Шкільний офіцер поліції – хто він? (ФОТО)

Шкільний офіцер поліції - хто він? Фото "Український інтерес"/Олександр Бобровський

Патрульній поліції України трохи більше двох років. Молодих хлопців та дівчат у чорній формі ми щоденно бачимо на вулицях великих міст. Пересічний українець ще може згадати, що “Пріуси” з мигалками – то теж патрульні, а ще рік-два тому ми любили з новими поліціянтами фотографуватись, а ті – о, диво! – на прохання зробити селфі не відповідали грізно: “Гражданін, пройдьомтє!”, а з задоволенням те робили. На цьому перелік знань про патрульну поліцію у більшості українців вичерпується. А між тим у цієї служби є багато цікавих та, головне, – потрібних – проектів, котрі хлопці та дівчата в чорній формі щоденно втілюють у життя.

Про один з таких проектів – “Шкільний офіцер поліції” ми і хочемо сьогодні розповісти. Спочатку – трішки теорії. Отже, “Шкільний офіцер поліції” – це експериментальна модель співробітництва загальноосвітніх навчальних закладів та Управлінь патрульної поліції у містах Києві, Одесі, Івано-Франківську та Львові”. Так говорить опис проекту. В основу проекту покладено досвід Канади, де подібна програма функціонує вже давно. Але не хочеться далі цитувати сухі слова документів. Аби розібратись, що воно таке – “Шкільний офіцер поліції” – “Український інтерес” звернувся за допомогою до діючих офіцерів. Якраз цього дня підопічні поліціянтів – учні економічно-правового ліцею Деснянського району – відзначали свято свого навчального закладу. Тому нам вдалось поговорити з усіма зацікавленими – патрульними, учителями, учнями, батьками. Свято ліцейської родини проходило на природі, в лісі. Тому шкільні офіцери поліції виконували ще й додаткову функцію – забезпечували спокійний відпочинок дітям.

Отже – знайомтесь: шкільні офіцери поліції Сергій Безпальчук та Максим Лободзінський.

шкільні офіцери поліції Сергій Безпальчук (зліва) та Максим Лободзінський (справа). Фото “Український інтерес”/Олександр Бобровський

“Я прийшов в патрульну поліцію з самого початку, в 2015-му. Хотілося реальних, очевидних змін в країні, щоби люди один одного поважали. Пропрацювавши півтора роки, зрозумів, що дорослих людей змінити дуже важко – у них вже сформовані звички, мислення, свідомість. Патрульна поліція на фоні того, що відбувалось в нашій країні виглядала як “інопланетяни”, котрі прилетіли сюди, щоб щось комусь таке нереальне дати. Тому я зрозумів – треба працювати в іншому напрямку, треба виховувати з дитинства законослухняність, повагу, розуміння того, що країна, влада, це – саме вони, а не якась купка людей. Якраз почалась програма “Шкільний офіцер поліції”, я пройшов тренінги і пішов працювати в школу”, – говорить Сергій Безпальчук.

Сергій Безпальчук: “Треба виховувати законослухняність з дитинства”. Фото “Український інтерес”/Фото Олександр Бобровський

“Коли ми спілкуємось з дітьми, а ми це робимо на рівних, не залякуємо, діти нам вірять. Ми стараємось стати другом, порадником, намагаємось зламати стереотип страху. Батьки роблять часто як? Лякають поліцією. Часто самі ж батьки нас просять – “налякайте дитину”. Але з того нічого не вийде, ви самі це розумієте. Ми робимо по-іншому – нам треба почути дитину, докопатись до суті, бо девіантна поведінка дитини – то вже наслідок. Наше завдання – дізнатись, в чому проблема і не покарати дитину, а допомогти”, – підтримує свого колегу Максим Лободзінський.

“Головне – захистити дитину” – Максим Лободзінський. Фото “Український інтерес”

“Зараз ми ось тут ішли з двома, як з’ясувалось, найбільшими “шкільними хуліганами”. Ми просто йшли і розмовляли. І в кінці розмови в них було здивування – “я завжди думав, що “мусора, мєнти” – це такі погані люди, а Ви тут зі мною нормально говорите”. Коли ти з ними говориш не з позиції сили, не залякуєш, а на рівних – вони тебе чують. І це – головне”, – наголошує Сергій.

“Якщо говориш на рівних – тебе чують” – шкільний офіцер поліції Сергій Безпальчук. Фото “Український інтерес”/Олександр Бобровський

“Часто до нас звертаються батьки. Недавно до мене подзвонила мама одного з підлітків. Там виникла ситуація, що батько пішов з сім’ї, а син його за це зненавидів. І почав цю ненависть виміщати на оточуючих – грубити вдома, бити однокласників, словом, перетворився на проблемну дитину. Я почав розбиратись: говорити з учителями, мамою – а саме вона попросила допомогти, бо вже не могла справитись з ситуацією, з самим хлопцем, і з’ясував оцю проблему. Багато часу ми з ним розмовляли, з мамою, з учителями. Вдалось владнати ситуацію – стрес пройшов, хлопчина зараз один з кращих учнів у школі.

Інша ситуація – одного з хлопців запідозрили в крадіжці. Всі йому казали – “ти вор, ми тебе в тюрму посадимо”. Але ж треба вислухати, розібратись, не треба залякувати, вони – люди. Розібрались, все в хлопця добре. Ще була ситуація, коли новенький хлопець почав хуліганити. А хлопець просто хотів виділитись у новому середовищі. Поговорили з ним, з учителями, виробили модель поведінки. Все налагодилось. Головне – говорити, чути, а не карати і залякувати”, – говорять офіцери.

Не обходиться і без методів впливу. Як каже Сергій, нещодавно оштрафував одного зі своїх підопічних за куріння в школі. Той був надзвичайно здивований, коли прийшов з батьками до суду. Бо думав, що він неповнолітній і ніякої відповідальності за свої дії не несе.

Проте це слова поліціянтів. А що ж думають діти, з котрими вони працюють? Батьки? Учителі? Користуючись нагодою – свято ліцею проходило на природі і спілкуватись можна було з ким забажаєш – ми поцікавились думкою зацікавлених сторін.

Як кажуть школярі, вони знають, що у них є офіцер поліції. І знають, що до нього можна звернутись з проблемою. Хай не всі знають його особисто (навантаження на одного поліціянта – 20-25 шкіл, то ж він може побувати в кожній раз-два на місяць), проте знайомі з ним бодай “заочно” – зі слів однокласників.

Тємур: “офіцер мені сподобався”. Фото “Український інтерес”/Олександр Бобровський

“Я бачив його, він приходив до нас на урок, розказував, як поводити себе на дорозі, під час вибухів, якщо щось украли. Він простий, говорить з нами. Ми його не боїмось і він нам сподобався, – говорить ліцеїст Тємур,  – він нормально до нас ставився. Не прийшов з “понтами – я жосткій пацан і всіх вас посажу”, а нормально поговорив, розказав про себе”.

Саша і Микита – “наші друзі офіцера хвалять”. Фото “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Саша і Микита говорять, що особисто не знайомі – не були тоді в школі, але друзі про нього розказували, казали, що він їм сподобався. Саша додає, що пожалкувала, що її не було в школі, коли приходив поліціянт. Після розповідей друзів захотіла познайомитись з ним особисто.

Мирослава Скриннік: “Діти вітаються з офіцерами перші, без нагадувань. Це дуже показово”. Фото “Український інтерес”/Олександр Бобровський

Заступник директора ліцею з виховної роботи Мирослава Скриннік долучається до розмови: “- Ми почали співпрацю минулого року. Хлопці на уроках багато розповідають з власного досвіду, без сухої теорії. Це показує дітям, що вони живі люди. Ці бесіди допомогають дітям. Діти, які знаходяться на межі, не зроблять той крок вперед, котрий буде фатальним. Головне – діти слухають офіцерів. Слухають із задоволенням, сприймають ту інформацію, котру поліцейські їм доносять. Діти їх поважають, це видно. У школярів симпатія велика до шкільних офіцерів, вони їх не бояться, сприймають, скоріше, як старшого друга. Молоді хлопці, від них іде позитив, діти це сприймають. Знаєте – учні вітаються з офіцерами. Перші, без нагадувань. Це дуже показово”.

Лариса Іванівна: “Чому я чи мій син повинні боятись офіцера поліції? Він нас захищає”. Фото “Український інтерес”/ Олександр Бобровський

У Лариси Іванівни в ліцеї вчиться син. До шкільного офіцера вона не зверталась – нема такої потреби. Але син розповідав про нього, прийшов зі школи і розказав, що приходив офіцер, говорив з ними. Лариса Іванівна підкреслює- сину дуже сподобався патрульний. “Зараз познайомлюсь з ним особисто, візьму телефон. Це дуже позитивно, що в школі є “свій” поліціянт, котрого не бояться діти і до нього можна у будь-який момент звернутись”.

Чи вдалось нам розібратись, що ж воно таке – “шкільний офіцер поліції”? Судіть самі. Звичайно, не все так однозначно, як говорили нам і офіцери, і вчителі, і діти. Є й проблеми. Без них в житті не буває. Але, згадуючи свої шкільні роки, “Дитячу кімнату міліції”, котрою нас лякали і розповіді однолітків, котрі мали нещастя потрапити до тої кімнати, порівнюючи ті спогади з побаченим, можу стверджувати – робота патрульних в школах не даремна. Бо, принаймні, можу засвідчити одне – навколо поліціянтів не утворювався “вакуум”, діти їх не сторонились, як ми колись суворих дядьків-міліціонерів, коли ті приходили до нас у школу і бубоніли щось зі шпаргалки. Воно й не дивно –  саме від шкільних товаришів-хуліганів я дізнався свого часу про один з методів виховання у “Дитячій кімнаті міліції” мого дитинства – на голову “малолітньому злочинцю” кладуть товстий кодекс і б’ють по ньому кулаком…

P.S. “Український інтерес” і автор особисто висловлюють щиру подяку Департаменту патрульної поліції, офіцерам Оксані Капітанській, Сергію Безпальчуку, Максиму Лободзінському; Економічно-правовому ліцею Деснянського району міста Києва та директору цього ліцею Лідії Василівні Морозовій і заступнику директора Мирославі Віталіївні Скриннік за допомогу у підготовці матеріалу.

Микола Кірєєв, “Український інтерес”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter