Весь поточний тиждень будь-яка діяльність російської окупаційної адміністрації у Луганську де-факто паралізована. На його вулицях – озброєні “зелені чоловічки” без опізнавальних знаків, ніби й взагалі-то немає жодного, навіть квазідержавного утворення під відомою назвою “ЛНР”. Час від часу повністю зникає мобільний зв’язок, не виходить в ефір місцеве колаборантське телебачення, але магазини та школи в окупованому місті намагаються продовжувати працювати. Навіть у знелюдненому центрі, де, власне, і відбуваються всі події. А саме: в чотирикутнику між захопленими російськими бойовиками ще навесні 2014 року будівлями Луганської ОДА (тепер у “ЛНР” вона гордо іменується “будинком уряду”, а губернаторський кабінет привласнив сам Ігор Плотницький), прокуратури Луганщини (де вже обжилася так звана “генпрокуратура ЛНР”, звідки прихильників Плотницького оперативно вивели під конвоєм), обласної міліції (відповідно там тепер засідає Ігор Корнет та все його “МВС ЛНР”) та обласної держтелерадіокомпанії, де давно орудують пропагандисти Плотницького, роботу яких бунтівний Корнет, перш за все, й заблокував.

“Луганда” – не Зімбабве

Ззовні для якихось іноземців свіжі луганські звістки можуть виглядати як звичайний військовий переворот у не менш звичайній диктаторській клептократії. Щось на кшталт більш відомих світові останніх подій у Зімбабве, коли тамтешній правитель Роберт Мугабе, котрий останні 37 років безперервно владарював країною, всього менш ніж за тиждень під тиском зімбабвійських генералів днями був змушений зректися престолу. Втім, різниця між подіями в державі на півдні Африки та в створеному Путіним терористичному анклаві на сході України радикальна, адже в Зімбабве діють лише зімбабвійські військові, а успіх чи програш Плотницького або Корнета в Луганську цілком залежить від того, на чийому боці буде російська окупаційна армія.

Бо місцевий осередок ФСБ давно визначився – саме на нього спирається в свої “павучиній” боротьбі висуванець локальної групи цієї російської спецслужби Корнет. Натомість “павук №1”, тобто поки що ватажок “ЛНР” Плотницький, виявився в цьому конфлікті банальним “голим королем”, коли може розраховувати в силовій підтримці виключно на парочку пістолетів начальника своєї особистої охорони. Тобто вся псевдодержавна конструкція позірної “народної республіки” вмить зникла, як її і не було, а всемогутній ще вчора “народний глава” ледь зумів вирватися з ув’язнення у власному кабінеті та чимдуж понісся до Москви – на “розбір польотів” до свого кремлівського куратора, путінського помічника Владислава Суркова. Чий родич та власний наглядач, але в “ДНР”, Захар Прилєпін першим, між іншим, сповістив широку громадськість про вчорашнє прибуття увечері Плотницького прямо із московського аеропорту “Шереметьєво”.

Хто такий “генерал-сержант” Корнет

Слід коротко нагадати, а хто ж такий цей “каліф на годину” – Корнет луганський. Із серпня 2014-го він керує підрозділами так званої “поліції республіки”, котру в жодному разі не можна плутати із “народною міліцією ЛНР” – де-факто армійським корпусом російської армії на території окупованих районів Луганщини. Загалом в лавах його “відомства” перебуває близько 3 тис. осіб, з яких лише кожен десятий колись дійсно служив в українській міліції, а решта є в переважній більшості контрактниками та найманцями з Росії, переведеними з частин “народної міліції ЛНР”.

Корнет відомий в ОРЛО тим, що “кришує” місцеву проституцію та наркотрафік, перебуваючи в статусі “молодшого партнера” у “глави МГБ ЛНР” Леоніда Пасічника. Цей керівник місцевого осередку ФСБ рік тому жорстко запобіг спробі Корнета перейти “під дах” свого головного внутрішнього конкурента Плотницького. І зробив це, на відміну від останнього, швидко та якісно – тимчасово посадивши цього “міністра”, що зарвався, “на підвал”. Відтак Пасічник миттєво відновив над Корнетом та його кримінальною діяльністю свій повний контроль.

Щодо довоєнного минулого 44-річного “генерал-майора поліції” Корнета є дві версії. За однією з них, якої дотримується сам “глава МВС ЛНР”, він багато років пропрацював буцімто в званні капітана у кримінальному розшуку української міліції. За іншою ж версією, Корнет взагалі не має вищої освіти, хоча дійсно колись служив в органах МВС, але в якості сержанта роти патрульно-постової служби при Жовтневому райвідділку міста Луганська, де активно промишляв пограбуванням беззахисних торговок-пенсіонерок та п’яних земляків. Однак після того, як він обікрав одного “непростого” місцевого жителя на підпитку, був звільнений з роботи за перевищення службових повноважень. Тож “руская вєсна” допомогла Корнету здійснити справжню “російську мрію” – перескочити одразу, як то кажуть, “із грязі в князі”.

Історія конфлікту двох луганських маріонеток Кремля

Чому в жовтні цього року Плотницький перейшов у наступ на дует місцевих колаборантів на службі ФСБ – Пасічника з Корнетом – досі залишається до кінця незрозумілим. Чи-то була необхідність нанести превентивний удар перед ймовірною атакою своїх внутрішніх ворогів у колаборантському середовищі, чи-то у “голови ЛНР” сталося, за відомою сталінською трактовкою, “запаморочення від успіхів”, але менше з тим. Спочатку посіпаки Плотницького звинуватили Корнета у “віджимі” одного елітного будинку для власного проживання у ньому. Що, в принципі, мало кого здивувало, адже така практика – зовсім нерідкість в затероризованих бойовиками ОРЛО. Однак на початку листопада виселяти головного “поліцая” Корнета із житла, що належить тещі покійного нардепа від Партії регіонів Валерія Букаєва Ніні Хмелевцевій, прибув на камери свого пропагандистського телеканалу особисто сам Плотницький. “Поліцай” не чинив опір, але й у відставку не пішов. Проте минулого понеділка відсторонив Корнета з займаної посади “суд” – як в кращих традиціях російської суверенної демократії.

Але конфлікт лише загострився та перейшов у активну фазу, бо відсторонений чхати хотів на таке “судове рішення”. Натомість Корнет звинуватив не самого Плотницького, а його найближче оточення в “службі на українську розвідку” та вивів підпорядкованих йому “поліцаїв” у центр Луганська. Тут же зненацька з’явились “зелені чоловічки” у новенькій формі, але без будь-яких знаків відмінності (є дані, що це – одна з російських приватних військових компаній, що й раніше спеціалізувалася на окупованому Донбасі на зачистках окремих “лідерів”), котрі швиденько розібралися і з “генпрокуратурою”, і з телебаченням. Плотницькому залишалося хіба що записувати невідомо де якісь “засідання” та “прес-конференції”, відео з яких потім виходило лише в YouTube. Щоправда, викурювати “главу ЛНР” силою із своїх хоромів Корнет так і не наважився.

Виклики для Путіна та України

Зараз в інформпросторі ширяє думка, що всі ці події в Луганську із самого початку відповідали певному хитрому плану Путіна. Втім, дуже схоже, що хазяїн Кремля просто проґавив той момент, коли дві його маріонетки, тільки один (Плотницький)– з боку суто політичної вертикалі, вибудованої Сурковим, а інший (Корнет) – по лінії улюбленої ФСБ, зійшлися у битві не на життя, а на смерть. Звісно, у Москві хотіли б повернути статус-кво, але цього вже не вийде зробити, тому “зливати” якусь із ворогуючих сторін все одно доведеться.

І за першою гіпотезою про путінський “хитромудрий” сценарій аж до якогось злиття “ДНР” та “ЛНР” в єдину “Новоросію”, і за другим припущенням про елементарну втрату “кремлівськими вежами” контролю над ситуацією в Луганську колективний Захід висуватиме претензії особисто до Путіна, причому однакової інтенсивності. Тільки в першому випадку йтиметься про грубе порушення Москвою як Мінських домовленостей, так і попередніх досягнень із ледь-ледь зсуву в перемовинах по Донбасу Суркова та спецпредставника Держдепу США Курта Волкера. А у другому варіанті – це явна демонстрація слабкості. Тобто, що те, що те явно послаблює глобальну переговорну позицію Путіна, що апріорі є гарною новиною для України.

Водночас, нам варто таки утриматись від шапкозакидництва. Деякі “гарячі голови” вже закликають до переходу в атаку ЗСУ по всій лінії фронту, бо бойовики, мовляв, всі наразі зайняті луганськими розборками. Однак саме це може бути путінською засідкою, особливо якщо він остаточно втратить будь-яку надію відновити хоч якийсь продуктивний діалог із США та Євросоюзом. А ось щодо тактики повзучого наступу української армії у сірій зоні, то тут цілком можна навіть активізуватися. Що, до речі, вже відбулося на тлі недоперевороту в “ЛНР”, коли наші бійці покращили свої позиції і на луганському напрямку, і на підступах до окупованої Горлівки, і на Світлодарській дузі.

Володимир Степаненко, спеціально для “Українського інтересу”

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram