Нещодавно колишній протодиякон РПЦ Андрій Кураєв (позбавлений сану московським єпархіальним судом) заявив, що в Росії не існує жодної соціальної групи, якій був би вигідний напад Росії на Україну, а пошук причин агресії Росії ускладнюється «питанням лікарської таємниці стосовно одного пацієнта», явно натякаючи «на зрозуміло на кого».

Тобто питання мотивації агресії Росії проти України знову упирається в проблему раціональності-ірраціональності дій російського політичного керівництва. Американський соціолог Льюїс Козер, який вважається класиком конфліктології, писав про необхідність розрізняти конфлiкт як засiб досягнення певного результату i конфлiкт як самоцiль.

Конфлiкти першого типу він називає реалiстичними, вони можуть бути замiненi деяким ­­iншим типом взаємодiї, якщо конфлiкт буде розцiнений як неадек­­­ватний засiб одержання бажаного результату. Конфлікти другого ти­­­пу він називав нереалiстичними, вони породжуються не конкуруючими дiями сторiн при досягненні чітко усвідомлюваного результату, а необхiднiстю «зняття напруги щонайменше в однiєї з них».

Частіше «зняття напруги» як причина нереалістичного конфлiкту характерне для мiжособових конфлiктiв, тодi як на макросоцiальному рiвнi пiдставою для таких конфлiктiв служать, як правило, несумiснiсть iдеоло­­­гiчних доктрин, якими керуються рiзнi соцiальнi групи чи держави, а також свiдомий пошук чи формування лiдерами щонайменше однiєї групи образу ворога з iншої групи (чи держави) для iнтеграцiї своїх прихильникiв.

Можна погодитися з Кураєвим, що оскільки жодної раціональної вигоди жодна соціальна груп в Росії від цього конфлікту не отримує, то маємо справу саме з нераціональним конфліктом, ірраціональною ідеологічно вмотивованою агресією з боку Росії. Яким же чином Росія дійшла до цього і чи дійсно причина, як говорить Кураєв, в «клінічному випадку однієї людини».

Не є таємницею, що в путінській політиці стосовно України не було нічого нового по суті порівняно з політикою його попередника на президентській посаді. Ця політика була повязана з «постімперською травмою» і бажанням повернути втрачені території. Інше питання – яким способом і якою ціною. Ці способи і методи можуть бути як раціональними, так і ірраціональними, як такими, що ведуть до ідеологічно вмотивованої мети, так і такими, що від неї віддаляють. Чим менш конфліктними і агресивними є ці методи, тим більш вони ефективні.

До середини 2000-х Росія використовувала стосовно України переважно політику так званої «м’якої сили», використовуючи економічні та інформаційно-пропагандистські важелі впливу. Хоча, звичайно, час від часу вдаючись до суто силових акцій, як, наприклад, під час конфлікту довкола острова Тузла.

Цей вплив полегшувався тим, що й ментально Україна, яка тільки-но вийшла із того ж «совка», що й Росія, від неї мало відрізнялася.

Порівнюючи процеси, що відбувалися в українському та російському суспільствах, українська соціологиня Ольга Куценко зазначала, що до кінця 90-х років соціальні та економічні процеси в Україні та Росії відбувалися подібним чином, «з невеликим лагом запізнення для України». Однак, на її думку, після 2000-го року суспільні процеси в Україні та Росії стали розвиватися з помітними відмінностями.

У Росії у 2000-х роках структурна дуальність, що утверджувалася у формі олігархо-адміністративно-державного капіталізму «стала або стає цілком прийнятною для переважної частини суспільства і функціонуючих еліт… На цій основі в Росії розгорнувся активний процес консолідації правлячих еліт і суспільства, відхід від демократії…, мобілізація національно-імперської самосвідомості. В Україні з’явилися інші соціально значимі зміни соціальної тканини суспільства. І насамперед зміни, пов’язані з соціальною і громадянською свідомістю, ідентичністю».

Ольга Куценко констатувала такі зміни в Україні у 2000-х роках:

  • Посилення української громадянської ідентичності і сприйняття України як своєї Батьківщини;
  • Все більш настійливо про свої інтереси почали заявляти підприємці, висоокоосвічені фахівці;
  • В середовищі великого бізнесу зростало невдоволення залежністю від політичної кон’юнктури, високими «податками» за лояльність з боку влади;

Зростало соціальне протистояння по лініях конкуруючих еліт, класів, що формувалися в середовищах малого і середнього бізнесу, висококваліфікованих професіоналів, великого бізнесу, і з іншого боку, пануючих структур, які прагнули контролювати їх діяльність; протистояння загалом громадськості, фактично відстороненої від ресурсів впливу, і влади.

Зазначені вище лінії соціального протистояння стали чинниками революційних подій 2004 і 2013-2014 років. Ці події наочно показали, що ментально, політично і геополітично Україна віддаляється від Росії. І Росії нічого запропонувати українському суспільству із того, що могло б зробити її образ привабливим для українців.

Тобто суто раціональні способи вливу Росії на Україну для того, щоб затягнути її в «імперську орбіту» вичерпалися і як результат Росія перейшла до ірраціональних, окупувавши у 2014 році Крим та частину Донецької і Луганської областей (оформивши цю окупацію як «народні республіки»). Як і будь-яка ірраціональна дія, це викликало ефект, протилежний головній цілі. Той же Андрій Кураєв з приводу окупації Криму сказав: «Приобретя Крым, Россия потеряла Україну», що він (Кураєв) не може підтримати саме з позиції російського націоналіста.

Чи залишалася після 2014 року якась раціональна складова в планах Росії стосовно України? Політична стратегія Росії стосовно України після 2014 року полягала в тому, щоб виснажити Україну через постійно підживлюваний Росією конфлікт з так званими «ДНР-ЛНР» і на фоні цього конфлікту привести до влади так звану «партію миру», тобто «Опозиційну платформу – За життя».

Але президентські і парламентські вибори 2019 року показали, що цим надіям не судилося збутися, остаточно ж вони були розбиті нисхідною динамікою рівня електоральної підтримки зазначеної партії протягом останнього року. Отже, єдиною раціональною реакцією на такий перебіг подій була б відмова (хоча б тимчасова) від планів «приєднання України».

Але саме тут і включився чинник «особистості Путіна», про який говорив Кураєв, тобто його виховане під час служби в КДБ переконання в тому, що будь-які проблеми можна вирішити силовими методами. При цьому застосування цих «силових методів» стало певним ідеолого-політчиним фетишем і засобом консолідації російського суспільства. 

Агресія проти України зробила образ Росії в Україні та у світі настільки непривабливим, що говорити про якусь «інтеграцію» України та Росії вже не можна, хіба що про знищення більшості українців. Тобто «спіраль ірраціональності» в діях Росії з кожним днем конфлікту закручується все більше, підключаючи в тому числі мотиви помсти українцям (як, наприклад, за потоплений крейсер «Москва») та заклики офіційного оголошення війни Україні замість «спеціальної операції».

Ще більше ста років тому німецький соціолог Георг Зiммель писав: ­­­чим менше конфлiкт служить просто засобом досягнення мети, тим бiльше вiн стає самоцiллю, тим вiн гострiший. А Люьїс Козер зазначав, що чим бiльш жорсткою є соціальна система, яка задіяна у конфлікті (така як тоталітарна система сучасної Росії), тим вища ймовірність того, що конфлiкт виявиться нереалiстичним.

Виходячи з цього, потрібно зробити висновок, в умовах, коли Росія вже не має раціональних цілей і раціональної стратегії у війні проти України, будь-які переговори з нею стосовно завершення війни не здатні принести результат, оскільки переговори грунтуються на раціональному усвідомленні сторонами своїх цілей, а у випадку Росії воно відсутнє.

Читайте нас також у Facebook, Telegram, Twitter, дивіться в Instagram