитому українському рушнику.

Підозру, що це вбивство, викликала дивна поведінка поліції. Вони не тільки не повідомили про це, а й спокійно брали передачі на її ім’я. Лише за кілька день по тому, Ольгу, як “бездомну” під прізвищем Баравської, передали в анатомію для студентських дослідів, потім тіло таємно поховали.

На дев’ятий день слідство повідомило родичів й озвучило версію про смерть: не витерпівши катувань, наклала на себе руки.

Така версія одразу викликала хвилю обурень та протестів, адже заґратовані вікна знаходилися надто високо, щоб знесилена жінка змогла самотужки перекинути петлю.

Перші протести організував “Союз українок”, за ними піднялися численні українські товариства як у Галичині, так і на еміграції. Голова українського клубу в польському парламенті Сергій Хруцький (який пізніше загинув у радянських таборах) звернувся із депутатським запитом. Єврейський клуб поставив вимогу створити парламентську комісію для ретельного з’ясування умов, в яких перебували в’язні польських тюрем.

Під тиском громадськості польська влада була змушена розпочати слідство. 26 лютого тіло Ольги ексгумували. Проведена експертиза констатувала, що маючи такі каліцтва, жінка не могла сама повіситися.

Та ніякого результату це не дало. Поляки наполягали на версії самогубства, українці – тільки утвердилися в своїх припущеннях: розвідницю закатували, а потім інсценували її самовбивство.

Тіло покійної перепоховали. Попрощатися з нею прийшло декілька тисяч львів’ян. Десять священників йшли поперед труни, яку несли на своїх плечах студенти.

Пізніше, ув’язнений в той період Андрій Мельник (майбутній голова ОУН) переказував, що на стіні тюремної камери, звідки виносили тіло, були слова, написані кров’ю: “Умираю замучена. Помстіть. Ольга Басараб”.