Імперії губить зайвий лібералізм. Брежнєвський режим був м’якшим за сталінський, а тому слабшим. Те, що насамперед губить подібні політичні режими – це переродження еліт. Радянська політична еліта сталінських часів шукала ментальну опору у представників соціальних низів і дійсно її знаходила. Для цього була побудована потужна система соціальних ліфтів (в основі якої стояла розвинута система освіти), яка дозволяла вихідцям із робітничих і селянських сімей займати керівні партійні та радянські посади, а також поповнювати лави «народної інтелігенції», що створювало враження «народної влади» .

Але саме ці «народні інтелігенти», так само як і значна частина тих партійних та радянських керівників, що піднялися «з народних мас», найчастіше і ставали жертвами політичних репресій. По-перше, тому, що «занадто розумні» завжди були потенційно небезпечними для автократичних режимів, по-друге – тому що ті представники «народних мас», яким так і не вдалося піднятися відкритим більшовицьким режимом соціальним ліфтом, із схваленням сприймали репресії проти тих, кого вже почали вважати представниками «нової еліти» і вбачали в цих репресіях прояв соціальної справедливості.

Тобто «сила» сталінізму полягала в тому, що він ментально спирався на настрої представників соціального дна, яке, з його точки зору (і відповідно, з точки зору цього «дна») і було справжніми «народними масами».

Проблеми проявилися через одне покоління, коли у представників «сталінської партократії» виросли діти, яких потрібно було кудись прилаштовувати. У тодішніх умовах партійні і радянські посади в силу ідеологічних причин не можна було успадковувати, тобто син першого секретаря міського комітету компартії після його смерті чи виходу на пенсію не міг зайняти не лише посаду батька, але навіть посаду першого секретаря міського комітету комсомолу.

Тому у більшості випадків єдине, що йому залишалося – йти в інтелігенти. Тут теж відбувалося соціальне розшарування. Діти представники найвищої ланки партійно-радянської еліти могли розраховувати на вступ до найпрестижніших радянських вузів на кшталт Московського інституту міжнародних відносин, що потім забезпечувало роботу в закордонних дипломатичних представництвах. І краще – не в «братських соціалістичних країнах», а в країнах «загниваючого капіталізму» (це була мрія більшості людей, вихованих на комуністичних ідеалах). Діти тих, хто в партійно-радянській ієрархії займав позицію дещо нижчу, могли сподіватися на менш престижні вузи, і на меншу підтримку у подальшому службовому просуванні.

Так чи інакше, з часом відбувалося «ментальне поінтелігентнішання» радянської еліти. Відійшли в минуле напіввійськові френчі партійних керівників, за стилем поведінки вони все більше намагалися бути схожими на завідувача кафедри вузу чи заввідділу науково-дослідного інституту.

«Зближення з інтелігенцією» означало також ментальне дистанціювання від робітництва та селянства – вони в радянському суспільстві все більше втрачали колишню повагу, робітничі професії все нижче опускалися в ієрархії соціального престижу (хоча заробітки робітників часто були вищі за «ставку» працівників інтелектуальної праці).

Це знайшло відображення у тому числі в радянській масовій культурі – якщо, наприклад, у 50-і роки минулого століття головними героями більшості радянських художніх кінофільмів виступали робітники та селяни, то до середини 80-х їх майже повністю витіснили «рефлексуючі інтелігенти». Стало вважатися, що саме їх переживання, думки і долі цікаві широкій аудиторії, а що там з робітниками і що у них на думці, вже нікого не хвилювало.

Інтелігенція вважалася в радянському суспільстві аналогом середнього класу. Та й її свідомість все більше формувалася під «тлетворным западным влиянием» – у моді були літературні твори переважно західних авторів, західноєвропейські та американські кінофільми, правдами і неправдами всі намагалися дістати одяг західних виробників. А оскільки представники інтелігенції як лідери громадської думки формували домінуючі настрої суспільства загалом, то до «перебудови», яка зламала тоталітарну комуністичну систему, залишався лише один закономірний крок.

У «єльцинський період» російська політична еліта продовжувала «загравати» з інтелігенцією та середнім класом. Путін у перші роки свого правління намагався робити те саме.

Однак, після того, як опозиційно налаштовані представники інтелігенції та середнього класу стали ядром протестного руху під час так званої «болотної революції» 2011-2013 років проти режиму «вічної влади» Путіна, останній зрозумів, що якщо і «загравати» з середнім класом та інтелігенцією, то лише з конформістською її частиною, яку при необхідності можна й підкупити, а «ментальну опору» потрібно шукати в іншому соціальному середовищі.

І подібно до Сталіна, Путін головну ставку зробив на соціальне дно російського суспільства, яке одночасно є і «ментальним дном». Тим більше, що сам Путін є вихідцем саме з такого середовища та як ніхто відчуває його настрої і те, які важелі потрібно застосувати, щоб на нього вплинути.

Як для Путіна, так і для представників «ментального дна» російського суспільства характерна навіть не аморальна, а недоморальна свідомість, коли у суб’єктивному світі людини моральні категорії відсутні взагалі. Тобто у своєму соціальному розвитку людина не досягає того рівня, коли вона здатна мислити такими моральними категоріями як, наприклад, справедливість, перейматися тим, чи не зашкодять її вчинки іншим людям. У такому разі людина живе у зовсім іншому вимірі, де поняттям добра і зла взагалі не має місця. Саме недоморальна свідомість дозволяє здійснювати нелюдські злочини, не відчуваючи не те що докори сумління, а навіть якісь натяки на сумніви у правильності своїх дій.

І часто така свідомість характерна саме для представників найнижчих, найбільш пригнічених прошарків населення, які найрідше відчувають підтримку з боку суспільства і тому найчастіше відчувають відчуження не лише від суспільства, але й загалом від інших людей. Світовідчуття таких людей німецький філософ і соціолог Макс Шелер охарактеризував поняттям “ресентименту”. Воно позначає три взаємопов’язані компоненти: змiшане почуття ненавистi, злоби i ворожостi; вiдчуття власного безсилля активно висловлювати цi почуття проти людини чи соцiального устрою, що їх викликають; перiодично поновлюване переживання безсилої ворожостi.

Загалом сприйняття світу як ворожого є основою недоморальної свідомості, і боротьба за виживання в такому світі є головним сенсом життя і виправданням всіх здійснюваних вчинків.

Відсутність морально орієнтованого мислення проявляється у численних путінських афоризмах на кшталт: “Мочить в сортире!”, “Кто нас обидит, тот и дня не проживет!”, “Не знаю, как 200 наших болельщиков отметелили там (на Евро-2016) несколько тысяч англичан”. «Нравится – не нравится, терпи, красавица!». Хтось скаже: “президент говорить, як бидло”, а багатьом в Росії подобається.

Як писав американський соціальний психолог Вальтер Одайник, представники соціальних низів “часто приховують несвідому, нерідко патологічну жадобу влади, яка знаходить втамування через ідентифікацію з потужним, переповненим прагненням до величі лідером. Якщо лідер зможе спрямувати цю реакцію в русло ідентифікації з собою і своєю владою, то тиранія зміцнюється”.

При цьому такому політичному лідеру навіть не обов’язково «підкупати» своїх симпатиків економічними успіхами та покращенням матеріального добробуту. Економічно підкупати, навпаки, важливіше потенційно небезпечний середній клас (щоб він не занадто обурювався). На відміну від сталінських часів, соціальних ліфтів для представників соціального дна, яке становить ментальну опору путінського режиму, не створено.

Але оскільки навіть представники цього «дна» з часом починають усвідомлювати ту прірву, яка існує між ними і соціально-політичною елітою, то тут в нагоді стають патріотичні мотиви, коли ідентифікація з “величчю лідера” доповнюється ідентифікацією з “величчю країни”. Ще у 2000 році (тобто у тому році, коли Путін тільки прийшов до влади) російський публіцист Геннадій Лисичкін писав:

“Хоч би ким не була людина: безхатьком чи найзначнішим чиновником, вона на своєму рівні відчуває себе громадянином наддержави, так чи інакше причетним до досягнень у космосі, гучних перемог на внутрішніх і зовнішніх фронтах, до успіхів у ракетобудуванні й у сфері балету. Володіючи “серпастим і молоткастим”, можна і треба зверхньо дивитися на датчан і “разных прочих шведов”, не звертаючи уваги на те, що по пояс доводиться стояти в лайні, а у своєму домі можна ніс задерти, спілкуючись з “тюбетейками” й “особами кавказької національності”. Хіба можна у таких людей забрати те, що замінює їм почуття власної гідності?”.

Найкращий спосіб підтримання патріотичний настроїв на високому рівні – це війна, тому після придушення «болотної революції» у 2013 році путінський режим постійно розв’язує воєнні конфлікти – проти України, починаючи з 2014 року, війну в Сирії, починаючи з 2015 року, широкомасштабну агресію проти України у 2022 році. І масштаби військової агресії протягом цих років лише зростають, адже чим густішою є «патріотична димова завіса», тим менш помітне те, що за нею намагаються приховати.

Тому не зовсім вірно, що Путіну потрібна перемога. Насправді йому потрібна «хронічна війна». Немає особливого значення, з ким саме. А спроби досягнення «ментальної єдності» російської еліти з російським суспільством за таких умов усе більше ведуть до «ментального розладу» як російського суспільства загалом, так і російської політичної еліти.

Володимир Путін виступає перед делегатами з’їзду “Єдиної Росії” в Москві. Фото: Яна Лапікова/EPA

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram