Це був той вертоліт, на який треба було в будь-що встигнути. Бо чекали важливі, як здавалося тоді, справи. Бо час піджимав. Бо кортіло швиденько закрити якісь побутові питання, про які потім ніколи навіть і не згадається.

Гелікоптер був звичнішим за велосипед – іншого транспорту в цій безлюдній тайзі не існувало на той час. Та що там транспорт – навіть доріг не було! До найближчого селища від цього ще не названого поселення нафтовиків – понад 300 кілометрів! Щоб придбати якісь речі, одяг, книги і продукти, люди долали сотні кілометрів на вертольоті, на який що було сил поспішав і Валерій.

Екіпаж Мі-8 складався з трьох молодих, підтягнутих, елегантних грузинів із тонким почуттям гумору. Жителі цього тайгового поселення швидко з ними затоваришували. З Валерієм склалися найтепліші та найприязніші стосунки. Пілоти часто брали його з собою в місто, щоби цей молодий історик досхочу побродив книжковими магазинами, придбав нові музичні платівки. А він гостинно приймав їх у своїй скромній оселі, коли хлопцям треба було перечекати несподівану негоду.

Того дня на борту гвинтокрила вмостилося людей удвічі більше, аніж було гранично допустимо. Замість 12 осіб – аж під 30! От тільки Валерій не встигав… Перед ним відкрилася вертолітна станція тоді, коли вже зашуміли гвинти. Відчай охопив чоловіка, аж у грудях захололо. Він кричав, махав руками, наскільки міг, прискорював біг, але його не бачили та рушили без нього.

Це в анекдоті чоловік, який біг за поїздом і не встиг, запитує, наскільки запізнився, і почувши, що на п’ять хвилин, із полегшенням зітхає, стирає піт із чола і каже: “Слава Богу! А я думав, що на тридцять!” У житті страх не встигнути – це один із найбільших стресів. Кожна секунда може стати безповоротною, а то й фатальною. От тільки нікому не дано знати, добре це чи погано. Тільки час дасть на це відповідь.

Чи добре те, що запізнився на вертоліт, чи ні, у Валерія навіть не було хвилини толком усвідомити – вертоліт спробував піднятися з дерев’яної платформи, на кілька метрів відірвався від неї, а потім завалився на бік, нагріб лопатями піску та… вибухнув на очах в очманілого чоловіка, якому забракло пів хвилини, щоб бути серед тих, чиїми останками за мить була усіяна вся галявина.

Усьому свій час. До секунди. І ми часом настільки глибоко помиляємося, приймаючи хороше за погане і навпаки.

Одна жінка знайшла гаманець із грошима. Зраділа. Але, розстібаючи поржавілий замочок, поранила палець, занесла немилосердну інфекцію. Невчасно схопилася. Недбало поставилася. Лишилася без руки.

Дівчина приїхала в чуже місто складати іспити. Проїхала свою зупинку, заблукала в незнайомому мікрорайоні, запізнилася на іспит, до якого її вже не допустили… Але дорогою зустріла хлопця, який став її чоловіком у щасливому шлюбі. До речі, й іспит склала. На інший факультет. І тепер не уявляє, як би могла працювати лікарем, коли вона – вроджена музикантка!

“Не надто радій тому, що здається успіхом, і не побивайся через те, що сприймаєш як горе. Усе відносно. І один випадок тягне за собою інший. І який із них значиміший – сказати можна лише з висоти років”. “Будь однаковим у радості та горі. Спокійно й врівноважено переживай будь-що, що б із тобою не відбувалося. Благословенні труднощі, бо ними росте душа людська!” – вчать мудреці.

Може, вони таки праві?

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram