Прагнення будь-що добудувати “Північний потік-2” наявне не лише в росіян, але й у німців. Більше того, у цьому питанні в німецькій політичній еліті існує двопартійний консенсус – його підтримують як правлячі християнські демократи, так і опозиційні їм соціал-демократи. Парадоксально, але подібна картина дзеркально відображається в американській політичній реальності, правда з протилежним знаком ставлення, – і демократи, і республіканці рішуче домагаються закриття “Північного потоку-2”.

Консенсус політичних еліт із певних питань є фактичним вираженням національної солідарності, бо, звісно, для біжучої політики важливо, що думає Джон і Ганс, але, будемо відверті, вони більше розмірковують як прогодувати родини, а на вихідні сходити подивитися футбол під пиво, а не обмірковують масштабні геополітичні проєкти. Формувати стратегеми зовнішньої політики жереб вибраних, – suum cuique – кожному своє, говорили в таких випадках стародавні римляни.

Ми, звичайно, аплодуємо американцям, бо їхня геополітична стратегія управління Західною Євразією співпадає з українськими національними інтересами. Три мільярди доларів щорічних внесків до дірявого державного бюджету за прокачування російського газу українською територією – це серйозний ресурс: пенсії, зарплати та стабільність гривні у значній мірі залежать від того, скільки і куди потече газ. Але це менша з двох поразок, які ми зазнаємо, коли “N.S.2” буде під’єднано до Європейської газотранспортної системи, реальністю стане часткова реалізація путінського плану політичної і економічної ізоляції України від Заходу з одночасним посиленням економічної інтеграції РФ до ЄС.

Тому нам важливо зрозуміти, у чому полягає інтерес німців у сприянні локальної експансії росіян? Звісно, що вони у десяту чергу думають про російські інтереси, німці передусім думають про самих себе улюблених. Їм, як говорить народне прислів’я, “своя сорочка ближча до тіла”. Але в цьому немає нічого ані поганого, ані доброго, це норма у зовнішній політиці – орієнтуватися на власні національні інтереси.

Перший інтерес, який неодноразово публічно проговорений урядовими речниками, це диверсифікація енергопостачання. Він багатократно з різних позицій прокоментований, тому не будемо на ньому зупинятись.

Другий геополітичний інтерес зазвичай соромливо замовчуваний німецькими політиками та засобами масової інформації. При його розкритті не обійтися без історичних рефлексій, бо наше минуле формує наше майбутнє. Особливо, коли в ньому існують гігантські деформації, що вибили світову націю з природнього стану розвитку. Для німців, щоб хто не говорив, такою деформацією є поразка в Другій світовій війні. Утрата половини території, перетворення із суб’єкта світової політики в “шановного” сателіта США – це відчутний “камінь на шиї”. І німці, несучи його із показовим задоволенням, одночасно із зростанням власної економічної потужності, усе більше прагнуть позбутись цього тягара.

Перед Другою світовою війною деякі німецькі геополітики пропонували Гітлеру укласти альянс з Радянською Росією проти англосаксонського світу. Теоретично вони відштовхувались від концепції протистояння країн Континенту і Моря, вбачаючи в англосаксонському світі більшу загрозу для Німеччини, ніж в комуністичному тоталітаризмі. У цій теорії різноманітні фобії намертво переплелись із розсудковими резонами. Невідомо, як історія людства розвивалася б далі, коли б такий союз вдалося створити, а підстави для цього були. Гітлер якийсь час вагався, а потім рішуче відкинув, моралізаторськи промовивши, що немає з ким об’єднуватись, бо ці безумці (більшовики) вбили два мільйони кращих своїх людей (дворян).

Сьогодні німці знову на тому самому місці і з тими самими запитаннями: як звільнитись від американського диктату. Лише контекст інший, і це важливо враховувати для оцінки їхніх подальших кроків. Після розпаду СССР і зникнення головного ідеологічного ворога Німеччина раптом опинилася на чолі Об’єднаної Європи. Звісно, це утворення було глобалістським проєктом, але очолила його Німеччина. Подарунок долі, Фортуна – богиня непояснимих симпатій, але коли вона тобі усміхається, лови вітер у вітрила, твій час настав. Берлін, особливо після виходу із ЄС Британії, став поступово перетворюватись в один з глобальних центрів світу. Німеччина на межі тисячоліть без єдиного пострілу вдруге, після Гітлера, заволоділа Європою.

Співпраця з антиамериканською Росією потрібна Німеччині як опорна точка відштовхування, щоб поступово, без відвертої конфронтації (і це нове, те, що відрізняє нинішню ситуацію від 40-х років ХХ століття) збільшувати вихід з-під диктату США. Образно кажучи: перетворитися із номінального у реального володаря Європи.

Безсумнівно, що усі можливі ризики, які породжує нова геополітична реальність, усвідомлюються американською елітою (deep state – глибинною державою), тому така одностайна рішучість не допустити реалізації подібних планів Берліна. “Північний потік-2” – лише один із багатьох можливих конкурентних протистоянь. Цілком імовірно, що у противагу німцям американці будуть посилювати свої зв’язки з країнами Східної Європи – Польщею, Румунією, Україною. Як показують опосередковані дані, до цього поки що неформального блоку “стримування Росії та Німеччини” буде підключено й Туреччину. Припускаю, що несподівана жовтнева поїздка Володимира Зеленського до Лондона, і наступна інтенсифікація співпраці Києва з Анкарою, це наслідок подібних зусиль.

Ми входимо в нову реальність, історія не закінчується, як пророкував Френсіс Фукуяма, а лише набирає швидкість.