Олена вийшла надвір, сьогодні треба перебрати яблука, які звечора стоять у відрах: непошкоджені та ті, що мають злегка зів’ялі боки, треба перемолоти на сік, а зовсім пропащі викинути на гній. Жінка мимоволі замилувалася осіннім днем, напрочуд погожим для цієї пори. Кілька секунд споглядання, а потім – до роботи. Яблук багато, он і в старих ночвах лежать, і в сараї вся долівка ними всіяна.

Олена підготувала чисті баняки для нарізаних яблук та сіла до роботи. Чистить їх і думає: “Оце зараз і почнеться”. І так їй тоскно від тої думки робиться, так на серці щемко, що не передати й словами. Проте від цього нікуди не дітися. Мобілку поклала біля себе. Чекала на ці проклятущі телефонні дзвінки.

Першою, як завжди, зателефонувала двоюрідна сестра.

– Лєн, я не хочу тебе засмучувати…

– Та кажи вже!

– Ігоря твого вчора бачили…

– І що?

– Його в Сидорівці застукали з тою Свєткою. Сиділи у “Патіфоні”.

– І що тепер?

– Лєн, ну ти знову за своє. Зраджує він тобі, а ти…

– Я знаю.

– І чого ж ти нічого не робиш, Лєн?

– Все, давай. Роботи повно.

“Із зачином тебе, Лєн”, – посміхнулася жінка та продовжила розрізати яблука навпіл. Серединку – на гній, м’якоть – на сік.

Другою зателефонувала Маруська. Вона завжди набирає в таких випадках. Треба вислухати, бо однаково десь у селі зловить – не відчепиться. Отож краще хай виговориться телефоном.

– Лєн, привіт! Я оце вирішила тобі зателефонувати…

– Марусь, чого тобі? – відповіла жінка.

– Мені сказали, що Ігор твій, того. Знов у гречку, – Маруська стишено гигикнула.

– Знаю.

– Ой, Лєн, вона ж молодша від нього. У доньки годиться, – завзято продовжила дозвонювачка. Це не моя справа, але…

– Марусь, чесно: не хочу про це говорити. У нас усе добре. І не треба втручатися.

– Я ж хотіла…

– Не треба.

Кому як не Олені знати: чоловік їй періодично зраджує. І триває це вже кілька останніх років. Олена не говорить про це з Миколою. Давно ще, коли то трапилося вперше, пробувала, але чоловік махнув рукою і сказав: “Ти не лізь. Розберуся. Моя справа”. Більше й не починала. Направду кажучи, боялася. Що коли дійсно піде від неї? А вона кому треба буде? Баба репана.

Так і жила зі своїм болем, що перетворилося на звичку. Призвичаїлася не реагувати на оті жалібні погляди, якими її проводжали біля крамниці. Навчилася гідно відповідати, коли телефонують і душу ятрять.

Олена нікому нічого не хотіла говорити. У неї було єдине бажання – щоб її залишили в спокої.

Взяла в руки ще одне яблуко. “Тридцять три роки разом. Чи вже тридцять чотири?”, – згадувала Олена. Мимоволі почала розглядати свої руки, спочатку струждені долоні, а потім почорнілі нігті.

“Кажуть, шия вказує справжній вік жінки. Неправда. Найперше – руки! Які ж вони в мене старі! На своє обличчя можна рідко дивитися, а руки бачиш щохвилини. Так і виспівують мені: “Старість отутечки”, – подумала Олена.

Мобілка вже не розривалася. “Відстрілялася”, – сумно сказала Олена сама собі.

Аж чує, хтось у хвіртку дереться. “Миколаївна, можна до тебе”, – чує голос сусідки.

– Чого ж ні, заходь, не стовбичити ж там, – каже Олена.

Сусідка зайшла. У руках пів пляшки домашнього вина.

– Лєн, давай попробуємо. Це чи не вперше таке вкусне получилося.

– Та давай.

Олена кинула ножа у відро та пішла до хати за келихами. “Микола ще спить”, – подумалося.

Узяла із серванта два келиха, обтерла рушником. У другу руку взяла стілець для гості.

– Як ти, Лєн? – сусідка питає, коли всілися з вином між яблуками.

Олена знає, що Тетяна Іванівна все давним-давно знає, але ніколи не подає виду. Тільки питає “Як ти?”.

– Усе добре. Он яблука на сік готую, – відповідає.

Сусідка починає про свого внука веселі історії розповідати, трохи про зятя лінивого згадала, потім про сина розповіла – він давно в село не приїжджав. Усе про своє та про своє.

“Дякую тобі, Іванівно, що не питаєш зайвого”, – думає Олена.

Посиділи-погомоніли, та й по всьому. Олена знову за яблука взялася. Скільки ще їх залишилося! Микола ж іще, мабуть, дрімає.

А він уже й встав. Трохи походив сюди-туди по хаті. Прочинив двері й побачив, що Олена яблуками марудиться. Не хотів зараз її бачити. Дістав із холодильника два млинці з печінкою. Пожадливо проковтнув, запив виноградним соком із двохлітрової банки. А тоді – хаміль-хаміль – та й із хати. До Олени й лиця не повернув. Уже біля хвіртки крикнув: “Я до Петровича! Там деталі треба забрати. Скоро буду!”. І, не чекаючи відповіді, пішов собі.

Олена ще кілька секунд автоматично різала яблука. Потім зупинилася. Встала зі стільця – спина затерпла. Та якось зі спересердя як увалить те відро ногою. Прекинулося догори дриґом, гнилі яблука розсипалися різнобіч.

– Не залізна я, Миколо, не залізна, – та й заплакала. Дихати стало важко, сперлася об стіну сараю.

Тим часом Микола, який подумки прокручував минулий вечір та ніч, здалека відчув щось схоже на докори сумління.

“Ну, ізмінив, маленько. З ким не буває”, – цими словами заспокоїв себе та впевненою ходою зайшов на подвір’я Петровича.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram